Navigate
X

Мамо! В нас біда. Гроші потрібні негайно! Продавай кольє, — голос доньки, Алли, пролунав прямо з порогу, наче судовий вирок. Лідія застигла з ополоником у руці. Пара від каструлі зігрівала її обличчя, але всередині раптом стало холодно, мов у крижаному джерелі взимку. Вона повільно повернулася до доньки, яка стояла у дверях кухні, нервово смикаючи замок своєї дорогої шкіряної сумки. — Що ти таке кажеш, Аллочко? Яке кольє? — Мамо, не вдавай, що не розумієш! — Алла пройшла всередину і без запрошення впала на табурет. — Бабусине кольє. Те, зі старого золота з темно-червоними гранатами. Віктор усе підрахував: якщо ми зараз не закриємо той клятий кредит, відсотки нас згублять. Нас просто виставлять на вулицю! Лідія обережно поклала ополоник на підставку. Її, вироблені важкою працею, руки злегка тремтіли. — Ти хоч усвідомлюєш, про що просиш? Це ж єдина річ, яка залишилася мені від твоєї бабусі Стефанії. Це не просто прикраса, це остання річ моєї мами, яка в мене є

Лідія Сергіївна стояла біля вікна своєї невеликої, але охайної квартири на вулиці Стебницькій. Трускавець поступово занурювався у вечірні сутінки, запалюючи…

Z Oksana

Я так більше не витримаю, Кирило! — Ліана завмерла. Голос, що лунав із її квартири, належав жінці. І цей голос вона впізнала б із тисячі. Вона стояла біля вхідних дверей і її не бачив ніхто. — Мені здається, я просто божеволію від цієї брехні. Щоразу, коли вона мені посміхається, я хочу провалитися крізь землю. Це була Анжела. Її найкраща подруга. — Ти ж моя маленька, заспокойся, — відповів Кирило. Його голос був оксамитовим, ніжним — таким, яким він не розмовляв із Ліаною, своєю дружиною, вже добрі пів року. — Потрібно ще трішки терпіння. Ми обов’язково щось придумаємо. Серце Ліани закатало, наче спійманий птах. Вона прихилилася до холодної стіни під’їзду, відчуваючи, як німіють пальці. — А якщо вона здогадається? — знову схлипнула Анжела. — Ти ж знаєш Ліанку. Вона бачить людей наскрізь. Іноді мені здається, що вона дивиться на мене так, ніби вже все знає. — Та облиш, — заспокійливо промовив чоловік. — Ліана надто занурена у свої ноти та учнів. Вона нам вірить беззастережно. Вона занадто правильна, щоб запідозрити такий «гріх» у близьких людях. Світ навколо Ліани похитнувся. За її дверима, в її кріслах, на її кухні чоловік втішав її «сестру»

Ліана повільно підіймалася сходами старенької чешки, що височіла неподалік від знаменитої «Миргородської калюжі». Кожен крок віддавав глухим болем у скронях…

Z Oksana

Степане, де гроші? Ми збирали все по копійці! Я брала нічні зміни, ти працював без вихідних. Ми не були у відпустці три роки! Це помилка? Нас зламали? Він нарешті підняв очі. У них було стільки провини, що мені на мить стало страшно. — Я віддав їх мамі. Їй дуже треба було… Світ ніби зупинився. Я повільно опустилася на стілець, бо ноги раптово стали ватяними. — Віддав… усе? Нашу квартиру? Наші три роки життя? — Вона подзвонила в сльозах, — почав виправдовуватися він, голос ставав гучнішим, ніби він намагався переконати самого себе. — Казала, що з’явився якийсь унікальний апарат для серця. Новітня технологія, яку привезли в одному екземплярі. Якщо не купити зараз — шансу більше не буде. Вона так просила, Любо… Це ж мама. Як я міг сказати «ні»? Я дивилася на нього і не впізнавала. Перед мною сидів чоловік, який щойно, одним рухом пальця по екрану, перекреслив усі наші спільні мрії заради чергової забаганки своєї матері. Моя свекруха, Марія Іванівна, завжди була жінкою «непростою». Вона викладала мову в школі сорок років, і цей вчительський тон залишився з нею на пенсії. Вона не розмовляла — вона виголошувала тези. Вона не критикувала — вона «висловлювала занепокоєння»

— Я не збираюся більше бути «зручною», коли на кону стоїть наше майбутнє, тому або ти зараз кажеш правду, або…

user2

Ох, Любочко, якби ти тільки знала… Яка підлість, яке горе… — Вона спробувала прослизнути в коридор, але я притримала двері. — Я питаю конкретно: що трапилося? Рая опустила голову, плечі її поникли. Вона вміла вдавати повне розчарування в житті. — Все… все пропало. Квартири… нашої спадкової квартири більше немає. Він… він мене ошукав, розумієш? Той Ігор… він забрав усе. Я лишилася просто неба, буквально! Я мовчала, перетравлюючи новину. Та квартира в гарному районі, яку Рая отримала після бабусі, була її єдиним серйозним майном. І ось тепер, якщо вірити сестрі, вона її втратила. Ігор… Здається, це той «успішний підприємець», про якого вона торочила останні пів року, обіцяючи, що скоро вони переїдуть до моря. — Як саме він її забрав? — спитала я, відчуваючи, як усередині закипає роздратування від передбачуваності сюжету. — Ну… він сказав, що треба вкласти гроші в розвиток справи, щоб потім мати вдесятеро більше. Казав, що це тимчасово, що все оформлено чесно… Я ж вірила, Любо, ну як я могла не вірити? Він так гарно говорив, клявся у почуттях… А потім… просто зник. З документами, з моїми заощадженнями… І квартира тепер закладена, чи продана, я навіть не збагнула! Мене попросили виїхати

— Люба, відчини, це я, Рая! Благаю тебе, пусти, бо я вже на самій межі, сил більше немає терпіти це...…

user2

Це неможливо їсти! — Андрій відштовхнув тарілку з такою силою, що гаряча юшка вихлюпнулася на білосніжну скатертину. Ту саму, яку Ганна ще зранку дбайливо крохмалила, готуючись до недільного обіду. Ганна завмерла біля плити з черпаком у руці. — Ти взагалі думаєш, що робиш? Чи в тебе руки не з того місця ростуть? — голос чоловіка вібрував від роздратування. — Андрію, я просто хотіла запитати, чи не хочеш ти, — почала вона тихо, але він не дав договорити. — Нічого ти не хотіла! Ти знову літала десь у хмарах, поки я прийшов з роботи голодний як вовк! Я працюю на будівництві, в горах, на вітрі, а вдома отримую ось це? — Андрію, я просто відволіклася, можливо, й пересолила. Доня дзвонила. — У тебе завжди знайдеться причина! — він різко підвівся, старий стілець боляче скрипнув по дерев’яній підлозі. — То Марійка, то телевізор, то твоя кума нескінченна. Тобі все важливіше за власний дім! Ганна акуратно поклала черпак на керамічну підставку. Звичка, вироблена роками — щоб жодна крапля не впала на стільницю. — Знаєш що? — він уже був у коридорі, на ходу накидаючи куртку. — Я поїду до матері. Там мене хоч нагодують як людину, а не як худобу. Гримнули вхідні двері. Будинок здригнувся, і тиша, що запала в кухні, здалася Ганні важчою за будь-які крики

Події розгортаються у мальовничому містечку Яремче, де шум гірської річки Прут та велич Карпат стають свідками тихої сімейної драми, що…

Z Oksana

Тобі справді здається, що це смішно, чи ти просто вирішила нас усіх розсварити? — Богдан стояв посеред кухні, міцно стиснувши краї столу. Він дивився на матір, яка спокійно допивала свій чай, наче нічого не сталося. Кухня Марії Гнатівни завжди була стерильно чистою, холодною, як і вона сама. Тут пахло лавандовим освіжувачем і дорогим чаєм, а не домашньою випічкою. — Ой, Бодю, не починай, — відмахнулася Марія Гнатівна, навіть не глянувши на сина. — Ну, знайшла нову функцію в телефоні, хотіла зробити альбом. Вибрала фотографії, які мені здалися… щирими. Хіба ж я знала, що ви такі ніжні? — Щирими?! — голос Богдана зірвався на хрип. Він нахилився до неї, майже впритул. — Ти виставила на свою сторінку підбірку фотографій своїх сватів, де у батька Каті перекошене обличчя, бо він чхнув, а у її мами роззявлений рот і заплющені очі! Ти вибрала найгірші кадри, які тільки існують у природі! І зробила це якраз на Вербну неділю, з підписом про «справжню красу родини»! Ти розумієш, що люди в коментарях сміються? Що Каті соромно телефон у руки взяти?! Ти розумієш, що її батька більше немає, і це — остання публічна згадка про нього, яку бачать сотні людей? — Ну, то нехай подякують, що я взагалі їхні фізіономії людям показую, — буркнула мати, розгладжуючи білосніжну скатертину довгими доглянутими пальцями. — А що очі закриті… то, мабуть, від щастя. Чого ти кричиш на матір? Я в твоєму віці старшим не суперечила. Треба мати почуття гумору, Богдане. Життя — воно не з обкладинки журналу

— Тобі справді здається, що це смішно, чи ти просто вирішила нас усіх розсварити? — Богдан стояв посеред кухні, міцно…

user2

Оксано, ти мій паспорт не бачила? — кричав чоловік. — Оксана Миколаївна навіть не здригнулася. Вона продовжувала повільно помішувати черпаком борщ у великій каструлі. — Ні, — коротко відрубала вона, не обертаючись. Степан завмер у дверях кухні. Він дивився на потилицю дружини, чекаючи бодай якогось жесту, повороту голови. Але Оксана була непохитною, як скеля. — Оксано, я цілком серйозно. У мене потяг на Мукачево, а далі відрядження до Києва через дві години. Паспорта немає на місці. — Я ж сказала — не бачила. — Він лежав у шухляді столу. У моїй шухляді, розумієш? Там, де він лежить останні десять років. — Ну то й шукай у своїй шухляді. Може, він під стіл заліз від твого постійного крику. Степан роздратовано повернувся до кімнати. Висунув шухляду так сильно, що вона ледь не вилетіла з пазів. Старі квитанції за газ, ручки, що давно засохли, записник із телефонними номерами людей, яких він уже й не пам’ятав. Паспорта не було. Він перевірив сусідню полицю — порожньо. Зазирнув за тумбочку, перевернув стос паперів. — Оксано! — Ну що знову «Оксана»? — вона нарешті з’явилася в дверях, витираючи руки об кухонний рушник. Погляд спокійний, аж надто. — Куди ти його поділа? Зізнавайся

Життєва історія, сповнена прихованої напруги та життєвої мудрості, розгортається у затишному містечку Берегове, що на самому краї Закарпаття. Тут, серед…

Z Oksana

Іван… — голос колишньої свекрухи затремтів. — Іван мене не навідує. Вже три роки, як не приїжджав. Тільки на Новий рік дзвонить, і то — на дві хвилини. У нього своя сім’я… четверо дітей. Дружина… вона… — старенька гірко посміхнулася. — Вона не така терпляча, як ти була, Катю. Вона з першого дня сказала: «Або я, або ваша мама». І він вибрав її. Переїхали в іншу область. Я там нікому не потрібна. Я мовчала. Я згадала, як вона колись казала: «Мій син мене ніколи не кине». Життя — дивна штука. Воно завжди повертає борги, але іноді у дуже жорстокій формі. — Я думала… що як краще зроблю… — Ганна Степанівна почала плакати. Це були тихі, сухі сльози старої людини, якій більше нема чого втрачати. — Думала, знайду йому багату, з характером, щоб у житті пробилася. А вийшло… як вийшло. Сама лишилася в тих трьох кімнатах. Пусто там, Катю. Тільки стіни холодні. Вона витерла очі хусткою. — Мені лікування треба… на коліно… — продовжила вона, ледь чутно. — Зовсім ходити не можу. А грошей нема. Пенсія — сльози. На ліки ледь вистачає. Сусіди хліб приносять, і на тому дякую… Іван каже, що в нього кредити, діти, школа… нема в нього для мене грошей. Я зупинила машину біля її під’їзду. Того самого під’їзду, з якого я колись вибігла з валізами

То була Вербна неділя, і того ранку я стояла під церквою. Люди вже вийшли із богослужіння й стали навколо, тримаючи…

user2

Мій син приносить у дім гроші! — з гордістю заявила Галина Петрівна. — Я теж приношу гроші. І, до речі, мій дохід зараз досить високий, — спокійно сказала я. — Та що ти там можеш заробляти, дитино? — подала голос баба Килина з кутка. Я назвала цифру. Узагальнено кажучи, це було вдвічі більше, ніж отримував Павло. У Галини Петрівни аж щелепа відвисла. Вона кілька разів кліпнула очима. — Це за які такі заслуги молодій дівчині стільки платять? — прошипіла вона. — Мабуть, знаєш, як підлеститися до начальства, — вставила свої «п’ять копійок» баба. У цей момент Павло нарешті відклав телефон і дуже уважно на мене подивився. — Чекай, ти справді стільки отримуєш? Чому ти раніше не казала? — А ти питав? Тебе цікавило тільки те, чи чисті твої шкарпетки і чи задоволена твоя мама. Я казала тобі про підвищення, про новий проект, про відрядження. Ти просто не слухав. Павло зніяковів, але швидко знайшовся: — Ну, якщо в тебе такі прибутки, то логічно, що ти маєш більше вкладати в наш спільний бюджет

— Оце і є та твоя «принцеса» з району? — це були перші слова, які я почула від майбутньої свекрухи,…

user2

Знову ця гидота? — голос Віктора пролунав за спиною несподівано різко. Він стояв у дверях кухні, схрестивши руки. Його колись дорогий світшот тепер виглядав заношеним, а обличчя, яке Лариса колись вважала найвродливішим у світі, змарніло. — Це не «гидота», Вітю. Це вечеря, — Лариса навіть не обернулася. — Сідай їж, поки гаряче. Віктор підійшов до столу, заглянув у тарілку і кинув виделку на стільницю. Дзвін металу об дерево змусив Ларису здригнутися. — Я не можу це їсти! — сердито сказав він. — Ти хоч розумієш, що я чоловік? Мені потрібен білок, мені потрібна енергія! Як я маю завтра йти на співбесіду, якщо ти мені пісні макарони на вечерю ставиш? Лариса повільно вимкнула воду і повернулася. Її погляд був важким, наповненим холодною втомою. — Енергія для чого, Вітю? Щоб знову програти пів дня в «танчики»? Ти кажеш про співбесіду вже третій тиждень. Але чомусь резюме розсилаю я, клієнтів обдзвонюю я, і ці нещасні макарони купила теж я — на останні сто гривень, що залишилися в моєму гаманці

Вечір у Трускавці видався вологим. Дрібний дощ стукав по підвіконню їхньої орендованої квартири, створюючи монотонний, дратівливий фон. Лариса стояла біля…

Z Oksana