Мамо, ну нарешті! — почала доросла донька. — Я вже думала, що ти ніколи не відкриєш мені двері. — Олена увійшла до коридору, не роззуваючись до кінця, кинула важку брендову сумку на підлогу. — Кави зробити тобі, дитино? — запитала мати, хоча знала, що відповідь буде негативною. Олена завжди поспішала, завжди була зайнята чимось «важливим». — Ні, мамо, давай відразу до справи. У мене обмаль часу, сьогодні останній потяг на Київ. Вони пройшли до вітальні. Олена сіла на диван, на якому ще зберігався відбиток плечей її батька. Вона розгорнула папку, яку принесла з собою. Валентина Петрівна почала тривожитися. — Мамо, я хочу поговорити про батькову спадщину. Про цю квартиру
Львів — місто, де кожен будинок має свою легенду, а каміння під ногами, здається, пам’ятає кроки королів та поетів. Саме…