Надю! Ти тільки не кричи. Сядь, будь ласка, — Олесь стояв посеред кімнати, переминаючись із ноги на ногу. — Сісти? Куди, Олесю? На бетонну стяжку? Чи на ту коробку, де мої весняні чоботи лежать? — Надія кинула ключі на підвіконня. — Я щойно побачила у Фейсбуці фото твого брата Павла. Олесь мовчав, опустивши голову. — Він у на вокзалі. З цією своєю Крістіною. У руках квитки. Знаєш, куди? В Карпати їдуть вони, Олесю! На відпочинок! — голос Надії тремтів від обурення. — Надю, ну, може, то старі знімки? Хтось позначив, чи він спогади виклав, — невпевнено пробурмотів чоловік. — Не бреши мені! У нього на руці той самий годинник, який ти йому на тридцятиріччя подарував минулого літа. І куртка нова, дорога. Олесю, ми три місяці тому віддали твоїй матері сто п’ятдесят тисяч гривень! Ті самі гроші, які я відкладала два роки, щоб купити кухонний гарнітур і нормальний обідній стіл! Надія почала міряти кімнату кроками. — Ганна Йосипівна прийшла сюди, хапалася за серце, ледь не зомліла на цьому самому матраці! «Ой, Надюшенько, синочку з банку щодня телефонують, просять повернути кредит, кажуть, що квартиру заберуть, у Павлика проблеми будуть через борги». Я повірила! Я сама їй ці гроші в руки вклала, бо думала, що рятую родину від біди! А тепер її молодший синочок їде гріти боки в Карпати за мій рахунок
Все почалося похмурого осіннього дня в Чернівцях. Місто, що зазвичай виблискує своєю австрійською величчю, сьогодні затягнуло сивими хмарами. Надія піднімалася…