Я одягла якусь стару сукню, яка на мені бовталася — за останні місяці я схудла кілограмів на сім. Подивилася у дзеркало: виснажена тітка зі згаслими очима. Хотілося плакати. Дача у Наталі та її чоловіка була по суті шикарним котеджем під Києвом. Гості з’їжджалися дорогими автівками. Чоловіки у лляних піджаках, жінки у яскравих сукнях, всі голосно сміялися, обговорювали якісь угоди, нові яхти та відпочинок на Балі. Я почувалася серед них сірою мишею, яка випадково забігла на свято життя. Я сиділа в кутку тераси з келихом білого сухого, намагаючись бути непомітною. Але Наталя мене знайшла. «Ти чого тут скисаєш? — вона підсіла поряд, а з нею — важкий, похмурий чоловік років п’ятдесяти. — Знайомся, це Степан. Наш давній друг. А це Олена, та сама моя подруга-геній». «Дуже приємно», — пробурмотіла я. Степан мовчки кивнув, його обличчя виражало вселенську скорботу
«Ми скорочуємо штат, Олено Миколаївно». Ці слова, вимовлені новим керівником, пролунали як вирок. У 46 років я, головний редактор видання,…