Navigate
X

У свекрухи був ювілей. І до нього чоловік Дарини готувався заздалегідь: вибрав дорогий ресторан, запросив колишніх колег матері. У Дарини допомоги не просив, все робив сам. Дружина нічого не питала, але розуміла, що свято влетить у шалену копійку. Настав день свята. Вони ошатні сиділи в ресторані за багато накритим столом і вітали свекруху. — Так, мамочко, це ключі. Ключі від твоєї власної квартири. Я купив її для тебе, — урочисто мовив Артем. — О, Господи! Мені! Квартиру! — Так, мамочко, більше жодних сусідів і старої комунальної кухні. Тепер усе нове, чисте і тільки твоє. Там і техніка вся є. Все передбачено, я все придбав. Ти рада? Дарина не могла повірити в те, що сталося, адже вона навіть дітям зайвого тістечка не мала за що купити всі ці роки

— Артеме, Леонідові вже абсолютно неможливо ходити у цій курточці, вона вся розійшлася по швах. Я замовила нову в інтернеті,…

Z Oksana

Та хто на тебе подивиться з оцим «причепом»? — Ігор з гуркотом жбурнув ключі від машини на різьблений комод. — Тридцять вісім років, трійко дітей, розтяжки… Ти хоч бачила своє відображення, Оксано? Оксана притисла до себе найменшу, трирічну Яринку. — Ігоре, ти ж колись казав, що кохаєш… — Кохав. Двадцять років тому. Коли ти була тоненькою, як очеретина, студенткою. А не оцією розпливлася тіткою у запраному до дірок халаті з плямами від дитячого харчування. — Але ж… діти, вони ж наші. — Саме так! Діти, діти, діти! У тебе світ клином зійшовся на тих дітях! А я — чоловік у самому розквіті сил, бізнесмен! Мені потрібна жінка-муза, а не квочка, що вічно сидить над виводком! Запах Ігоря змінився три місяці тому. Раніше це був звичний, різкуватий «Фаренгейт» із гірчинкою. Тепер — щось приторно-солодке, занадто молодіжне, наче для юнака. Оксана помітила, але проковтнула образу. Як і засоси на шиї, які він невдало намагався приховати високим коміром светра. Як і безкінечні «пізні наради», яких раніше не існувало в його графіку. — Лариса чекає внизу, — Ігор акуратно застібнув блискавку своєї брендової куртки. — Їй двадцять чотири, якщо тебе цікавить. Інструкторка з йоги. Жодної зайвої грами, жодних розтяжок. Чисте полотно

— Та хто на тебе подивиться з оцим «причепом»? — Ігор з гуркотом жбурнув ключі від машини на різьблений комод.…

user2

У середу ввечері Данило, не витримавши напруги вдома, сам поїхав до матері. — Мамо, нам треба поговорити, — сказав він, прибираючи з обличчя її розтріпане волосся. — Вона тебе налаштувала проти мене? — одразу накинулася на нього Оксана Анатоліївна. — Вона тобі сказала, що я погана мати? — Ніхто мене не налаштовував, — твердо сказав Данило. — Ірина плакала всю ніч, а ти сказала їй страшні речі. Ти сказала, що вона невдячна. — А що вона мені сказала, ти чув? Що я набридла і постійно контролюю вас! — Мамо, — Данило сів навпроти, взявши її за руку. — Послухай мене уважно. Ірина просто втомилася. У неї зараз робота, яка вимагає повної віддачі, маленька дитина, дім. Їй важко, і в неї немає часу на довгі розмови. Але це не означає, що ти їй не маєш значення. Просто в неї зараз такий період виживання. — А в мене який період? — схлипнула Оксана Анатоліївна. — Самотність? Непотрібність?

Оксана Анатоліївна, жінка енергійна та непохитна, звикла, що її день мав чіткий, незмінний ритуал: він розпочинався близько дев’ятої ранку і…

user2

Одного ранку біля хати зупинилася дорога чорна машина. Ніна аж перелякалася — хто б то міг бути? Вийшов молодий чоловік. Гарно вбраний, упевнений, видно — з міста. — Доброго дня, — каже. — Хто ви є? Бо це хата моєї мами. Я хочу її продавати, а тут хтось живе. Ніна аж присіла на лавку. — Сину, — каже тихо, — я тут тимчасово. Мені немає куди. Я… я Ніна. Жила колись поруч. Наталю вашу знала. Дуже добре знала… Хлопець підвів голову різко, неначе струм пробіг по його обличчю. — Ви… Ніна? Та сама? Яку мама все життя згадувала? Хлопець сів поруч і почав розпитувати. І з кожним словом його очі ставали все м’якшими. — Моя мама… — він ковтнув клубок у горлі. — Її не стало три роки тому. Але вона завжди говорила про якусь Ніну. Казала, що якби не ви, то вона б мала зовсім інше дитинство. Казала, що ви їй були ріднішою за родину. У Ніни покотилася сльоза. — Бідна моя дівчинка… Я й не знала, що її нема… Хлопець зітхнув, подивився навколо на стару хату, потім на Ніну й раптом сказав: — Збирайтеся. Ви тут не будете жити. — Я… я піду, як треба

У селі завжди знають про кожного більше, ніж треба. Особливо про тих, хто роками працював за кордоном — там зазвичай…

user2

Скажу чесно, рішення піти на заслужений відпочинок далося мені дуже важко, я навіть не думала, що все буде саме так. Коли я виходила на пенсію, всі мені казали: — Галинко, відпочинеш нарешті! Скільки можна тягнути все на собі! На роботі мені зробили пишні проводи, всі мені дякували, говорили гарні слова, дарували подарунки. Грошима керівництво мене теж на виході не обділило. А я й справді думала, що відпочину. Перші тижні були клопітні: то документи доробляла, то в поліклініку, то на роботі забігала, бо хтось ще телефонував і питав, де що лежить. Та й приємно було — згадували. А потім… Потім настала тиша. Така глуха, непробивна, холодна тиша, що здавалося, аж вуха закладає. Телефон лежав цілими днями нерухомий. Ніхто не дзвонив. Ніхто не писав

Скажу чесно, рішення піти на заслужений відпочинок далося мені дуже важко, я навіть не думала, що все буде саме так.…

user2

Віка, ну ти що таке влаштувала? — почав брат без вітання, одразу з претензії. — Мама засмучена. Оксана теж. Нам скоро дитину народжувати. А ти… — Я не зобов’язана вирішувати ваші проблеми, — спокійно відповіла я. — Це не проблеми, це сім’я, — він вимовив це так, ніби поставив остаточну крапку. — Ну, то й розбирайтеся як сім’я, — парирувала я. — Разом. Без моєї участі. На тому кінці настала пауза. Здається, він не міг осмислити почуте. — Тобі що, шкода? — тихо спитав він. І тут я раптом усвідомила головне: Мені не шкода місця в квартирі. Мені шкода саму себе. Мати прийшла ще раз. І вдруге. І втретє. Щоразу голосніше. Щоразу наполегливіше. Одного разу вона стояла просто під під’їздом і розповідала сусідці Ользі Семенівні, яка я безсердечна і зла. Іншого разу — плакала в слухавку, звинувачуючи, що я її «втратила»

— Ти мене гониш? З власного дому виставляєш? — мама вперлася долонями в одвірок, наче її справді намагалися виштовхнути силоміць.…

user2

Жанна вдягла бузкову сукню — тонку, легку, що підкреслювала її ніжну шкіру. Вона виглядала так, що люди, бачачи її, перешіптувалися: — Та вона ж ніби не старіє. А потім на подвір’я зайшов Роман. Посивілий, втомлений, але все той же красивий. Він побачив Жанну — і застиг. Наче хтось вийняв із нього весь дух. Жанна спокійно підійшла привітатися, але він мовчав. А Лариса стиснула губи так, що вони зблідли. Пізніше дівчата розповідали: — Тато цілий вечір не дивився ні на кого, тільки на тьотю Жанну. Після весілля Роман ходив сам не свій, вже нічого не міг з собою зробити, тому прямо сказав Ларисі: — Я ніколи тебе не любив. Я більше не можу, я йду

У кожному селі є свої історії — одні забуваються вже через місяць, інші передають із покоління в покоління. Але були…

user2

Село на заході України було оповите густим, вологим туманом щоразу, коли Віра прощалася з ним. За 10 років на заробітках в Португалії, вона побудувала донькам дві невеличкі хати, купила по авто і оплатила онукам навчання в хороших інститутах. А потім вийшла заміж і Мануель сказав, щоб гроші більше дітям не висилала. З села відразу ж зателефонували: – Мамо! Що значить «взяти мені кредит»? Ти ж завжди допомагала! Що це за зміни? Це все той твій португалець? Він, напевно, забрав у тебе всі гроші, а тепер живе на них! – незадоволено мовила донька. Віра ніколи й подумати не могла, що діти їй так дякуватимуть за роки її важкої праці

Село невеличке на заході України було оповите густим, вологим туманом щоразу, коли Віра прощалася з ним. Вона залишала рідну землю,…

Z Oksana

Я нікому нічого не винна, — спокійно відповіла Оксана зятю. — О, то ви тепер мудра? — він наблизився. — Де гроші? Я питаю: де гроші? — В мене, — сказала твердо. — Давайте! — Руслан протягнув руку. — Мені треба терміново. Там машина на мене чекає. Ми сім’я, чи хто? — Ні, — відповіла вона. — Ми не сім’я. Його перекосило. — А ну повторіть! — Ти мені ніхто, Руслане. І більше не командуватимеш мною. Не буде такого. У той момент у дверях з’явилася Зоряна: — Мам, що ти говориш

Оксана стояла перед хвірткою власної хати й ніяк не могла наважитись її відчинити. Двадцять два роки… Двадцять два довгі роки…

user2

За двадцять хвилин Ольга Іванівна, що сиділа перед телевізором, почула дзвінок з-за кордону. Вона зраділа — голос дочки завжди зігрівав душу. Але радість тривала недовго. — Мамо, що ти твориш? — голос Галини звучав гнівно і голосно. — Я щойно розмовляла з Тарасом і Світланою. Це правда, що ти вимагаєш гроші за мій старий мотлох? Ольга розгубилася, мов спіймана на гарячому. — Це не мотлох, Галинко. Там були гарні речі. Світлана ними користувалася всі ці роки. — Мамо, це смішно! Вони були старі навіть тоді, коли я виїжджала. Я рада, що Світлані вони стали в пригоді. Але вимагати за них гроші? Це низько! — А мені жити нема на що! — розлютилася Ольга. — Пенсія копійки, а вона… — Мамо, годі! — різко обірвала її Галина. — Якщо тобі не вистачає, скажи прямо. Ми з Тарасом допоможемо. Але не вигадуй борги, не ганьби себе перед сім’єю

Ольга Іванівна сиділа біля вікна, спостерігаючи за мокрими від осіннього дощу вулицями. День добігав кінця, поодинокі перехожі поспішали сховатися від…

user2