Віро, ти це серйозно? — Ніна стояла над каструлею з супом. — Хто так готує? Воно ж прісне, як вода в калюжі. Де засмажка? Де жирок? Гена таке їсти не буде, він чоловік, йому сила потрібна, а не твій дієтичний супчик. — Я готую так, щоб було корисно і Левкові, і нам, — Віра намагалася тримати голос рівним. — Якщо хочеш, можеш приготувати щось своє, я не проти. Це була стратегічна помилка. Наступного дня кухня перетворилася на філіал чебуречної на вокзалі. Запах смаженого сала, цибулі та пересмаженої олії просяк навіть штори в спальні. — Оце я розумію — їжа! — проголосив Гена, вминаючи картоплю, з якої аж капав жир. — Вірцю, вчися у сестри, бо твій Ігор скоро прозорим стане від тих твоїх овочів. Левко сидів за столом, колупаючи виделкою жирний шматок, і з надією дивився на маму. Віра лише погладила його по руці. Вона бачила, як її син за ці кілька днів згас, став тихим, намагався зайвий раз не виходити з кімнати, щоб не наштовхнутися на гучну тітку або вічно невдоволеного дядька. Вечорами, коли Ігор повертався з роботи, він бачив ідеальну картинку: сестра порається на кухні, Гена дивиться телевізор, у домі гамірно
— Знаєш, Ігорю, я деколи думаю, що твоя сестра просто випробування, яке мені підкинула доля, щоб перевірити, чи я ще…