Navigate
X

Наступного дня Наталя сама не знала, чому знову пішла на ринок. Може, хотіла купити яблук. А може, хотіла знову побачити його, хоч би здалеку. Вона пройшла ряд з овочами, один, другий — і коли вже хотіла повертати назад, раптом зупинилась. На тому самому місці, біля тих самих яблук, стояв Степан. Він дивився кудись убік, ніби чекав когось. “Та ні… Ну не мене ж…” — подумала вона. Але коли він побачив її, його обличчя ніби освітилися зсередини. — “Ти прийшла,” — тихо мовив він. — “Я… так просто… по яблука…” Він усміхнувся — так, як усміхався колись, коли вони ходили на танці. — ”…Наталю, я вчора… теж збрехав.” Вона мовчала. Він продовжив: — “У мене нікого нема. Я один.” Її очі наповнилися теплом. Ні смутком, ні радістю — теплом. — “І я одна,” — прошепотіла вона

Наталя й Степан були з тих пар, про яких казали: “Їх Бог створив одне для одного”. Молоді, закохані, готові гори…

user2

Бабуся підняла очі — сиві, світлі, трішки перелякані. — Доню, я… я трохи не дійшла додому. Тиск знову підскочив. — Давайте я вас проведу, — сказала Ніна без жодних роздумів. Бабуся поволі кивнула. Йшли повільно, майже крок у крок. Під старою тополею бабуся зупинилась і подивилась на Ніну уважніше: — Я тебе десь бачила? — Ні, бабусю. Я тільки приїхала в це місто. — Я Ганна Іллівна. А ти хто? — Ніна. — Дуже добре ім’я. У мого чоловіка так сестру звали… Добра була, царство їй небесне. Ніна усміхнулась. Вперше за кілька тижнів. Коли вони піднялись у квартиру бабусі, та подивилась на Ніну і сказала: — Можеш мені чай зробити? А я поки полежу. Так і почалось

Коли Ніна вперше приїхала в місто, на вокзалі стояв легкий туман, а в серці — важкість, яку не відпускав ані…

user2

В той вечір чоловік прийшов не в настрої, і навіть не роззувшись сказав: — Я, коротше, буду приходити, коли діти спатимуть. І так буденно, ніби обговорював погоду. А я дивилася на нього і не могла повірити своїм вухам. — Ти серйозно? — у мене пересохло в роті. — Та ну, — махнув рукою, — ти ж знаєш, як ці крики на мене діють. Я не можу. Нерви не витримують. Я стиснула малюка до грудей і відчула, як у серці щось ламається. Мені було важко так, що я інколи ловила себе на думці: «Чому ніхто не сказав, що погодки — це не милота з Інстаграму, а пекло на колесах?» Маленький ревів, старший впав у кризу, я не мала часу ні помитися, ні розчесатися. Спина гуділа так, що я мріяла тільки про одне — лягти на 15 хвилин у гарячу ванну

Коли я згадую наші перші роки з Андрієм, то в голові оживає щось дуже тепле: сміх на кухні, запах кави…

user2

Коли Галині Степанівні виповнилося 70 років, донька відразу повідомила, що з-за кордону вона повертатися не збирається, буде будувати своє життя в Канаді. Мати дуже засмутилася, адже все життя старалася для доньки, але діватися було нікуди і вона відразу невістку набрала. — Марійко, мені недобре. Я не можу сама. Я прошу тебе прийди до мене. Я не маю нікого. Я знаю, я була не права. Я віддаватиму тобі свою пенсію. Всю, кожен місяць. Тобі не треба буде працювати. Тільки доглядай мене. Ти ж добра і Петро ж твій чоловік, він цього хоче. Марія довго мовчала, бо не знала, як же м’яко на це відповісти

Марія завжди мріяла про велику і дружню родину, про затишок, де панує взаємна повага. Коли вона виходила заміж за свого…

Z Oksana

У свекрухи був ювілей. І до нього чоловік Дарини готувався заздалегідь: вибрав дорогий ресторан, запросив колишніх колег матері. У Дарини допомоги не просив, все робив сам. Дружина нічого не питала, але розуміла, що свято влетить у шалену копійку. Настав день свята. Вони ошатні сиділи в ресторані за багато накритим столом і вітали свекруху. — Так, мамочко, це ключі. Ключі від твоєї власної квартири. Я купив її для тебе, — урочисто мовив Артем. — О, Господи! Мені! Квартиру! — Так, мамочко, більше жодних сусідів і старої комунальної кухні. Тепер усе нове, чисте і тільки твоє. Там і техніка вся є. Все передбачено, я все придбав. Ти рада? Дарина не могла повірити в те, що сталося, адже вона навіть дітям зайвого тістечка не мала за що купити всі ці роки

— Артеме, Леонідові вже абсолютно неможливо ходити у цій курточці, вона вся розійшлася по швах. Я замовила нову в інтернеті,…

Z Oksana

Та хто на тебе подивиться з оцим «причепом»? — Ігор з гуркотом жбурнув ключі від машини на різьблений комод. — Тридцять вісім років, трійко дітей, розтяжки… Ти хоч бачила своє відображення, Оксано? Оксана притисла до себе найменшу, трирічну Яринку. — Ігоре, ти ж колись казав, що кохаєш… — Кохав. Двадцять років тому. Коли ти була тоненькою, як очеретина, студенткою. А не оцією розпливлася тіткою у запраному до дірок халаті з плямами від дитячого харчування. — Але ж… діти, вони ж наші. — Саме так! Діти, діти, діти! У тебе світ клином зійшовся на тих дітях! А я — чоловік у самому розквіті сил, бізнесмен! Мені потрібна жінка-муза, а не квочка, що вічно сидить над виводком! Запах Ігоря змінився три місяці тому. Раніше це був звичний, різкуватий «Фаренгейт» із гірчинкою. Тепер — щось приторно-солодке, занадто молодіжне, наче для юнака. Оксана помітила, але проковтнула образу. Як і засоси на шиї, які він невдало намагався приховати високим коміром светра. Як і безкінечні «пізні наради», яких раніше не існувало в його графіку. — Лариса чекає внизу, — Ігор акуратно застібнув блискавку своєї брендової куртки. — Їй двадцять чотири, якщо тебе цікавить. Інструкторка з йоги. Жодної зайвої грами, жодних розтяжок. Чисте полотно

— Та хто на тебе подивиться з оцим «причепом»? — Ігор з гуркотом жбурнув ключі від машини на різьблений комод.…

user2

У середу ввечері Данило, не витримавши напруги вдома, сам поїхав до матері. — Мамо, нам треба поговорити, — сказав він, прибираючи з обличчя її розтріпане волосся. — Вона тебе налаштувала проти мене? — одразу накинулася на нього Оксана Анатоліївна. — Вона тобі сказала, що я погана мати? — Ніхто мене не налаштовував, — твердо сказав Данило. — Ірина плакала всю ніч, а ти сказала їй страшні речі. Ти сказала, що вона невдячна. — А що вона мені сказала, ти чув? Що я набридла і постійно контролюю вас! — Мамо, — Данило сів навпроти, взявши її за руку. — Послухай мене уважно. Ірина просто втомилася. У неї зараз робота, яка вимагає повної віддачі, маленька дитина, дім. Їй важко, і в неї немає часу на довгі розмови. Але це не означає, що ти їй не маєш значення. Просто в неї зараз такий період виживання. — А в мене який період? — схлипнула Оксана Анатоліївна. — Самотність? Непотрібність?

Оксана Анатоліївна, жінка енергійна та непохитна, звикла, що її день мав чіткий, незмінний ритуал: він розпочинався близько дев’ятої ранку і…

user2

Одного ранку біля хати зупинилася дорога чорна машина. Ніна аж перелякалася — хто б то міг бути? Вийшов молодий чоловік. Гарно вбраний, упевнений, видно — з міста. — Доброго дня, — каже. — Хто ви є? Бо це хата моєї мами. Я хочу її продавати, а тут хтось живе. Ніна аж присіла на лавку. — Сину, — каже тихо, — я тут тимчасово. Мені немає куди. Я… я Ніна. Жила колись поруч. Наталю вашу знала. Дуже добре знала… Хлопець підвів голову різко, неначе струм пробіг по його обличчю. — Ви… Ніна? Та сама? Яку мама все життя згадувала? Хлопець сів поруч і почав розпитувати. І з кожним словом його очі ставали все м’якшими. — Моя мама… — він ковтнув клубок у горлі. — Її не стало три роки тому. Але вона завжди говорила про якусь Ніну. Казала, що якби не ви, то вона б мала зовсім інше дитинство. Казала, що ви їй були ріднішою за родину. У Ніни покотилася сльоза. — Бідна моя дівчинка… Я й не знала, що її нема… Хлопець зітхнув, подивився навколо на стару хату, потім на Ніну й раптом сказав: — Збирайтеся. Ви тут не будете жити. — Я… я піду, як треба

У селі завжди знають про кожного більше, ніж треба. Особливо про тих, хто роками працював за кордоном — там зазвичай…

user2

Скажу чесно, рішення піти на заслужений відпочинок далося мені дуже важко, я навіть не думала, що все буде саме так. Коли я виходила на пенсію, всі мені казали: — Галинко, відпочинеш нарешті! Скільки можна тягнути все на собі! На роботі мені зробили пишні проводи, всі мені дякували, говорили гарні слова, дарували подарунки. Грошима керівництво мене теж на виході не обділило. А я й справді думала, що відпочину. Перші тижні були клопітні: то документи доробляла, то в поліклініку, то на роботі забігала, бо хтось ще телефонував і питав, де що лежить. Та й приємно було — згадували. А потім… Потім настала тиша. Така глуха, непробивна, холодна тиша, що здавалося, аж вуха закладає. Телефон лежав цілими днями нерухомий. Ніхто не дзвонив. Ніхто не писав

Скажу чесно, рішення піти на заслужений відпочинок далося мені дуже важко, я навіть не думала, що все буде саме так.…

user2

Віка, ну ти що таке влаштувала? — почав брат без вітання, одразу з претензії. — Мама засмучена. Оксана теж. Нам скоро дитину народжувати. А ти… — Я не зобов’язана вирішувати ваші проблеми, — спокійно відповіла я. — Це не проблеми, це сім’я, — він вимовив це так, ніби поставив остаточну крапку. — Ну, то й розбирайтеся як сім’я, — парирувала я. — Разом. Без моєї участі. На тому кінці настала пауза. Здається, він не міг осмислити почуте. — Тобі що, шкода? — тихо спитав він. І тут я раптом усвідомила головне: Мені не шкода місця в квартирі. Мені шкода саму себе. Мати прийшла ще раз. І вдруге. І втретє. Щоразу голосніше. Щоразу наполегливіше. Одного разу вона стояла просто під під’їздом і розповідала сусідці Ользі Семенівні, яка я безсердечна і зла. Іншого разу — плакала в слухавку, звинувачуючи, що я її «втратила»

— Ти мене гониш? З власного дому виставляєш? — мама вперлася долонями в одвірок, наче її справді намагалися виштовхнути силоміць.…

user2