Navigate
X

Або я, або цей кіт, бо терпець мені вже ввірвався! — Олексій стояв посеред коридору з валізою в руках, і його голос, зазвичай спокійний і розсудливий, зараз тремтів від образи, яка збиралася тижнями. — Знаєш, Марин, — сказав він, закриваючи замок валізи. — Я думав, що сім’я — це коли люди підтримують одне одного. Коли вони цінують почуття партнера. А виявилося, що я тут просто спонсор для твого кота і людина, яка заважає йому розлягатися на дивані. — Ти просто не любиш тварин, — кинула вона йому вслід. — Людина, яка не любить тварин, не може бути по-справжньому доброю

— Або я, або цей кіт, бо терпець мені вже ввірвався! — Олексій стояв посеред коридору з валізою в руках,…

user2

Наступного ранку я спробувала бути дипломатом. Може, свекруха мене зрозуміє? Жінка ж все-таки. Галина Петрівна саме поралася на грядках. — Галино Петрівно, — почала я, намагаючись говорити максимально спокійно. — Можна вас на хвилинку? Вона розігнулася, витираючи руки об фартух. — Що таке, Мариночко? Снідати будеш? — Ні, дякую. Я хотіла поговорити про будинок. Галино Петрівно, я дуже ціную вашу турботу. Але розумієте… Ми з Сергієм молоді, нам хочеться зробити все по-своєму. Мені хочеться, щоб тут було гарно. Не просто «щоб було», а саме щоб око раділо. — А чим тобі зараз око не радіє? — щиро здивувалася вона. — Килими натуральні, вовняні, зараз за такі знаєш які гроші просять? Стінка імпортна. Диван м’який. Що не так

— Ніколи ви не затягнете цю труну в цю хату! — мій голос зірвався на крик, розлякавши горобців, що мирно…

user2

Мамо, ну годі вам. Де Олена? Я ось квіти приніс. Ювілей же. Ну, помилився, визнаю. — Це для тебе життя — жарт, Андрію, — тихо сказала теща. — А для моєї доньки це було двадцять років очікування. Потяг поїхав. Її тут немає. — Як це немає? А де вона? — Там, де їй добре. І знаєш, вона вперше за довгий час виглядає спокійною. Йди, Андрію. Квітами ти серце не повернеш. Двері зачинилися. Андрій залишився стояти з оберемком троянд, які раптом стали здаватися йому непотрібними. Цілий день він дзвонив усім знайомим. Скрізь отримував ту саму відповідь: «Олена у відпустці, ми не знаємо, де вона». Вона підготувалася ідеально. До вечора він зустрівся з Пашкою та Санею в кафе. — О, герой! — гукнув Пашка. — Ну що, знайшов свою? — Ні, — буркнув Андрій

Ранок двадцятих роковин весілля пахнув не трояндами і не дорогими парфумами, а річковим мулом і застарілим запахом машинного масла. Олена…

user2

Мамо, мені треба знати правду, — Олена поклала документи на стіл. Ганна Петрівна довго дивилася на папери через окуляри. Її руки тремтіли. — Ох, Оленко… Я ж знала, що він щось таке затіяв тоді. Я йому казала: «Андрію, це підло». А він сміявся: «Мамо, це страховка. Жінки — народ мінливий». Я думала, він передумав, що вписав тебе потім… Пробач мені, доню. — Не ви винні, мамо. Але тепер я знаю, з ким маю справу. Олена повернулася додому. Андрій уже був там. Він сидів на кухні, демонстративно чистив свій спінінг. — Ну що, подумала? — спитав він, не піднімаючи голови. — Документи на квартиру тітки готуй. Завтра поїдемо до юриста, оформиш на мене довіреність. — Нікуди ми не поїдемо, Андрію, — Олена сіла навпроти. — І довіреності не буде

— Ти справді віриш, що ці гроші — твої? — Андрій примружив очі й усміхнувся так, ніби почув дуже вдалий…

user2

Кінець січня. На вулиці сіро і мокро, типова зима, що переходить у болото. Я стою на автовокзалі. Біля ніг велика валіза, у руках — квиток на автобус «Київ — Рим». Прямий рейс. Дві доби в дорозі. Вітер пробирає до кісток. Навколо метушаться люди: хтось когось проводжає, хтось плаче, хтось сміється. — Жіночко, посуньтеся, ви на проході стоїте! — грубо кидає мені водій вантажівки, що тягне якісь коробки. Я відходжу вбік. У горлі стоїть клубок. Я знову їду. Знову втікаю? Можливо. Під’їжджає величезний білий автобус. На лобовому склі табличка з італійським прапором. Люди починають штовхатися біля багажного відділення. — Квитки готуємо! Паспорти у розгорнутому вигляді! — кричить водій у шкірянці. Я подаю свої документи. Він байдуже кидає погляд на мою візу, на прізвище. — П’ятнадцяте місце, біля вікна. Сумку в багаж

Найважче — це коли ти раптом розумієш, що людина, за яку ти була готова піти у вогонь і воду, сама…

user2

Ірочко, золотко, а нащо ти ці тарілки тут тримаєш? — голос свекрухи пролунав дивно. — Тільки пил збирають. Зніми їх, я тут свої баночки з грибочками поставлю. Місце має бути корисним, а не для краси. Ірина здригнулася. Ганна Степанівна, яка приїхала “в гості на вихідні” ще тиждень тому, тепер господарювала на кухні так, ніби прожила тут усе життя. — Ганно Степанівно, це пам’ять. І які грибочки? Ви ж казали, що у вівторок повертаєтесь до себе в село. Свекруха театрально сплеснула руками, витираючи долоні об фартух. — Яке село, доню? Я хату продала! Нема мені куди вертатися. Не гоже старій жінці самій вік доживати, коли син у місті розкошує. Андрійко хіба не казав? Я тепер з вами буду. Назавжди. Ірина відчула, як земля під ногами стає хибкою. — Продали хату? Андрій мені нічого не говорив

Ранок у Теребовлі починався з дзвонів старої церкви та густого туману, що піднімався  над річкою Гнізною. Ірина стояла біля вікна…

Z Oksana

Мамо, вони дорослі люди, вони мають самі вирішувати свої проблеми! — Не кажи так, — м’яко перебила його мати. — Вони — мої діти. Я не зможу спокійно лежати на пляжі, знаючи, що в них дах протікає. Не сварися з братом, прошу тебе. Я так вирішила. В середині літа Кирило вирішив поїхати на ту саму дачу без попередження. Він хотів побачити «ремонт», на який пішли його кошти. Під’їхавши до ділянки, він побачив картину, яка змусила його серце стиснутися. Спека стояла неймовірна. І посеред цього тепла, зігнувшись над картоплею, стояла його мати. Вона була в старому капелюсі, руки в землі, обличчя червоне від перевтоми. Поруч Павло спокійно курив під навісом, щось обговорюючи з сусідом. Кирило вийшов із машини й попрямував до них. — Добрий день у хату. Мамо, ти що тут робиш у таку спеку? Тобі ж не можна стільки на сонці! Ірина Олександрівна випросталася, тримаючись за поперек. На обличчі з’явилася винувата посмішка. — Ой, Кирюшо, ти приїхав! Та ось, допомагаю трошки. Бачиш, який врожай буде? Дітям вітаміни. Павло каже, якщо все зберемо, частину продамо, то й на школу вистачить

Найгірше в житті — це коли твоя доброта стає зручним інструментом для чужого егоїзму, особливо якщо цей егоїзм прикривається «сімейними…

user2

Ти… ти що, зовсім уже? — голос Галини зірвався на сиплий крик. — Ти грошима родину міряєш? Совісті в тебе немає, Людо! Ми до вас щиро, з відкритою душею, вирощували, поливали, спини гнули… А ти мені калькулятором в обличчя тицяєш? Вона схопилася зі стільця так різко, що він із неприємним скреготом відлетів назад. — Душу, Галю, не мішками з гниллю вимірюють, — відповіла я тихо. Руки вже не тремтіли, всередині було порожньо і спокійно. — По-родинному — це коли ти запитаєш, чи можна взяти. Або просто подякуєш за те, що тебе прийняли. А вимагати останнє, бо тобі «потрібніше» — це не про родину. Це про жадібність. Вітя спробував щось сказати, втрутитися, але я тільки глянула на нього — і він замовк. Це не була його сварка, але це був його урок теж. Він надто довго дозволяв іншим витирати об нас ноги, називаючи це «сімейною злагодою». — Та наїжся ти своєю ікрою! — крикнула Галина, хапаючи свою сумку. — Багачі знайшлися! Онукові пошкодувала… Щоб я ще раз сюди приїхала? Ноги моєї тут не буде

Кажуть, що справжню натуру людини видно не тоді, коли ви разом святкуєте, а тоді, коли ви ділите останню скибку хліба…

user2

Нарешті з’явилися. Я вже думала, ви забули про мене, — свекруха зміряла Наталку поглядом. — Знову в новому вбранні? На це гроші є, а мамі ліки купити — то треба нагадувати. Невістка мовчки дістала з сумки пакет з аптеки. — Ось ваші ліки, Галино Степанівно. Все за списком. Свекруха навіть не подякувала. Вона пройшла у вітальню і сіла в своє улюблене крісло. — Антоне, там у ванній кран протікає. Вже тиждень прошу полагодити. А ти все не маєш часу. А ти, Наталко, йди на кухню, там посуд відучора стоїть, у мене руки болять його мити. Робота закипіла. Антон розбирав кран, Наталка гриміла тарілками. З вітальні доносився голос телевізора і періодичні зауваження Галини Степанівни. — Ти не так сортуєш білизну! — крикнула вона з кімнати, почувши звук пральної машини. — Кольорове з білим не клади! Чи ти хочеш мені все зіпсувати навмисне? Наталка зайшла у ванну до Антона. Її очі блищали від сліз

Мало хто знає, що справжня ціна родинного затишку іноді вимірюється не кількістю кімнат, а тим, наскільки далеко ти готовий зайти,…

user2

— Ну що, мамо? Їдемо в район до нотаріуса чи мені буса замовляти на Краків? У дверях з’явився Василь. Він був зібраний, одягнений «на вихід». Марія подивилася на нього, потім на Лесю, яка стояла позаду чоловіка, опустивши голову. Вона зрозуміла: якщо вона зараз відмовить — вона втратить онуків. Якщо погодиться — вона перестане бути господинею у власному житті. — Знаєш, Василю, — спокійно сказала Марія. — Ти правий. Дім — це не стіни. Це люди. Я десять років купувала цеглу, але забула запитати, чи хочете ви бути в цьому домі зі мною, а не просто володіти ним. Вона зробила паузу і глибоко вдихнула. — Я підпишу документи. Будинок буде на вас із Лесею. Мені не потрібні суди і сварки. Але я маю одну умову. Василь при мружився, чекаючи каверзи. — Яку ще умову

Марія стояла в коридорі, і їй здавалося, що підлога під ногами хитається, хоча плитка була дорога, іспанська, покладена ідеально рівно.…

user2