А ми ж… просто скромну вечерю планували. Тільки для батьків. Тітка Надія, двоюрідна сестра її чоловіка, вже рішуче протискувалася в коридор, стягуючи на ходу своє важке пальто. За її спиною переминався з ноги на ногу її чоловік, дядько Василь. Він тримав у руках лише ключі від машини. Трохи далі стояв їхній син Денис, високий юнак, який навіть не підвів очей від екрана свого смартфона. – Скромну чи не скромну, а подивитися треба! – тітка Надія махнула рукою, ніби відкидаючи будь-які заперечення. – Тарас стільки всього розповідав про вашу омріяну квартиру. От, думаю, треба на власні очі глянути, що ж ви там накупили. Софія відчула, як щоки починають пашіти. Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Тарас стояв біля входу, ніяково усміхаючись, ніби перепрошував за це раптове вторгнення родичів. – Проходьте, будь ласка, – вимовила Софія, відступаючи вбік, щоб звільнити прохід. – Будете чай? Чи, може, відразу щось перекусити? – Ой, та ми не голодні! – тітка Надія вже впевнено крокувала до вітальні, роззираючись навсібіч із виразом обличчя вимогливого ревізора. – Ну, показуйте, де тут у вас і що. Ця квартира на околиці була їхньою з Тарасом найбільшою спільною мрією. Звичайне двокімнатне помешкання в будинку, але з новим, світлим ремонтом
– Ми тут вирішили, що обов'язково маємо побачити, на що ви витратили стільки часу і коштів! – прямолінійність чоловікової родички…