Navigate
X

Так, я вважаю, що сто гривень на день — це абсолютно пристойна сума, — пролунав у кухні глухий, владний голос Гліба. — Глібе, невже тобі справді шкода грошей на нас із Ксенією? — її власний голос звучав на диво тихо, навіть жалібно, що ще більше її дратувало. — Дитина росте, вона повинна харчуватися добре, повноцінно. На сто гривень неможливо придбати одночасно і свіжі овочі, і якісне м’ясо, і фрукти, необхідні для її розвитку! Я вже мовчу про себе: у мене геть немає пристойного одягу, скоро мої останні джинси, здається, просто розсиплються! Перестань, нарешті, економити на найнеобхіднішому! Світлана різко, з гуркотом, зачинила дверцята холодильника, ніби кидаючи виклик тому мізеру, що був усередині. Два мляві, майже потемнілі помідори, початий пакет молока, який ось-ось мав скиснути, і маленький шматок сиру, засохлий по краях, з жовтою кіркою

«Так, я вважаю, що сто гривень на день — це абсолютно пристойна сума, — пролунав у кухні глухий, владний голос…

user2

Була субота. Роман вийшов з душу, наспівуючи якусь веселу, безтурботну мелодію собі під ніс. Його телефон, як зазвичай, залишився на кухонному столі поруч із Оксаниною чашкою кави. В Оксани не було жодного наміру читати чужі повідомлення — вона завжди вважала це огидним вторгненням. Але екран раптово засвітився, і вібрація змусила її подивитися. Повідомлення було одне-єдине, але його зміст був настільки крижаним, що миттєво вибив землю з-під ніг: «Я тебе дуже люблю. Чекаю вечора. Дуже скучила». Цей текст, звернений до її чоловіка, був як постріл. У неї потемніло в очах. Вона стояла, тримаючи той телефон, як щось брудне, чуже, наче він випромінював радіацію. У мозку, здавалося, відмовила функція обробки інформації, залишилося лише одне питання: Хто? Вона прокрутила ім’я відправниці. І коли побачила його, у голові ніби щось голосно хруснуло. Марина. Її Марина. Їхня ж, врятована нею, майже сестра

Оксана завжди вважала своє життя не просто добрим, а по-справжньому щасливим. Її щастя не було блискучим чи крикливим, воно мало…

user2

Чоловік Аліни продовжував дедалі більше віддалятися. Його пояснення про надмірну зайнятість на роботі заробітком грошей уже не здавалися щирими, оскільки відчутного фінансового достатку він у сім’ю не приносив. Але пропадав десь він дедалі частіше. Аліна швидко зрозуміла, що ці поїздки не пов’язані з роботою. Вона дійшла висновку, що у нього з’явилася інша. Але не знала, як довести це, та одного разу чоловік повернувся додому дуже дивним

У стінах лікарняної палати, де час, здавалося, набув надзвичайної тягучості, Аліна Миколаївна мала тепер більш ніж достатньо часу. Вона розмірковувала.…

Z Oksana

Вони… вони вас… звільнили… через мене? — прошепотів Кирило. Олена не відчула злості. Тільки втому. — Ні, любий, — вона похитала головою. — Ти тут ні до чого. Це… це дорослі. Вона хотіла сказати йому, щоб він йшов, але в цю мить тишу провулка розірвав тихий, але владний звук. В арку, скрегочучи по мокрому асфальту, повільно в’їхав автомобіль. Не розбита кур’єрська машина. А величезний, чорний, блискучий «Мерседес» S-класу. Він здавався тут абсолютно абсурдним. Машина зупинилася. Задні двері відчинилися. З машини вийшов чоловік. Високий, у дорогому кашеміровому пальті, розстебнутому, незважаючи на мороз. Від нього віяло не парфумом, а владою і холодом. Він дивився просто на хлопчика

Одне слово, кинуте з крижаним, майже гидливим спокоєм, боляче різонуло слух: — Звільнено. Воно, немов невидима голка, застрягло у глянцевому,…

user2

Коли Олена йшла парком, раптом звідкись пролунав знайомий, різкий голос. — Олено, доброго дня. Я б ніколи не подумала, що ти тут. За метр від неї стояла Ніна Петрівна. Олена, незважаючи на минулі образи, була настільки рада зустріти хоч якусь знайому людину, що, не контролюючи емоцій, обійняла її і заплакала. Через мить, усвідомивши свій нетактовний вчинок, Олена відсахнулася від свекрухи, соромлячись. — Пробачте мені, будь ласка, Ніно Петрівно. Я випадково, я не хотіла цього. Просто я так давно не бачила нікого знайомого. Ніна Петрівна сумно подивилася на Олену. У її очах не було й сліду колишньої злості, лише глибока, щира втома. — Це ти мене пробач, дитино, — з гіркотою відповіла свекруха. — Чому ж ти нікому не розповіла, що зробив мій син

Олена пригортала до себе сплячу семимісячну Софійку, відчуваючи, як камінь лежить на душі, а гарячі сльози безперервним потоком стікають по…

Z Oksana

У квартирі було все гарно: свіжий ремонт, нові двері, світлі стіни. Тільки одне Марину насторожило — документи на стіл поклав не Артем, а його мама. — Вітаю з покупкою, — посміхнулася мама Артема. — Тепер це моя квартира. Марина наче оніміла. — Як — ваша?.. Артем знизав плечима, ніби це дрібниця: — А що такого? Це мої гроші, я вирішив оформити на маму. У Марини ніби земля пішла з-під ніг. Два роки довіри. Два роки витрат. Два роки віри, що вони — команда. А виявилося… вона нікому нічого не винна, але й не має нічого. Тоді вона тихо сказала: — Я йду. І Артем навіть не спробував її зупинити

Марина завжди була дівчиною з великим, аж надто великим серцем. Вона вкладала його у все: у свою роботу, у дружбу…

user2

Через тиждень я вирішила заїхати до батьків. Без дзвінка. Без попередження. Це був акт саботажу моєї власної сумлінності. Я хотіла подивитися, чи справді вони «ледве зводять кінці з кінцями». Чи справді тато Орест «два дні не їв». Двері відчинила Олена. На ній була нова сукня. Темно-синя, глибокого відтінку, з вишуканою вишивкою по коміру — роботи місцевої майстрині, яка брала за свої вироби ціну, рівну моїй двотижневій зарплаті. Дорого. Дуже дорого. — Ой, Ліно! Який сюрприз! Заходь, заходь! Ми тут… Її посмішка була занадто широка, а погляд занадто метушливий. Вона намагалася заступити мені шлях, але я вже пройшла до кухні. І тут я завмерла. Картина, яку я побачила, остаточно зруйнувала мій світ обов’язку та провини. Стіл був накритий, ніби чекали на гостей із дипломатичною місією, а не на «голодну сім’ю»

— Ліно, у нас... у нас усе! Картки заблоковані! — голос матері, Олени, долинав із слухавки, ламаючись на високій ноті,…

user2

До Нового року залишалося лише три дні. І рідня, схоже, не збиралася здаватися без фінальної, драматичної спроби. Вранці тридцятого грудня у двері подзвонили. Оксана відчинила – і побачила тітку Людмилу з валізою в руках, Ніну Петрівну, що стояла за нею з пакунками, Ірину з двома схлипуючими дітьми, і дядька Павла з тією самою коробкою мандаринів. – Ми вирішили, – заявила тітка Людмила, обличчя якої було незворушним, як у крижаної статуї. – Якщо на дачу не пускаєте, то зустрінемо тут. У вас квартира велика! Ми не будемо заважати. Оксана подивилася на цю процесію, на вираз обличчя Ніни Петрівни, яка виглядала одночасно винуватою та ображеною. – Заходьте, – сказала вона, несподівано для себе. – Але лише на годину. Ми вип’ємо чаю, і ви поїдете. Новий рік кожен зустріне у своєму домі. У родинному колі. Рідня перезирнулася. Дмитро вийшов із кімнати, став поруч із дружиною, відчуваючи, як його серце колотиться. – Мамо, тітко Людо, – сказав він. – Ми раді бачити вас. Але наш дім – це наш дім. Як і дача. Це наше особисте, непорушне

– Як це – залиште ключі? – Оксана завмерла, рука з телефоном, по якому вона щойно завершила розмову з сестрою…

user2

Іван не встиг і сорок днів дочекатися. Привіз до хати свою сваху. Сказав, мовляв, не можу сам, треба, щоб хтось був. Люди тільки головами хитали. Син Вадим приїхав, подивився, мовчки забрав мамині речі й фотографії. — Тату, — сказав тоді, — ти мене не чіпай. Ти своє вибрав, от і живи своїм життям. Мені боляче за пам’ять про маму… А Іван наче й не чув. Йому здавалося, що він ще молодий, що життя тільки починається. Та минув рік — і вже та сваха стала йому не мила. Бо не любов то була, а примара, жарт старості

У Марії з Іваном було життя — як у людей. Не розкішне, не голодне, але спокійне й чесне. Іван усе…

user2

Романе, я чітко просила тебе не торкатися моєї полиці у спільному холодильнику! Ця свиняча вирізка була куплена виключно для мого власного споживання, а не для тебе! — Послухай, ця упаковка лежала там уже добру вічність, а я був голодний і мені потрібно було щось швидко з’їсти! — Не «добру вічність», а лише три дні! І тобі не личить вирішувати, що мені робити зі своїми продуктами! Захочу — викину її у смітник, це моє право! Але ти не маєш жодного права чіпати мої особисті речі! Після того, як Олеся і Роман розлучилися, жоден із них не погодився виїхати з квартири, яка однаково подобалася обом і в яку було вкладено стільки сил та мрій. Олеся, керуючись традиційними уявленнями, вважала, що саме Роман, як чоловік, повинен знайти собі інше, окреме житло. А Роман у відповідь категорично говорив, що не збирається покидати свою законну власність. Родичі не знали, чим зарадити тут

— Романе, я чітко просила тебе не торкатися моєї полиці у спільному холодильнику! Ця свиняча вирізка була куплена виключно для…

Z Oksana