Navigate
X

Та в нас без холодцю жодне велике свято не обходиться! Це ж найкраща страва, сеньйоре! Скільки праці в неї вкладено, ви б тільки знали. Він подивився на її розчароване обличчя, зітхнув, набрався сміливості й обережно скуштував ложку. Зажмурився. Потім повільно проковтнув і взяв ще одну ложку, вже сміливіше. — Хм… Марія, це дуже незвично. Але знаєш… у цьому щось є. Оцей часниковий присмак… М’ясо таке ніжне. А через тиждень, коли вона планувала меню на наступні дні, він уже сам несміливо питав, заглядаючи до холодильника: — Марія, а той… як його… холо… холодець ще буде? Вона сміялася так голосно й щиро, що мало не впустила каструлю з водою, яку тримала в руках. І ось тепер — його ювілей. Вісімдесят п’ять років. Дата солідна, поважна. Марія очікувала, що приїдуть усі діти, можливо, привезуть із собою традиційні італійські закуски, замовлять кейтеринг або попросять її приготувати класичну лазанью. Проте за тиждень до свята Роберто несподівано зайшов до кухні, сів на свій улюблений стілець біля вікна й твердо заявив: — На мій день народження я хочу тільки українську кухню. Ніяких ресторанів, ніяких піц і паст

Марія неабияк хвилювалася, накриваючи на стіл. Руки в неї тремтіли так, що вона двічі переставляла тарілки й тричі перевіряла, чи…

user2

Галю, гроші є, вони лежать, — спокійно відповідала Марія Іванівна. — Але ми з батьком порадилися й вирішили, що тобі краще побути з нами. Ми ж не молодшаємо, здоров’я вже не те. Батько скоро на пенсію вийде, нам потрібна допомога по господарству. А те, що на дорогу час витрачаєш — нічого, молода, витримаєш. Сама ж хотіла працювати в банку, тепер треба терпіти. Могла б знайти роботу й ближче. — Але чому саме я маю приносити свої плани в жертву? — ображалася Галина. — Я теж хочу створити сім’ю, жити своїм життям, зустріти когось. — То зустрічай, створюй, — знизувала плечима мати. — Хто ж тобі забороняє? Приводь чоловіка сюди, місця багато, будемо жити всі разом, як я завжди й мріяла. Надя рідко приїжджає, у неї свої сімейні клопоти, Богдан теж нечастий гість. На них особливої надії немає, тому, Галю, вся надія тільки на тебе. Справжній розкол стався, коли Галині виповнилося двадцять сім років

— Родинне гніздо тепер моє, — впевнено заявив сестрам Богдан, — і навіть не думайте щось тут ділити. Бачите, який…

user2

Якщо вас не влаштовують мої правила, ви можете шукати собі інші варіанти. Але мій син завжди може залишитися вдома. Це його рідна домівка. — А я? — запитала Мар’яна. — А ти доросла жінка, сама маєш думати про своє майбутнє, — байдуже відповіла Галина Іванівна. Сергій стояв між ними, опустивши голову. Він не знав, що сказати. Плач дитини ставав дедалі гучнішим. — Сергію, син плаче. Скажи хоч щось, — тихо попросила Мар’яна, дивлячись чоловікові в очі. Вона сподівалася побачити там рішучість, але побачила лише розгубленість і страх образити матір. — Мар’ян… ну, може, дійсно… це ж ненадовго. Якось перетерпимо у залі. Ці слова стали крапкою. Мар’яна відчула, як усередині неї зникає остання крапля надії. Чотири роки вона сподівалася, що Сергій подорослішає і стане захисником для своєї маленької родини. Але він так і залишився слухняним хлопчиком під крилом у мами. — Перетерпимо? — вона сумно посміхнулася. — Знаєш, Сергію, ти правий. Терпіти більше немає сенсу

— Тобі тут ніхто нічого не винен, збирай речі й шукай собі інше місце, — ці слова свекрухи прозвучали буденно,…

user2

Ти знову тут? — Тамара, свекруха, випнула підборіддя. — Забирайся, поки я не викликала поліцію за те, що ти за мною бігаєш. — Тамаро Іванівно, — Аня впевнено переступила поріг, ігноруючи спроби перегородити їй шлях. — У мене є документи. Справжні. Про приватизацію. Про ваші «подвиги» з реєстраторами. Тамара на мить завмерла. В її очах промайнув страх, але вона швидко взяла себе в руки. — Це папірці! — вигукнула вона. — Ти нічого не доведеш. Дмитре! — гукнула вона сина. З кімнати вийшов Дмитро. Він виглядав пригнічено. Його очі бігали, він не дивився на дружину. — Дмитре, ти справді хочеш жити в квартирі, яка була забрана в мене? — запитала Аня, звертаючись до нього. — Ти знаєш, що твоя мати вчинила невірно? — Аню, ну навіщо ти починаєш? — Дмитро зітхнув, не дивлячись на неї. — Ми ж домовилися. Ти маєш знайти собі інше місце. Навіщо ці суди? Це ж сім’я. — Сім’я? — Аня ледь не розсміялася. — Сім’я — це коли один одного підтримують. А ви мене обікрали! — Ти молода, заробиш ще! — Тамара підійшла до неї близько. — А я стара жінка, мені потрібно десь жити. Не будь егоїсткою

Місто Рівне, з його метушливими вечорами та вогнями, що відбиваються в калюжах, здавалося Ані чужим, поки вона стояла під вікнами…

Z Oksana

Погостюйте в мене довше, — щиро благала сестру Єгорівна, підкладаючи їй у тарілку найкращі шматочки. — Сто років же не бачилися. У нас тут зараз така благодать! У ліс по гриби сходимо, на Дніпро підемо, рибки наловимо. — Я б із радістю, Оленко, зостануся на місяць, — зітхнула Тетяна. — А от Андрія вмовити не можу. У нього ж робота в місті, вічно якісь справи, заводи, креслення… Андрій раптом трохи почервонів, зустрівшись поглядом з Оксаною, яка в цей момент саме наливала йому компот. — Ну… Насправді, мамо, особливих справ на перші два тижні немає, — несміливо промовив хлопець. — Залишуся, звісно. Якщо тільки я нікому тут не заважатиму і якщо місця для всіх вистачить. — Та ти що таке кажеш! — сплеснула руками Єгорівна. — У мене місця всім вистачить. Он яка хата велика! На веранді тебе поселю, там окрема кімната. Там уранці сонечко так гарно сходить — просто краса! Олена Єгорівна за останні дні ніби помолодшала на десять років. Вона прокидалася раніше за всіх, намагаючись приготувати для рідних найсмачніший сніданок. Напівголосно наспівувала біля печі старі українські пісні, довго гомоніла з Тетяною про сільське життя та про міські новини. Андрій не сидів склавши руки. Він виявився справжнім господарем: за кілька днів починив стару калитку, яка давно провисла, підправив паркан біля городу й навіть перекрив новим шифером невеликий сарай, де Єгорівна тримала курей. Працював завзято, засукавши рукави сорочки

Олена Єгорівна давно жила сама. Батьки її померли, залишивши доньці хату на березі Дніпра в мальовничому селі Калинівка. Трудилася Олена…

user2

Що сталося? Чого ти така серйозна? — Хто така Тетяна? Він не здригнувся. Його обличчя не змінило виразу. Лише на якусь мить у погляді з’явилася напруга — він ніби прораховував, скільки саме інформації їй відомо. Потім він швидко відвів очі вбік. — Яка ще Тетяна? Про що ти взагалі кажеш? — Сергію, не треба робити з мене дурепу. Та сама Тетяна, з фірми будматеріалів. З якою ти зустрічаєшся, якій купуєш вино і називаєш сонечком. Він відкинувся на спинку дивана і схрестив руки на грудях. Типова захисна поза людини, яка намагається закритися від неприємної розмови. — І хто це тобі такі казки розповів? Жанна постаралася? Ну звісно, більше нікому сунути ніс у чужі справи. Він навіть не спробував сказати, що це брехня. Він не почав обурюватися чи захищати своє чесне ім’я. Він просто одразу звинуватив сестру. Це і було найкращим підтвердженням. Олена й так усе розуміла, але тепер ця правда набула чітких обрисів. — Як давно це триває? — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав максимально спокійно. — Оленко, ну це ж дурниця якась. Там немає нічого серйозного, просто легке спілкування, нічого більшого. — Я не питаю, серйозно це чи ні. Я питаю: як давно? Він потер перенісся — це була його давня звичка, яка завжди з’являлася, коли він намагався викрутитися або приховати правду

«Це не рецепт торта, Жанно, ти ж сама все чудово розумієш», — пальці Олени помітно тремтіли, коли вона набирала це…

user2

Лізо, може, не зараз… Свято ж усе-таки… — спробував він перевести тему. — А чому не зараз? — здивовано підкинула брови дівчина. — Навпаки, зараз найкращий час. Ми ж створюємо нову сім’ю. Вона повернулася до нас і, не вагаючись ні секунди, запитала прямо, без жодного натяку на ввічливість чи тактовність: — Скажіть, а де ми будемо жити після весілля? Ваш будинок дуже великий, просторий. Ви нам пів будинку плануєте віддати, зробивши окремий вхід, чи, можливо, квартиру в центрі купите? Бо Сашко каже, що в нього зараз усі гроші в обороті фірми, а жити на орендованій квартирі після весілля я не звикла й не збираюся. Це не мій рівень. У кімнаті раптово повисла така тиша, що було чути, як тріщить ґніт різдвяної свічки на столі. Я заніміла. Шматочок пирога, який я тримала в руках, ледве не випав на скатертину. Я подивилася на Богдана — його обличчя витягнулося, а губи стислися в тонку лінію. Чути таке від людини, яку бачиш вперше в житті, на першому ж знайомстві, та ще й у Святвечір — це було щонайменше дивно. І неймовірно зухвало

Весняне сонце вже не просто світило, воно гріло по-справжньому, висушуючи вологу після нічного дощу й піднімаючи від землі густу, пахучу…

user2

Мені жити нема на що, Іро… – крізь сльози бідкалася дівчина, витираючи обличчя хустинкою. – Грошей немає, квартира чужа, звідти треба виїжджати. Батьки відвернулися. Як я сама підніму дитину? Що мені робити? Хоч на вокзалі ночуй… Почувши цю розповідь, Ірина насупилася. Її обличчя стало серйозним і навіть суворим. Вона різко натиснула на гальма. Машина з усім махом зупинилася посеред порожньої заміської дороги. Іра повернулася до Зоряни й уважно подивилася їй в очі. – А ти до мами Івана ходила? – суворо й чітко запитала вона. – Ти їй казала про дитину? Вона знає, що в неї буде онук чи онучка? – Ні… – тихо, ледве чутно відповіла Зоряна, опускаючи голову. – Мені було ніяково. Після того, що сталося з Іваном, я сама була сама не своя. Та й не до того було… Я думала, що не маю права турбувати її, їй і так важко. І взагалі, якщо рідна мати мене вигнала, то чому чужа жінка має мені повірити? Вона ж вирішить, що я просто хочу щось від неї отримати. Ірина нічого більше не сказала. Вона лише міцно стиснула кермо, впевнено розвернула автомобіль прямо посеред дороги і попрямувала в інший кінець села — туди, де стояв будинок родини Івана

Село, де народилася Зоряна, потиху згасало. Уся молодь тікала до обласного центру в пошуках кращої долі: хто вчитися, хто працювати.…

user2

Юлька, привіт! — пролунав у слухавці гучний і веселий голос Оксани. — Ти не повіриш, але у нас десять років після випуску! Уявляєш, як час пролетів? Ми тут збираємо майже весь клас. Збираємося в п’ятницю в ресторані в центрі. Ти ж прийдеш? Юля спочатку хотіла відмовитися. Думка про те, щоб сидіти серед галасливих людей, відповідати на запитання про особисте життя та вдавати, що все чудово, викликала у неї лише втому. — Оксан, я навіть не знаю… — невпевнено почала Юля. — У мене зараз стільки роботи, та й настрій не зовсім святковий. Мабуть, я пасую цього разу. — Навіть не думай! — заперечила Оксана. — Ніяких відмовок не приймаю. Ти зовсім зникла з радарів після того розриву. Потрібно виходити в люди. Зміна обстановки тобі точно не завадить. Обіцяю, буде весело. Просто прийди, посидимо, згадаємо дитинство. Юля зітхнула, подивилася на сіре вікно і подумала, що подруга, мабуть, права. Справді, скільки можна ховатися від світу у своїй квартирі

До весілля Юлі залишалося всього три дні, а вона досі не вірила своєму щастю. Дівчина крутилася перед великим дзеркалом у…

user2

Ярославо, донечко… — мати спробувала зробити крок назустріч, але дівчина жестом зупинила її. — Залишмо ці ніжності для інших обставин, мамо. А зараз — ближче до справи. Вона дістала з сумки теку й поклала її перед спеціалістом — сухуватим чоловіком років п’ятдесяти, який до цього моменту сидів абсолютно нерухомо. — Я підготувала документ, — Ярослава відкрила першу сторінку. — Згідно з ним, ви всі офіційно й добровільно відмовляєтеся від будь-яких майнових претензій до мене. Натомість я готова виплатити кожному дуже солідну суму. Таку, що повністю закриє всі ваші фінансові питання. У кабінеті запала повна тиша. — Отакі гроші? Просто так? — Христина навіть рот відкрила від подиву. — Так. Але є одна важлива умова. Ярослава повільно обвела поглядом усіх трьох

— П’ять років мене ніхто не згадував, а як дізналися про великі гроші, так одразу згадала, що ми рідня? Ярослава…

user2