Navigate
X

Невісточко, я не хотіла вам зла. Я думала про сирітську долю Оленки. Ви ж маєте все: чоловіка, сина, дачу… А в неї що? – А в нас що, золоті гори? – гірко відповіла Ганна. – Ми з Василем копійки складаємо, аби Ігор у столиці мав за що жити. Ми ж думали: от допоможемо вам, а квартира буде онукові. Ви ж самі йому обіцяли. А тепер виходить, що він і не потрібен вам? Марія Іванівна мовчала, сльоза скотилася по зморшкуватій щоці. Тривала ця напруга довго. Василь і Ганна продовжували доглядати маму, бо совість не дозволяла кинути. Але в серці жевріла образа. Ігор, дізнавшись правду, спершу збайдужів, але потім сказав: – Тату, мамо, не сваріться з бабусею. Квартира – то стіни. А бабуся – це рідна людина

– Навіщо було обіцяти, якщо твоя мама не збиралася виконувати обіцянки? – невістка з докором глянула на чоловіка. А той…

user2

Це не питання довіри. Це питання совісті, – тихо сказала Марія. – Якщо вас у мене двоє, то і ділити все треба навпіл. – Але ж я зробила ремонт, витратила майже 100 тисяч гривень. Мамо, я сподівалася, що все це з часом стане моїм, – розплакалася Ірина. – Доню, гроші я тобі поверну, а квартира буде вам обом, – твердо повторила Марія. Ірина пішла дуже ображена, вважаючи, що мама вчинила несправедливо. А Марія була в розпачі, бо і уявлення не мала, як має повернути дочці таку велику суму. Коли Галина дізналася про розмову мами і сестри, їй стало прикро: – Ірено, ну як так можна? Ти ж знала, що ця квартира для нас обох. – Для нас обох? – глузливо перепитала Ірена. – Тобі ж не треба, у тебе є все! А я лишилася з нічим

Якби Марія Іванівна знала, чим для неї обернеться подарунок її молодшої дочки, то нізащо б на нього не погодилася. Але…

user2

Ти невдячний син! Я життя своє віддала заради тебе, а ти. – Мамо, – перебив Андрій тихо, – ти дала мені життя, і я вдячний. Але я не маю обов’язку купувати тобі квартири. Я хочу, щоб ти була щаслива, але не такою ціною. Галина замовкла. В її очах з’явилися сльози, змішані з образою. – То ви хочете, щоб я у старості жебрачкою була? – Ні, – твердо відповів Андрій. – Ми завжди будемо поруч. Ми ніколи тебе не кинемо. Але вимагати від нас те, чого ми не можемо дати, – це несправедливо. Ця розмова стала переломним моментом. Галина кілька днів не телефонувала, гордо мовчала

У центрі міста стояв старий, але доглянутий будинок. На четвертому поверсі мешкала пані Галина – жінка поважна, завжди з піднятою…

user2

Щойно Степан переступив поріг, звернувся до брата: – Ну що, Іване, будем хату ділити. Від почутого Іван немов остовпів. – Як ділити?.. – спромігся він сказати. – Степане, ти ж сам казав: «Мені нічого не треба. Будь із татом, буде все твоє». Я ж на це і розраховував, я ж… – його голос затремтів. Степан знизав плечима: – То було давно. Тоді я не думав, що так життя повернеться. За Степана відразу вступилася і його дружина, яка весь цей час мовчки спостерігала: – Маємо право. То й будем ділити все чесно. Пам’ять Івана мовби відмоталася назад, у той день, коли батько вперше заговорив про те, хто де буде жити

У селі в той день стояла особлива тиша, хоча на дворі була красива золота осінь. Село наче принишкло, бо ховали…

user2

І ось настав момент, коли додому мала повернутися Валентина Петрівна. Про неї Остап чув багато: гарна, розумна, освічена, звикла до іншого життя за кордоном. І серце йому тривожно билося: як вона сприйме простого сільського чоловіка, який увесь час крутився біля її дітей? Коли ж настав день зустрічі, Остап довго стояв на подвір’ї, чекаючи. Під’їхала машина, вийшла струнка жінка з короткою зачіскою, у стильному одязі. Її очі світилися теплом, але вся постать випромінювала впевненість і гідність. Остап стояв збоку, почувався зайвим. – А це… мій тато, познайомтесь, – нарешті сказала Світлана. – Він нам дуже допомагає

Остап залишився вдівцем ще тоді, коли його доньці Світлані було всього п’ять років. Дружина померла раптово – хвороба забрала її…

user2

Коли син із невісткою вкотре відмовилися приїхати на день народження, Олена сіла на кухні й заплакала. Перед очима встав образ її свекрухи Ганни Петрівни – худенької жінки з добрими очима. Вона вже давно відійшла у вічність, а Олена навіть не змогла сказати їй: «Пробачте, мамо, що недодала вам і любові, і уваги, і поваги». Тепер, коли сама стала свекрухою, вона усвідомила, яку рану залишила в душі тієї ні в чому не винної жінки, яка волею випадку стала її свекрухою. – Господи, яка ж я була сліпа, – шепотіла вона. – Чому ж не зрозуміла раніше

У кожній родині є свої негласні правила і невидимі бар’єри. А в українських сім’ях особливу роль завжди відігравали стосунки між…

user2

Весілля минуло і на наступний ранок Ліда отримала дзвінок. – Лідо, нам треба зустрітися, – голос Насті був якийсь холодний. Ліда без зайвих думок погодилася, навіть не підозрюючи, про що буде розмова. Але коли зайшла, то відразу зауважила: Настя зустріла її не усмішкою, а стиснутими губами. – Що трапилося? – запитала Ліда. Настя витягла конверт і кинула його на стіл. – Це що? – Подарунок від тебе, – відрізала Настя. – Сто доларів?! Ти серйозно? Ліда зблідла. – А що не так? Я ж думала… Це ж немалі гроші. – Усі давали по двісті-триста, а ти… – Настя скривилася. – Ти моя дружка, ти мала показати приклад! Ліда відчула, як холодна хвиля прокотилася по її тілу. Такого вона явно не очікувала. На весілля дарує хто скільки може, ну хіба не так

Ліда й Настя познайомилися ще на першому курсі університету. Вони сиділи поруч, разом ходили на пари, ділили бутерброди на перервах.…

user2

Ти згадав про нас, коли залишився сам? – сказала Катерино тихо, але різко, коли побачила у дворі свого колишнього чоловіка. – Де ти був тоді, коли я ночами не знала, за що дитину нагодувати? Де ти був, коли вона йшла до школи в старому плащику і дірявих чобітках? Він мовчав, опустивши голову. У цей момент у двір зайшла Оленка. – Мамо, а хто це? – запитала вона. Катерина зітхнула: – Це твій батько. Той, що ніколи не був із нами. Оленка подивилася на нього довгим поглядом. – Я виросла без батька, – сказала вона рівно. – І тепер він мені не потрібен

Катерина приїхала в місто після школи. Село залишилося позаду: городи, корова, річка. Вона вступила в училище, де готували кухарів та…

user2

Петре, – сказала Ольга спокійно, – якщо ти хочеш справедливості, давай розберемося чесно. Я всі перекази маю в банку, усі квитанції. Я доведу, що кожна цеглина тут куплена на мої гроші. – Не треба судів, – почав він. – Давай по-людськи. – По-людськи? – перебила вона. – По-людськи ти мав сказати, що маєш іншу, ще тоді, коли я поїхала. По-людськи ти мав не брати мої гроші, якщо не любив і не планував зі мною жити. А тепер… тепер буде по закону. Сусіди дивилися на це з різних боків. Хтось співчував Ользі: – Боже, скільки жінка пережила, щоб він таке сказав! А хтось кивав головою: – Ну, і Петро не винен: вона ж його покинула на довгі роки, от і знайшов іншу. То не можна так надовго отак чоловіка одного лишати

Ольга поверталася з Іспанії додому з особливим відчуттям. Вісім довгих років вона там працювала: прибирала, доглядала за старенькими, інколи й…

user2

Лідо, їдь додому, сюрприз там на тебе чекає. А я не можу більше на це дивитися, – зателефонувала якось в Італію Ліді сусідка. Ліда і сама вже збиралася закінчувати з заробітками, до того ж, і роботу вона втратила, бо сеньйори, яку вона доглядала останні 5 років, не стало. То ж жінка прийняла рішення їхати додому. – Петре… – Лідія переступила поріг, і її голос затремтів. Чоловік здригнувся, вийшов назустріч, очі налиті вином і чимось винуватим: – О, Лідо… А ти ж чого не подзвонила? – А треба було? – вона глянула йому прямо в очі, а потім перевела погляд на жінку. – Це хто? – Та то… колега, – швидко відповів Петро. – Допомагає мені з городом і господарством

– Лідо, їдь додому, сюрприз там на тебе чекає. А я не можу більше на це дивитися, – зателефонувала якось…

user2