Хатина Одарки старіла разом із нею. Без чоловічої руки стіни трохи посіріли, віконниці потребували фарби, а стріха подекуди вкрилася оксамитовим мохом. Хата ніби присіла, вросла в землю, намагаючись стати непомітною серед високих трав. На схилі віку забажалося Одарці до людей ходити. То до однієї сусідки завітає на чашку узвару, то до іншої. Вона мало говорила, більше слухала, хитаючи головою і лагідно посміхаючись. Люди не гнали її — жаліли. Всі розуміли, що самотність — то важкий хрест, іноді він стає занадто важким навіть для такої світлої душі. Найбільше ж Одарка любила вечорниці. Коли молодь збиралася десь у великій хаті, співала пісень, ділилася мріями та історіями, вона неодмінно з’являлася на порозі. Стояла тихенько, у світлицю не проходила, ніби боялася налякати молодість своєю присутністю. Якщо хтось дивився на неї, вона посміхалася ще тепліше, киваючи, мовляв: «Добре співаєте, діточки, гарно сидите». Так і простоювала цілий вечір. Молоді звикли до неї, сприймали як добрий оберіг, що просто хоче трішки побути в променях чужого щастя
Одарку заміж так ніхто і не покликав. У селі, де цінувалася міць, широкі плечі та здатність до важкої праці на…