Navigate
X

Наречений для мене? Та що ти таке, Світлано, говориш? Та ні за що… — я розсміялася так щиро, що аж сама здивувалася своїй легкості. Поправила зачіску, провела пальцем по губах, ніби перевіряючи, чи не стерлася помада, і кинула на подругу такий погляд, що та ледве стримала сміх. Ми сиділи в маленькій кав’ярні неподалік від нашого офісного центру. Надворі панувала та особлива весняна метушня, коли сонце вже припікає, але вітер ще нагадує про те, що зима пішла зовсім недавно. Я відчувала себе королевою цього світу. Навіть після того, як моє життя розлетілося на друзки пів року тому, я тримала спину рівно. Мої туфлі були ідеально начищені, манікюр — бездоганний, а погляд — впевнений. Принаймні, я дуже хотіла, щоб усі навколо бачили саме це. — Та я взагалі-то пожартувала, — хмикнула Світлана, розмішуючи цукор у своїй чашці. — Але якщо чесно… шкода мені Павла. Він добрий. Насправді добрий, Марино. — Добрий? — я пирхнула, відкидаючи пасмо волосся назад. — Свєто, ти подивись на нього. Хто він… і хто я. Ну справді. Людина-невидимка. Він ніби застряг у минулому столітті

— Наречений для мене? Та що ти таке, Світлано, говориш? Та ні за що… — я розсміялася так щиро, що…

user2

Богдане, — обережно почала Юля, — ти тільки не ображайся на мене… Богдан глянув на дружину, міцніше стиснувши кермо: — За що мені ображатися, Юль? — Мамі треба нову куртку. І нові чоботи. Ти бачив, у чому вона була в церкві? — голос Юлі тремтів від жалю. Богдан замислився. Перед очима постала мама — маленька, сива, у тій самій зеленій куртці, яку він пам’ятав ще зі школи. — Та вона ж нічого не просила… — тихо сказав він. — Завжди каже, що в неї всього повно. — І не попросить, Богдане. Ніколи. Вона така людина — останнє віддасть, а для себе не візьме. Але я бачила, як вона мерзла. Я навіть розмір підглянула, поки вона на кухні була. І взуття поміряла по устілці, коли вона взута була. Записала все. Давай купимо. Не просто дешеве, а щоб їй справді тепло було. Богдан замовк. Він згадав, як мама колись віддала йому свої останні чоботи, щоб він міг піти на випускний вечір, а сама всю зиму ходила в калошах на теплі шкарпетки

Марія стояла біля дзеркала і приміряла обновки: курточку, черевички… Потім підійшла до шафи, витягла свої хустки й довго перебирала їх…

user2

Сестро! Ти підписала? — Костя навіть не спромігся привітатися. — Я питаю тебе, Віро: ти поставила свій підпис у нотаріуса під відмовою? — Костя пройшов на кухню, не знімаючи куртки, і сів на стілець, що жалібно скрипнув під його вагою. — Добрий день, Костю, — тихо відповіла Віра, не обертаючись. — Та облиш ти цей етикет! — він махнув рукою. — Нотаріус на Соборній чекає до п’ятниці. Потім усі терміни вийдуть, і ми загрузнемо в паперах ще на рік. Я вже все підготував, залишився тільки твоя закарлючка. Віра нарешті повернулася. Вона поставила перед братом керамічну кружку з міцним чорним чаєм. — Які терміни, Костю? Мами не стало всього три місяці тому. Вона ще не охолола на фотографіях, а ти вже ділиш стіни. — От саме тому, що три місяці пройшло! — вигукнув він. — Я тут живу двадцять років! Поки ти свою кар’єру в Києві будувала, поки по закордонах їздила, я тут кожен цвях забив! Це моя квартира по праву життя в ній. Віра сіла навпроти. Її руки, тонкі та зблідлі, охопили гарячу кружку. — Ти жив тут безкоштовно, Костю. Двадцять років мама платила за все, поки могла, а потім я надсилала гроші. Ти не господар тут, ти був гостем під маминим крилом

Місто Рівне, яке багато хто знає як спокійний обласний центр із легендарним Бурштиновим краєм неподалік. Проте в самому серці Рівного,…

Z Oksana

У нас борги за комуналку такі, що скоро відріжуть усе, кредит за ту невдалу техніку тягнеться, у Павла на роботі зараз складно… А ти тримаєш ту квартиру, яку тобі тітка залишила, і мовчиш. Ніби ми чужі люди. Свекруха стояла посеред кухні, склавши руки на грудях. Її погляд був водночас винуватим і виклично-впертим – цей вираз обличчя Марія вивчила напам’ять за десять років життя з Павлом. Вона знала: зараз почнеться довга пісня про «сімейні цінності», яка завжди зводилася до одного – Марія має щось віддати. Марія повільно видихнула. Хотілося крикнути, що та квартира – це її єдина страховка на випадок повної катастрофи, але вона знала: емоції тут не допоможуть. Вона поставила чайник на плиту, намагаючись зайняти руки чимось звичним. – Ганно Василівно, а чому моє житло має закривати чужі помилки? – голос Марії звучав тихіше, ніж їй хотілося, але в ньому була твердість. – Бо ми – родина! – свекруха розвела руками, ніби пояснювала щось елементарне першокласнику. – Чи ти хочеш, щоб Павло один усе це тягнув? Він же твій чоловік, він з ніг збивається, щоб ви ні в чому не мали потреби. Ти подивися на нього, він змарнів весь, очі червоні. А ти сидиш на своїх метрах, як та собака на сіні

– А чому ти дивуєшся? – Ганна Василівна ледь підвищила голос, але одразу озирнулася на двері кімнати, де за комп'ютером…

user2

Не вийде нічого доброго з цього, Катерино. От згадаєш моє слово. Я дивилась на свого чоловіка і розуміла серцем, що він каже правду. І розумом теж розуміла. Але від того не ставало легше — навпаки, всередині все стискалося, ніби хтось поклав камінь просто на душу. Цей камінь лежав там уже не перший тиждень, відколи ми почали розмову про те, що буде після нас. — Катерино, — повторив він уже спокійніше, наливаючи собі чаю з великого старого чайника, який ще мої батьки купували, — у нас двоє дітей. Значить, і ділити треба порівну. Я мовчала. Дивилась у вікно, де вже зеленіла молода трава, бігали онуки, сміялися… І думала: як же ж то порівну? На папері — так, цифри діляться легко. А в житті? У житті все набагато складніше. — Ти мене чуєш? — Степан трохи підвищив голос. — Чую… — тихо відповіла я. — Але ти сам подумай. Як це буде? От ми поділимо хату навпіл. І що далі? Михайло приїде і скаже: «Моє — віддавайте». І куди він прийде? У кухню? У зал? Як він ту половину забере? Грошима? То де Галина візьме такі гроші, щоб його частку викупити? Чоловік важко зітхнув, сперся ліктями на стіл. Руки в нього були важкі, мозолисті від роботи. — То вже їхні справи будуть. Ми свій обов’язок виконаємо — нікого не образимо

— Не вийде нічого доброго з цього, Катерино. От згадаєш моє слово. Я дивилась на свого чоловіка і розуміла серцем,…

user2

Оленко! Де ключі від машини? — крикнув чоловік з коридору. — Мені сьогодні треба до мами в село заскочити, вона там якихось курей передати хотіла, та й на ринок за саджанцями заїдемо. Давай швидше, бо запізнюся! Олена повільно повернулася. Вона не поспішала до сумки. Її погляд був спокійним, але в глибині зіниць застигла крижана рішучість, яку вона вирощувала в собі останні три роки. — Ключі в моїй сумці, Андрію. І вони там залишаться. Сьогодні я їду на роботу сама. Андрій завмер. Його обличчя виражало суміш подиву та роздратування. — Що ти сказала? — перепитав він, ніби не вірячи власним вухам. — Ти що, жартуєш? Мені треба до мами. Я їй обіцяв. Машина ж під хатою стоїть, навіщо мені на автобус іти? Ми ж сім’я, чи ти вже забула? — Я дуже добре пам’ятаю, що ми сім’я, — тихо відповіла Олена. — Саме тому я хочу, щоб ти згадав свої слова трирічної давнини. Пам’ятаєш, як ти казав, що машина — це «корито для спалювання грошей»? Що таксі в Коломиї дешеве, а автобуси ходять часто? Чому ж ти зараз так різко змінив свою думку? — Ну, казав, то й що! — вибухнув Андрій. — Тоді в нас її не було! А тепер вона є. То чому я маю шкандибати на вокзал, якщо в моєї дружини стоїть власний транспорт? Тобі що, шкода для рідного чоловіка? Ти стаєш просто нестерпно дріб’язковою, Олено

Місто Коломия, що на Івано-Франківщині, завжди славилося своїм особливим гонором та вмінням тримати марку. Тут, серед розкішних австрійських кам’яниць та…

Z Oksana

Доню! Мати приїхала, відкривай! — донька Жанна стояла, як вкопана. — Та підхопи ж ти сумку, вона ж непідйомна, руки відпадають! Клавдія Іванівна стояла на сходовому майданчику, важко сопучи та витираючи піт із чола. — Гліб, зять мій, вдома? Чого він там застряг? Нехай вийде, поможе матері затягнути речі. — Мамо, ти якими долями? На ніч дивлячись, без дзвінка. Що сталося? — Жанна схрестила руки, перегороджуючи вхід у квартиру. — Як це — що сталося? Жити до вас приїхала, — буденно, ніби мова йшла про похід по хліб, повідомила Клавдія Іванівна. Пусти в хату, чого на протязі стоїмо! — невдоволено скривилася мати. — Продує ж, я тільки-но після застуди очуняла. Жанна не зсунулася ні на міліметр. — В якому сенсі — «жити»? — Жанна зміряла матір холодним поглядом. — У тебе ж своя трикімнатна в самому центрі. Що сталося, мамо? Що ти боїшся розповісти

Місто Переяслав, що на Київщині, завжди дихало історією. Кожен камінь тут пам’ятає князів і гетьманів, а в повітрі розлита особлива…

Z Oksana

Іра, ну невже так складно було просто змовчати? — Тарас стояв біля вікна, нервово крутячи в руках порожню чашку. — Це ж моя сестра. Ну куди вона піде, якщо не до нас? Я повільно опустила руки. — Вона доросла жінка, Тарасе, — тихо відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. — У неї є свій дім, своя робота… була принаймні. Чому ми маємо вирішувати її проблеми за рахунок нашого спокою? Ми ж домовлялися, що наша квартира — це наше місце сили. А тепер я почуваюся тут як у залі очікування на вокзалі. — Ти завжди була занадто правильною, — буркнув він, не дивлячись на мене. — А життя — воно складніше. У Люди зараз важкий період. Просто потерпи трішки. Хіба це так багато? Вона ж не назавжди, невже ти не можеш трохи потерпіти

— Іра, ну невже так складно було просто змовчати? — Тарас стояв біля вікна, нервово крутячи в руках порожню чашку.…

user2

Знову пральна машина працює? — голос матері Романа пролунав уже з коридору. Я почула її кроки — важкі, впевнені, господарські. — Ви ж так на комунальних послугах розоритеся, зараз такі тарифи! Марино, ну невже не можна назбирати повний барабан? Ти там одну блузку крутиш? Я видихнула, намагаючись зберегти спокій. — Любове Степанівно, ми самі розберемося з нашими рахунками, — відповіла я, виходячи до неї. — Ми дорослі люди, Роман добре заробляє, і я маю свою ставку. Ми можемо собі дозволити чисті речі тоді, коли вони нам потрібні. Вона зміряла мене поглядом знизу вгору. — Мій син — дорослий і самостійний, бо я його так виховала. Він знає ціну кожній копійці. А твоєї зарплати вчительки ледь на миючі засоби вистачає, якщо так марнотратити. Ти б краще повчилася заощаджувати, як нормальні жінки роблять. Я нічого не відповіла. Просто розвернулася і пішла до свого столу. Але неприємний осад від цих дрібних докорів нікуди не зникав. Він накопичувався десь глибоко всередині, перетворюючись на важкий камінь

— Марічко, сонечко, ну хіба важко витерти посуд до блиску, щоб ані цяточки не лишилося? — Любов Степанівна з виглядом…

user2

Олено! Ти вдома? — почувся владний голос свекрухи з коридору. — Серйозна розмова до тебе є. За нею, трохи згорбившись, ішов свекор Микола Петрович. Олена миттєво напружилася. Зазвичай родичі Сергія приходили поодинці, а такий спільний візит без попередження не віщував нічого спокійного. — Доброго дня. Сідайте, я зараз чайник поставлю, — запропонувала Олена. — Не треба нам ніякого чаю, — різко відмахнулася Галина Іванівна. — Ми до тебе у справі. Олена відклала документи вбік і випрямила спину. Свекруха нервово смикала ремінець своєї сумки, а Микола Петрович гучно відкашлявся, збираючись із думками. — Олено, ти ж знаєш, яка біда у нашої Оксани. Розлучилася вона з тим своїм непутящим, тепер із двома дітьми у нас у залі тулиться, — почав свекор. Олена щиро співчувала зовиці. — Їй потрібен свій куток, — підхопила Галина Іванівна. — Ми з батьком готові допомогти з першим внеском на квартиру тут, у Корсуні, але наших пенсійних заощаджень зовсім не вистачає. — І ми подумали, — Микола Петрович на мить зупинився. — Може, ти б підсобила? У борг, звісно. Ми ж не чужі люди. Віддамо все, як тільки зможемо з пенсії. Дай сімсот тисяч гривень нашій доньці

Містечко Корсунь-Шевченківський, що на Черкащині, завжди славилося своїми величними гранітними скелями та розкішним палацово-парковим ансамблем князів Лопухіних-Демидових. Тут повітря просякнуте…

Z Oksana