Navigate
X

Дарино, віддай сережки. Марія Павлівна стояла в коридорі, навіть не роззуваючись. Її пальці, трохи вузлуваті від віку, нервово стискали ручку сумки. Був ранок суботи, той самий час, коли сонце тільки починає заповнювати кухню, а в повітрі пахне свіжою кавою. Чайник якраз почав свій переливчастий свист, але звук цей раптом здався не затишним, а тривожним. Степан, розпатланий і сонний, вийшов із кімнати, потираючи очі. — Мамо? Ви так рано? Що сталося? — Нічого не сталося, сину. Просто віддай мені ті сережки. Вони в Дарини все одно стоять без діла, припадають пилом, а мені вони потрібні

Ви коли-небудь замислювалися, наскільки крихким є мир у родині, де все тримається не на словах, а на очікуваннях? Ви можете…

user2

Ти дивися, яка вона хитра! — голос Оксани, дружини її батька, мачухи, порушив тишу. — Думаєш, Катю, ми не розуміємо, чому ти тут «оселилася»? Гадаєш, ми не бачимо, як ти обходжуєш бабусю Ганну, аби вона відписала цю трикімнатну квартиру в центрі тільки тобі? Катерина застигла. Оксана стояла в дверях кухні, склавши руки, а за її спиною маячив батько Катерини, Павло. Він відводив погляд, розглядаючи старий візерунок на лінолеумі. — Оксано, про що ти кажеш? — голос Катерини тремтів від образи. — Я переїхала сюди три роки тому, коли бабуся занедужала. Ви тоді самі сказали: «Катю, ти молода, в тебе немає сім’ї, доглянь бабусю, а ми будемо допомагати грошима». — Це було тимчасово! — втрутився батько. — Ми думали, вона за місяць-другий одужає. А ти тут пустила коріння. Тепер ми дізнаємося, що ти водила до неї нотаріуса? Ти вирішила рідного батька без спадку залишити? Бабуся Ганна, яка сиділа в кутку за столом, мовчала, але сльози повільно котилися по її щоках

Над старим львівським подвір’ям, де розлогі каштани кидали густі тіні на бруківку, панувала недільна тиша. Але в квартирі на другому…

Z Oksana

Мамо, ти куди зібралася?! — Леся буквально вчепилася в рукав материної кофти, коли та застібала стару валізу. — Ти що, знущаєшся? У Павлуся завтра день народження, гості прийдуть, куми з району приїдуть! Ти при своєму розумі? Ганна поглянула на доньку. У цьому погляді не було гніву — лише нескінченна втома. — Я їду в Трускавець, Лесю. У санаторій. — Як це — в Трускавець?! А хто на кухні стоятиме? Хто голубці крутитиме? Хто торт «Наполеон» пектиме? А прибирання? Ти ж знаєш, що я терпіти не можу мити підлогу! — Поняття не маю, доню. Може, ти сама спробуєш? Тобі вже тридцять два, двоє дітей, а ти досі не знаєш, з якого боку до віника підійти. З коридору, човгаючи капцями, висунулася свекруха Лесі, Степанівна. У незмінному байковому халаті та з бігудями. — Ганно, ти що, з глузду з’їхала на старість років?! У мене ввечері лікар має бути, тиск міряти, процедури робити! Ти куди намилилася

Травневий ранок у затишному містечку під Полтавою обіцяв бути звичайним, наповненим ароматом бузку та звичним домашнім галасом. Проте для Ганни…

Z Oksana

Сергію, у тебе є десять хвилин, щоб гість пішов. І ще десять хвилин, щоб діти були одягнені та зібрані. — Надю, ти чого? Ми ж тільки сіли… — почав був Сергій. — Десять хвилин, Сергію. Час пішов. Я пішла до спальні і почала збирати його речі. Не у валізи — валізи були мої, дорогі, я їх сама купувала під час відряджень. Я дістала з комори великі мішки для сміття, такі міцні, чорні. Почала з його шафи. Сорочки, джинси, його футболки з дурними принтами — все летіло в мішки. Я не складала їх акуратно. Я їх просто запихала, відчуваючи, як з кожним рухом з мене виходить ця липка, застаріла втома від вічних компромісів. — Надю! Ти що робиш? — Сергій влетів у кімнату, коли я вже зав’язувала другий мішок. — Зупинися! Куди ти мене виставляєш?

Ви коли-небудь пробували вимивати чуже нахабство зі своєї власної квартири, за яку ще десять років виплачувати банківський кредит? Це відчуття…

user2

Ти серйозно хочеш привезти до нас чужу жінку? — Олена стояла посеред кухні, міцно стиснувши пальці на спинці стільця. — Артеме, у нас Максим у свої п’ятнадцять спить на дивані, бо місця немає. Де вона буде? На голові в нас? — Альоно, ну не на вулицю ж її, — він намагався підібрати слова, щоб не образити дружину, яка й так тягнула на собі весь побут. — Батько, може, і сварився з нею, але він ніколи б не дозволив кинути людину в біді. Тимчасово. Поки знайдемо варіант. — Тимчасово — це назавжди, ти ж знаєш, — зітхнула вона, але в її очах вже з’явилася та м’якість, за яку він її і кохав. — Добре. Вези. Але попередь, що палаців у нас немає. Віра Михайлівна Коваль виявилася напрочуд худою жінкою з рівною, мов струна, спиною. Її очі кольору льоду дивилися на Артема з такою підозрою, ніби він прийшов не забирати її, а як мінімум щось вкрасти. — Значить, син Петра… — промовила вона замість вітання. — Схожий. Тільки Петро був вищий і сорочки завжди крохмалив. А ти… ну, головне, що приїхав

— Пане Коваль? Артем Петрович? Артем здригнувся, притискаючи слухавку плечем. Руки були по лікті в мастилі — він якраз намагався…

user2

Це що таке?! — вигукнула тітка, навіть не привітавшись. Вона тицьнула пальцем на змінену фігуру племінниці. — Ти що, привезла у подолі сором? На всю вулицю ганьба! Хто батько? Кажи негайно! — Не скажу, — Світлана вперше в житті дивилася на тітку твердо і спокійно. — Що значить «не скажу»? Ми тебе в люди вивели, в інститутах вчили, а ти як остання… — Галина закричала на всю хату. — Батько ледь від горя оговтався після мами, а ти йому таке підсунула! Знати тебе не хочу! Більше моєї ноги тут не буде, поки цей байстрюк тут! Тітка грюкнула дверима так, що задзвеніли шибки. Світлана опустила голову, чекаючи на гнів батька. Василь Іванович, який весь цей час стояв у кутку кімнати, повільно підійшов до доньки. Він не кричав. Він просто поклав свою важку, теплу руку їй на плече. — Нічого, Свєто. Якось воно буде. Мої руки ще щось та вміють, прогодуємо. Дитина — то не гріх. Гріх — то коли серця немає. Народився малий Артемко восени, коли перші приморозки сріблили траву. Хлопчик був дивовижно схожий на Андрія — ті ж самі карі очі, той самий неслухняний чорний чуб, що стирчав у різні боки

Весна того року була не просто тепла — вона була духмяна. У маленькому містечку, затиснутому в обіймах високих берегів річки,…

user2

Мамо, де дитячий візок?! — Оксана гнівно крикнула до свекрухи. Світлана Борисівна, свекруха, навіть не поворухнулася. Вона спокійно сиділа у кріслі. — А, ти про ту стару розвалюху? Продала. Навіщо захаращувати балкон усяким непотребом? На ті гроші он диванчик новий купила, бачиш? Симпатичний, правда? Оксана заціпеніла. У кутку, де раніше стояв запакований у плівку дорогий візок, тепер красувалася вузька софа з квітчастою оббивкою. — Ви продали мій візок? — голос невістки став неприродно тонким. — Ви продали річ, яку ми з Дмитром купували за власні кошти? — Та Господи, Оксано! Сашко з нього давно виріс, він уже в садочок ходить. Тільки пилюку збирав. А я тут усе впорядкувала, поглянь — краса! Килим новий постелила, штори змінила на весняні. Тепер хоч на квартиру схоже, а не на склад запчастин. — Це був візок для нашої другої дитини! Ми з Дмитром планували, ми збиралися восени. — Ой, не роби драми! — свекруха знову втупилася в телевізор. — Ще купите новий, сучасніший. А софа — це річ корисна

Ранок у квартирі Оксани та Дмитра почався не з аромату кави, а з передчуття неминучої біди. Оксана завмерла на порозі…

Z Oksana

Ні, сину, ти не можеш цього зробити, — голос Ганни Петрівни тремтів. — Вадим — твій рідний брат. Світлана — наша невістка. Вона була його дружиною, вона матір його дітей! Як ти можеш з нею одружитися? Це ж… це ж проти природи! Сергій нарешті підняв очі. У них не було вини, лише втомлена рішучість. — Мамо, ти не розумієш. Я її кохаю. Давно кохаю. Ще з того часу, як вона вперше переступила поріг цієї хати. Ганна Петрівна сплеснула руками, випустивши рушник на підлогу. — О Господи! То ти весь цей час… за спиною у брата? — Ніколи, — відрізав Сергій. — Поки він був з нею, я слова їй не сказав. Я навіть дивитися на неї боявся зайвий раз, щоб ніхто нічого не запідозрив. Я поїхав на заробітки, щоб не бачити, як він її ображає. Але тепер Вадима немає поруч. Він пішов. Він кинув її з дітьми, як непотрібну річ

Того вечора над селом збиралася гроза. Повітря було важким, нерухомим, а ластівки літали так низько, що майже торкалися крилами споришу.…

user2

Мамо, — почала Ніна тремтячим голосом. — Ви ж знаєте, як нам тут… тісно. Віра Семенівна відклала виделку. Тісно? У трикімнатній квартирі, де в кожного була своя кімната? У квартирі, за яку вона з покійним Степаном виплачувала кооператив десять років, відмовляючи собі в усьому? — Роман хоче зробити кабінет, — продовжувала Ніна. — І ми думаємо… про дитину. Нам потрібна дитяча. — То в чому проблема? Місця ж вистачає, — Віра Семенівна відчула, як всередині холоне. — Мамо, не перебивайте, — втрутився Роман. — Суть у тому, що вам у місті важко. Поверхи, ліфти, шум. А в селі — благодать! Хата вашої матері стоїть пусткою. Свіже повітря, город під боком. Ми вирішили: ви переїжджаєте туди. Назавжди. — Назавжди? — прошепотіла вона. — Але ж там хата стара. Піч димить, дах протікав минулої осені. Там взимку жити неможливо, Ніно

Березень того року видався примхливим. Вранці шибки вкривалися тонкою памороззю, а пообіді сонце вже безжально витоплювало брудні калюжі. Віра Семенівна…

user2

Зятю! Значить, моя донька там сидить і плаче, — промовила теща глухим голосом. — Моя єдина донька. На своєму власному весіллі. Сидить і ковтає сльози. Микола лише ліниво знизав плечима. Саме цей жест — недбалий, майже зневажливий — став тією останньою краплею, що остаточно зруйнувала залишки її самовладання. — Ой, Тамаро Михайлівно, ну перехвилювалася дівчина. З ким не буває на весіллях? Емоції, самі розумієте. — Перехвилювалася? Ти взагалі чуєш, що ти кажеш? Зал ресторану гудів, наче розбурханий вулик. Дві сотні гостей, дорогі страви, живі орхідеї — Наталочка марила цими квітами з самого малечку. Зараз ці розкішні квіти стояли в кожній вазі, наповнюючи повітря солодким ароматом, а наречена сиділа в кутку біля вікна, втупившись у свою тарілку та плакала, поки свекруха вже втретє за вечір не випускала з рук мікрофон

Тамара Михайлівна поставила кришталевий келих на стіл із таким розмахом, що ігристе хлюпнуло через вінця, залишаючи мокру пляму на бездоганно…

Z Oksana