Орися, ти вже не крутись так, — тихо сказала мама, заходячи на кухню. — Вони ж свої. Відпочинь трохи, присядь, — лагідно додала вона, присьорбуючи чай. Я лише кивнула. «Свої…» — подумала я, але нічого не відповіла. Усе життя ми ділили світ на «своїх» і «чужих», і чомусь зі «своїми» мені завжди було важче. Бо перед чужими можна зачинити двері, а перед своїми — ніколи. Зі своїми ти завжди відкрита, завжди винна і завжди щось винна. — Треба ще посуд перемити, мамо, — відказала я, не дивлячись на неї. — Скоро будуть. Коли на подвір’я заїхала блискуча чорна машина, я витерла руки об фартух і вийшла назустріч. Сонце засліпило очі, і на мить постаті брата та його родини здалися мені просто тінями на тлі квітучих вишень. Пилюка, що піднялася за колесами, повільно осідала на наші чисті доріжки. Андрій вийшов перший. Він виглядав упевненим, міським, у світлій сорочці, яка ідеально сиділа на його плечах. За ним випурхнула його дружина, Світлана, на високих підборах, які відчайдушно застрягали в нашому піску, і двоє дітей, які одразу, навіть не привітавшись, побігли до гойдалки
Свята в тому році видалися теплі, сонячні, з запахом свіжої паски й диму з печі. У дворі все було як…