Це був холодний листопадовий день. Небо було сіре, важке, а дощ із мокрим снігом падав так наполегливо, що вітер гнав крижану вологу під парасолю, і ноги промокали за лічені хвилини, навіть якщо ти був у найдорожчому взутті. Саме цього дня Марина запланувала купити собі ті омріяні зимові чоботи. Вона збирала на них два місяці, відкладаючи з премій. Вони були їй дуже потрібні — старі, демісезонні, давно просили заміни. Увесь ранок вона провела, розглядаючи моделі в інтернеті, вже відчуваючи на ногах тепло нової шкіри. Близько обіду, коли Марина працювала за ноутбуком, раптом пролунав тихий, невпевнений стукіт у двері. — Це я, дітки… — тихо озвалася Марія Петрівна. Її голос звучав трохи приглушено, ніби вона змерзла. Марина поспішила відчинити. На порозі стояла маленька, завжди охайна, але цього разу неприродно прибита дощем свекруха. Вона швидко, ніби вибачаючись, зняла стару, вицвілу синю курточку, яка давно втратила свій колір і форму, поставила на підлогу важку клітчасту сумку з продуктами і лагідно, хоча й трохи втомлено, усміхнулась
Марина й Павло одружилися зовсім недавно — усього рік, але їхнє спільне життя нагадувало не медовий місяць, а добре налагоджений,…