Юлю! Ти мене чуєш? — голос матері був гучним. — Я вже домовилася з тамадою. Він бере недорого, але програма в нього — вогонь! Наші родичі з села будуть просто в захваті! Юля повільно повернулася. Мати сиділа за кухонним столом, заваленим списками гостей та чеками. — Мамо, — голос Юлі тремтів. — Сто тисяч тільки за ресторан. Ми ці гроші три роки відкладали зі Степаном. Ми хотіли змінити вікна, бо взимку з них свистить так, що ковдра не рятує. Ми хотіли перекласти плитку у ванній, яка вже відвалюється. Ви хочете, щоб ми один вечір погуляли, а потім ще три роки сиділи в боргах і їли саму крупу? Галина Петрівна навіть не підняла погляду від свого списку. — Вікна почекають, Юлечко. І плитка твоя нікуди не втече. А весілля у доньки буває раз у житті. Я не допущу, щоб моя єдина дитина розписувалася в джинсах, як якась сирота при живих батьках. Що я родичам скажу? Що у нас грошей на пристойну гостину немає? Щоб тітка Марія з Чернівців потім все літо по сусідах шепотіла, як ми на тобі зекономили? Ти хочеш, щоб над нами всі Заліщики сміялися. Ні, я гроші з-під землі дістану, але весілля тобі шикарне зроблю
Заліщики навесні виглядають як ілюстрація до старої казки. Коли Дністер огортає місто своїм синім кільцем, а сади на схилах вибухають…