Мамо! Тату! Готуйте кімнату. Я повертаюся. З малим, — незадоволено донька повідомила по телефону. — Ігорчик уже підріс, йому треба нормальні умови, а не ці київські зйомні гадюшники. Будемо завтра вранці. Голос Надії був холодним, як лід. Вона не запитувала — вона віддавала наказ. Не було ні «як справи», ні «ми скучили». Лише гола вимога. Степан Петрович повільно підвівся. Його обличчя, вкрите глибокими зморшками важкої праці, стало кам’яним. — Ні, Надіє, — сказав він, і його голос пролунав так твердо, що навіть старий приймач, здавалося, замовк назавжди. — У нас у квартирі вільних місць немає. Ти колись сама зробила свій вибір — ти сказала, що ми для тебе «провінційне болото». От і пливи далі сама. — Ой, тату, ну не починай свої проповіді! — роздратовано вигукнула Надія у слухавку. — У вас три кімнати! Куди ви їх діли? Нехай Катька звільнить свою спальню. Вона ж самотня, без сім’ї, без майбутнього. Їй і на кухні диванчик поставити можна, або в коридорі розкладушку. Вам що, шкода рідної дитини? Я ж не одна, я з внуком вашим
Вечір у Теребовлі завжди мав особливий присмак — запах вогкої трави від річки Гнізни змішувався з ароматом свіжої випічки, що…