Navigate
X

Мамо, будь ласка, приберіть руки від моїх шаф, — голос Марти звучав напрочуд спокійно, хоча всередині все здригалося. — І виходьте з моєї кухні. Зараз же. Свекруха зупинилася, але не відійшла. Вона відкрила дверцята і почала переставляти банки. — Ось тому тут у вас постійний бруд, — кинула вона, не повертаючи голови. — Жодного порядку. — У нас не бруд, Олена Петрівно. У нас — затишний дім, у якому ми живемо, — відповіла Марта. Свекруха зверхньо підняла брову. — Затишний дім? Ти називаєш затишком оці крихти на стільниці? Рушники, що висять не під тим кутом? А крупи? Чому вівсянка стоїть поруч із рисом, а не за алфавітом? Це ж елементарні речі, Марто. Марта ледь помітно посміхнулася. — За алфавітом? Ви це серйозно? Олено Петрівно, ви справді думаєте, що після десятигодинного робочого дня я буду звіряти крупи з літерами алфавіту? — Я завжди серйозна, коли йдеться про побут, — відрізала свекруха. — Я просто розчарована. У порядної господині все має блищати, як у лікарні. І ти ось так зустрічаєш мого сина? У цій розтягнутій домашній кофті? Зібране абияк волосся? Де твоя жіночність, де повага до себе

Листопадовий вечір був вологим і непривітним. Вітер ганяв по асфальту пожухле листя, яке нагадувало маленькі човники, що шукали притулку біля…

Z Oksana

Ігорю, сину, треба картоплю підгорнути, поки дощ не пішов, — просила зранку Марія Іванівна. — Добре, мамо, зараз каву доп’ю і зроблю, — відмовлявся Ігор, не відриваючись від телефона. Мій чоловік пообіцяє, але виконати забуде. Або просто піде гуляти з друзями чи засяде за комп’ютерні ігри. Свекруха прийде ввечері з роботи, втомлена, побачить порожній город і починає голосно лаятися на весь дім: — Ну що за людина! Нічого не зроблено! Мені що, самій знову все треба робити на старості літReceipt? Жодної допомоги в цьому домі! Так як свекор мав не дуже добре здоров’я, серце постійно підводило, то по господарству він уже нічого не робив. Весь тягар тримався на Марії Іванівні. Мені ставало по-людськи шкода її. Тому частенько я сама потайки йшла і виконувала ту роботу, яку свекруха просила виконати мого чоловіка. Сама копала, сама збирала ті квіти та яблука, прибирала подвір’я, тільки щоб в домі був спокій і не чути було щоденних криків. Але найбільше свекруху дратувало те, як Ігор ставився до її праці біля будинку. Вона обожнювала свій палісадник. Саджала там рідкісні тюльпани, троянди, засівала зелений газон. А чоловік дуже неакуратно заїжджав машиною на подвір’я і постійно псував їй траву і квіти, які вона з такою любов’ю висаджувала біля хати

Довший час я вважала, що у всьому винна свекруха, а тепер я зрозуміла, що мій чоловік теж не святий. До…

user2

Ось, є гречка. Я вчора варила. Зараз підігрію, — каже донька. — Ну давай хоч гречку, — кажу я, а сама очима по столу воджу. На столі стояла вазочка: ну, печення там якесь було, сухарики, цукерки дешевенькі, варення в піалці полуничне, яблука на столі лежали. Світлана налила мені в тарілку цієї гречки. Навіть масла не поклала, бо, каже, закінчилося, а в магазин вона сьогодні ще не ходила. Поставила переді мною тарілку, заварила чай у великому кухлі. — Їж, мамо, смачного. Я взяла ложку, жую ту гречку. Суха, в горло не лізе, але що робити — їсти ж хочеться. Запиваю чаєм, заїдаю печивом. Світлана сіла навпроти, підперла щоку рукою, розпитує про дачу: що там зійшло, чи не померзли помідори, як сусідські кури. Я відповідаю, а сама думаю: «Ну, вагітна дитина, важко їй готувати, мабуть, тому й порожньо в холодильнику». Мені навіть шкода її стало. Думаю, треба буде наступного разу з дачі привезти їй свіжого сиру, яєць домашніх у куми взяти. І тут чую — ключі в замку повернулися. Двері відчинилися, почувся важкий крок. — О, це Сергій прийшов, — оживилася Світлана і відразу підвелася зі стільця

З ранньої весни до пізньої осені я живу на дачі. В місто приїжджаю лише в разі потреби, коли вже зовсім…

user2

Ти нездара і ні до чого не годишся! — кричав Олексій, ходячи по кімнаті у своїх незмінних сірих штанах. — До речі, вчора, коли ти пішла на свою роботу, мама довго плакала. Вона сказала, що розраховувала, що у мене все складеться по-іншому. І мені спало на думку, що я з нею абсолютно згоден. Ти мені не підходиш! Коли ж ти нарешті підеш звідси? Марія мовчки збирала речі. Вона не плакала, не сперечалася і нічого не доводила. Просто складала у невелику дорожню сумку свій нехитрий одяг. Відтепер у неї почалося нове життя. Але всього цього могло б не статися, якби не події, що передували цьому дню. За кілька тижнів до цього дня вони їхали в гості до родичів Олексія. Машина сріблястого відтінку блиснула глянсовим кузовом і в’їхала на автозаправку. Погода була похмурою, небо затягнули хмари, і Марію нещадно хилило на сон. — Маріє, ти що, задрімала? Прокинься! — Олексій повернувся з переднього сидіння і затряс її за плече

— Ти нездара і ні до чого не годишся! — кричав Олексій, ходячи по кімнаті у своїх незмінних сірих штанах.…

user2

Зараз приїжджати точно не треба. Мамо, ну сама подумай. Дорога не близька, цілу ніч в поїзді, а ти вже не молода. Навіщо тобі цей клопіт? Та й літо, у тебе, мабуть, на городі зараз роботи багато, – каже мені син. – Сину, ну як навіщо? Ми з тобою давно не бачились. Та й на дружину твою дуже подивитися хочу, як то кажуть, познайомитися з невісткою поближче треба, – чесно кажу як є. – Тоді давай так домовимся, зачекай ще до кінця місяця, і ми всі самі до тебе приїдемо, буде багато вихідних, – заспокоїв мене син. Якщо чесно, то я вже була налаштована їхати, але повірила, погодилася нікуди не їхати, а чекати його вдома. Проте ніхто так до мене і не приїхав. Я кілька разів телефонувала синові, але він збивав дзвінок. Потім сам передзвонив, сказав коротко, що дуже зайнятий на роботі, має багато справ, тому мені не варто його чекати цього разу. Тому я вирішила зробити сюрприз – і сама поїхала до них

– Зараз приїжджати точно не треба. Мамо, ну сама подумай. Дорога не близька, цілу ніч в поїзді, а ти вже…

user2

Олюню, донечко, дякуємо тобі за турботу. Ми знаємо, що у вас добре, і будинок прекрасний, і повітря чисте, і яблука… Але нам і тут непогано. Ми тут звикли. – Мамо, ну що значить звикли? – сплеснула руками Ольга. – Тут же дихати нічим! А там свіжість, садок! Яблука відерцями збираємо! Віктор Петрович хмикнув у вуса: – А яблук багато і не зʼїси, доню. Так – одне в день, можливо, більше наш шлунок і не прийме. Навіщо нам цілі відра? Ольга образилася. Їй здавалося, що батьки просто вередують, як малі діти, не розуміючи власного щастя. Увечері, коли перші суперечки вщухли, вони сіли за стіл пити чай. Катерина Львівна налила всім гарячого напою, поклала лимон. Настала особлива атмосфера. І ось тоді мудрий дід вирішив серйозно поговорити з уже далеко немолодою дочкою про саме життя. Він дивився на Ольгу довгим, теплим поглядом, у якому світилися десятиліття життєвого досвіду. – Ти сердишся на нас, Олю, – тихо почав Віктор Петрович, тримаючи пальцями гарячу кружку. – Їдеш додому засмучена, думаєш, що батьки на старість розум втратили, від добра відмовляються. Кажеш, що ми тебе не чуємо. А насправді це вона, доню, нас не розумієш. Може, колись зрозумієш, коли до наших років доживеш

Ольга їхала додому дуже засмучена. – Ну чого їм ще треба? – стиха бурмотіла вона собі під ніс, міцніше стискаючи…

user2

Твоя мама – це і моя мама, – казав чоловік, завантажуючи важкі пакети в багажник. – Головне, щоб вона на старість не рахувала копійки в магазинах. Ми спроможні її прогодувати, тож давай робити це від душі. Я пишалася своїм чоловіком і була спокійна за маму. Мені здавалося, що в нашому житті все нарешті стало правильно і гармонійно. Але цього разу все пішло не за планом. Того дня погода була хмарною, накрапав дрібний дощ. Ми приїхали як зазвичай, витягли пакети. Вони були важчими, ніж завжди – я купила мамі гарний шматок буженини, свіжу форель, три види сиру, якісь екзотичні фрукти, дорогий чай в бляшанці й багато молочного. Власне, цього разу я хотіла зайти в будинок, бо дорога була з заторами, і мені конче треба було у вбиральню. – Мамо, я заскочу на хвилинку, добре? – сказала я, переступаючи поріг. Мама якось дивно здригнулася. Вона не відступила вбік, як робила завжди, а навпаки – ніби перегородила собою прохід. – Ой, Олю, та в хаті не прибрано… Я тут саме збиралася… – почала вона торохтіти, але я вже пройшла повз неї по коридору. Поки я ходила, Андрій заніс пакети на кухню. Коли я вийшла, то теж попрямувала туди, щоб допомогти мамі розкласти продукти. Мама якраз відкривала холодильник, щоб поставити туди пляшку молока, яку дістав Андрій. Я кинула погляд всередину і заніміла від подиву. Холодильник був абсолютно, кришталево пустий

– Дякую, доню, за гостинці, навіть не знаю, що б я без тебе робила? Мама стояла на порозі свого будинку…

user2

Одного вечора, приблизно за тиждень після ювілею, коли вони сиділи у вітальні, Павло несподівано відклав свій планшет і спокійно сказав: — Я хочу купити будинок у селі. Христина, яка в цей момент гортала журнал мод, лагідно усміхнулася, навіть не піднімаючи голови: — Добре, коханий. Це чудова ідея. Я вже дивилася кілька варіантів. Там є чудові котеджні містечка за містом. Охорона, басейн, красиві сусіди. Нам підійде. — Ні, — тихо відповів Павло. — Що «ні»? — здивувалася вона. — Я хочу справжнє село. Далеко від міста. Туди, де немає котеджів і охорони. Христина лише здивовано підняла свої ідеально вищипані брови, вважаючи це тимчасовим капризом втомленого бізнесмена. Проте Павло наполіг на поїздці вже наступних вихідних. Коли вони приїхали на місце, Христина просто не могла повірити своїм очам. Навколо не було жодних ознак розкоші. Перед ними, серед заростей високого бур’яну та дикої кропиви, стояла стара, напіврозвалена дерев’яна хата. Дах у деяких місцях провалився, вікна були забиті дошками, а старий ґанок перекосився від часу. — Оцю хату хочу купити, — твердо сказав Павло, дивлячись на руїни з якимось особливим теплом ув очах

— Не можу повірити! Ти що, проміняв мене на цю… бабу? Та їй тільки хустку на голову пов’язати, гумові чоботи…

user2

Мамо, ми ж домовлялися чітко: максимум на два тижні ви у нас живете і все! — Сергій спробував говорити спокійно, хоча внутрішньо вже відчував, як пульсує напруга. — У мене багато роботи, мені потрібно зосередитися, а тут просто немає місця для ноутбука. Анна, його дружина, стояла поруч, нервово перебираючи пальцями край светра. Вона завжди намагалася бути посередником, але сьогодні навіть вона виглядала розгубленою. Наталія Олександрівна, теща, неквапливо розправила фартух і подивилася на зятя поверх окулярів. — Сергійку, ну що ти знову за своє? Помідорам сортів «бичаче серце» критично потрібно сонячне світло. А в твоїй кімнаті — єдине вікно, куди сонце зазирає з самого ранку. Хіба це важливо, де ти будеш клацати по клавішах? Сядь на кухні, там стіл великий, місця вистачить. Не пан, не розвалишся. Сергій відчув, як у нього починає сіпатися повіка. — Наталіє Олександрівно, на кухні ви влаштували склад для своїх запасів варення, яке, здається, готували ще до появи інтернету. Там банально немає де поставити чашку з кавою, не кажучи вже про монітор. Їдьте додому до себе, мені вже це дуже набридло усе

Сергій стояв посеред вітальні, дивлячись на те, як його затишний куточок для роботи перетворюється на щось, що нагадувало скоріше склад…

Z Oksana

Олено! Нам треба розлучитися, — кинув чоловік. — Це звучало так буденно, ніби він оголосив, що закінчилося молоко або треба завтра заїхати до будівельного гіпермаркету. Олена, яка в цей момент тримала в руках його піджак, наче прикипіла до підлоги. Вона повільно опустилася на диван, відчуваючи, як у кімнаті стає надто мало повітря. — Що? — прошепотіла вона. — Повтори, будь ласка. Я, мабуть, недочула. — Розлучитися, — повторив він уже з ледь помітним роздратуванням. — Почула? Чи треба записати на папірці? До речі, що в нас сьогодні на вечерю? Я зголоднів, поки стояв у заторі на проспекті. Олена підвелася. Її руки тремтіли, але вона намагалася тримати спину рівно. Вітю, ти жартуєш? Який борщ? Яка вечеря? Ти щойно заявив, що наш двадцятирічний шлюб — це помилка, а тепер питаєш про їжу? Поясни мені, що відбувається! Віктор різко обернувся. — Ой, почалося! Твоя улюблена пісня «Давай поговоримо про почуття»! Чому ти не можеш сприйняти це спокійно, як доросла людина? Без цієї драми, без сліз і запитань? Олена зробила крок до нього. — Ти серйозно зараз? Двадцять років! Ми разом пройшли через кризу, разом виховували сина. Ти просто зараз збираєшся викинути це все на смітник, бо тобі заманулося “спокою”? Це ти називаєш по-людськи? Хто ця розлучниця

Віктор увійшов у квартиру, навіть не знявши взуття до кінця. Він кинув ключі на тумбу так, що вони продзвеніли об…

Z Oksana