Віро Іванівно, збирайте речі, — тихо сказала Олена. — Що? — та аж поперхнулася сметаною. — Ти що собі дозволяєш? — Я дозволяю собі бути господинею у власній квартирі, яку мені подарували мої батьки на весілля, а не ви. Вадим тут прописаний, але квартира моя. І я більше не хочу бачити тут ні вас, ні його. Олена вийшла в коридор, взулася і набрала номер Віталія. Той відповів не відразу, мабуть, уже встиг розслабитися за пляшкою пива. — Віталію! — вигукнула вона. — Забирай свою маму прямо зараз. Вона у нас «затрималася». — Що за наїзди, Олено? Ти що, перепила на день народження? Мати живе в сина! — Я власниця цієї квартири, Віталію. Маю повне право виставити будь-кого без пояснень. Але пояснення є: ваша мати вирішила, що вона має право руйнувати мою сім’ю. Я вам не наймичка. Наймайте сиділку, везіть її до себе або в її хату в селі — мені байдуже. Якщо через годину її речі не будуть зібрані, я виставлю їх у під’їзд
— Слухай, Вадиме, мати — вона і твоя теж! Твоя жінка має за нею ходити, як за рідною, і порошинки…