Олена пішла до криниці, щоб принести до хати води. Рання весна виявилася холодною, з мокрим снігом, така сльота на вулиці, що поки жінка відро води принесла з двору, ноги геть промочила. Ще б не промочити, якщо вона ці чоботи носить вже 6-й рік, а купити нові немає змоги. Олена роззулася, щоб занести відро на кухню. 12-річний Андрійко, який робив уроки, глянув на мокрі сліди на підлозі, на мамині старі чоботи, і так йому маму шкода стало, що він запитав у Івана: – Тату, а коли ти мамі нові чоботи купиш? – Коли гроші будуть, тоді обов’язково і купимо, – байдуже відповів Іван. “Значить, ніколи…” – сказав про себе хлопчик. “Ну нічого, я коли виросту, моя мама матиме не лише найкращі чоботи, але і усе найкраще” – пообіцяв собі Андрійко
– Звідки я тобі візьму гроші? Ти ж бачиш, що я не можу роботу собі знайти, – Іван байдуже відмахнувся…