В понеділок прокинулася я серед ночі, дивлюся, світло горить в квартирі. Ну, звичайно, то ж Микола залишив. Дві години ночі, а зять мій сидить спокійно на кухні з комп’ютером своїм, нарізав собі бутербродів з ковбасою, чай п’є, щось читає. Я йому кажу, мовляв, Миколо, це ти не лягав ще спати, чи що? Давай швидко в ліжко, завтра на роботу вставати тобі рано. І нічого, кажу, ночами їсти. А цю твою ковбасу я взагалі викину завтра, щоб в будинку її і духу не було! А він мені: “Ага. Ідіть до своєї кімнати, чоловіком своїм командуйте там, а я вже тут сам розберуся, коли та що мені їсти, коли спати лягати. А ковбасу мою навіть і не думайте чіпати. Не ви її купували, не вам її і викидати”. Я мало не сіла
- Я навіть не уявляла, що так може бути, а тепер він ще й навіть сперечатися зі мною став! -…