Navigate
X

Ти знову нічого не їси, — продовжувала Світлана, киваючи на недоторканий чай Марини. — Подивися на себе, худюща стала, як тріска. Клієнти скоро будуть боятися, що ти від подиху фена впадеш. Не можна так себе виснажувати. — Нема коли, Світлано, справді нема коли, — Марина зробила ковток гарячого чаю, відчуваючи, як тепло трохи розслабляє затиснуті м’язи плечей. — Треба все встигнути. О шостій закінчую, потім у магазин, потім на автобус. Ти ж знаєш, яка у мене вдома ситуація. Ганна Василівна сама довго бути не може. — Та знаю… — Світлана зітхнула і раптом хитро прижмурилася. — Слухай, а той твій постійний, Ігор? Він же сьогодні знову на сімнадцяту записаний. Чого він до тебе так часто ходить? Волосся у нього так швидко не росте, я ж бачу. Він просто хоче тебе бачити, Марин. Ти ж бачиш, як він на тебе дивиться. Марина ледь помітно всміхнулася. Вона знала Ігоря з першого класу. Він був надійним, спокійним хлопцем, який колись носив її портфель. Зараз він став успішним чоловіком, але в його погляді завжди залишалося те особливе тепло, від якого Марині ставало ніяково

Ранок у барбершопі «Old School» завжди пахнув однаково: сумішшю дорогого одеколону, свіжої кави та розігрітого металу перукарських ножиць. Марина механічно…

user2

Мамо, ну нарешті! — почала доросла донька. — Я вже думала, що ти ніколи не відкриєш мені двері. — Олена увійшла до коридору, не роззуваючись до кінця, кинула важку брендову сумку на підлогу. — Кави зробити тобі, дитино? — запитала мати, хоча знала, що відповідь буде негативною. Олена завжди поспішала, завжди була зайнята чимось «важливим». — Ні, мамо, давай відразу до справи. У мене обмаль часу, сьогодні останній потяг на Київ. Вони пройшли до вітальні. Олена сіла на диван, на якому ще зберігався відбиток плечей її батька. Вона розгорнула папку, яку принесла з собою. Валентина Петрівна почала тривожитися. — Мамо, я хочу поговорити про батькову спадщину. Про цю квартиру

Львів — місто, де кожен будинок має свою легенду, а каміння під ногами, здається, пам’ятає кроки королів та поетів. Саме…

Z Oksana

Мамо! — гукнув син, дивлячись у бік веранди, де незворушно сиділа Степанида. — Що за жарти? Чому замок не відкривається? Для чого ти змінила замки? Степанида Іванівна не поспішала відповідати. Вона повільно піднялася і підійшла до паркану. Богдан завмер. — Мамо, ти що, серйозно? Давай, не влаштовуй виставу. Відчиняй, ми ж з дороги, хлопці втомлені. Степанида Іванівна не зрушила з місця. — Я сказала тобі телефоном, Богдане, — промовила мати спокійно. — Замок змінено. Старий почав заїдати, я попросила Василя поставити новий і ключі від нього маю лише я. — Ти знущаєшся?! — Богдан розсердився. — Ти знаєш, скільки людей тут? Ти знаєш, що ми проїхали сто кілометрів? Як ти взагалі посміла отак вчинити зі мною? Я твій син! — Саме тому, що ти мій син, я очікувала від тебе поваги. А ти просто привіз мені галас і сміття

Місто Коростишів, що потопає в зелених соснових лісах, у травні перетворюється на справжній рай для садівників. Степанида Іванівна, жінка зрілих…

Z Oksana

Ти, головне, не ображайся, Катрусю, але ми з батьком подумали, що тобі на весіллі брата бути не варто. Катя повільно опустила горнятко з недопитим чаєм. Кераміка тихо цокнула об стіл. Дівчина відчула, як всередині щось обірвалося, але зовні вона залишилася непорушною. — Як це — не варто бути на весіллі рідного брата? — запитала вона, дивлячись матері прямо в очі. — Мамо, ви про що? Назар сам про це знає? — Ну, Катрусю, зрозумій правильно, — Таміла Петрівна зітхнула, вивчаючи свій ідеальний манікюр кольору «пильна троянда». — Там буде зовсім інше товариство. Родина Вікторії — люди поважні, статусні. Батько нареченої тримає мережу заправок, мати — в міській раді. У них все має бути за вищим розрядом: сукні від італійських дизайнерів, професійне світло, ідеальна картинка для соцмереж. Весілля обійшлося в такі гроші, що страшно подумати

— Ти, головне, не ображайся, Катрусю, але ми з батьком подумали, що тобі на весіллі брата бути не варто. Ці…

user2

Діти, я довго думала, — почала свекруха, пильно дивлячись на свого сина Івана. — Ця дача у «Вишеньці», вона стала мені як камінь, тягарем. Ви ж знаєте, яка я стала слабка. Бур’яни по пояс, дах протікає, та й добиратися туди на трьох автобусах — це справжня перепона для моїх ніг. Я вирішила: віддам її вам. Ви молоді, енергійні. Нехай це буде ваше родинне гніздечко. Іван, ти ж пам’ятаєш, як ми там відпочивали, коли ти був малим? — Мамо, це дуже щедро, — обережно почав Іван, намагаючись приховати сумніви, що вже почали зароджуватися. — Ми давно хотіли кудись вибиратися на вихідні, десь за місто. — Олено, невістко, а ти що мовчиш? — голос свекрухи став холоднішим на кілька градусів, прорізаючи тишу кімнати. — Чи тобі не подобається мій подарунок? Ти очікувала чогось іншого

Повітря у Вінниці того вечора було дивно спокійним, просякнутим солодким ароматом вишневого цвіту, що змішувався з ледь помітним запахом літнього…

Z Oksana

Улю, сонечко, ну ти ж розумієш… – Сашко винувато розвів руками, стоячи посеред вітальні з телефоном, який не замовкав ні на хвилину. – Об’єкт здаємо. Я не можу все кинути на виконробів. Вони ж там такого набудують, що ми потім до пенсії не розплатимося. Я зітхнула, складаючи у валізу легку сукню. Спершу накотилася хвиля образи, але я швидко її приборкала. Зрозуміла давно: ображатися на обставини — це як сердитися на дощ. Безглуздо. Зрозуміла, що так легше жити! – Добре, коханий. Я поїду сама. Але знай — я буду дуже сумувати. – Не сумуй, – він поцілував мене в ніс. – Візьми когось із дівчат. Ага, візьми… Мої подруги надійно «забарикадовані» побутом. У Каті — зуби в малого, у Світлани — ремонт і свекруха, у Марини — троє карапузів, які не відпускають її навіть у ванну. Самотність на морі? Ні, це не для мене. Я ненавиджу їсти наодинці в ресторанах і дивитися на захід сонця, не маючи кому сказати: «Дивись, як гарно». І тут мене осяяло. Мама

Мабуть, я таки щаслива. Коли я дивлюся у дзеркало вранці, бачу жінку, в якої є все, про що пишуть у…

user2

Марино, ти впевнена, що яловичина не буде занадто жорсткою? — хвилювався чоловік. — Степан Петрович має дуже чутливі зуби. — І ці свічки, вони не надто дешеві на вигляд? Марина зупинилася посеред вітальні, витираючи руки об фартух. У неї в очах було стільки спокою, скільки він не міг збагнути. — Олексію, заспокойся. Це не вистава в опері, це дім. Якщо ми будемо поводитися як актори, вони це відчують. Давай просто будемо собою. — «Бути собою» — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити в присутності голови банку, ти ще не знаєш мого начальника. Боюся нам сьогодні перепаде. Дзвінок у двері пролунав о 19:00, як грім. Марина відчинила двері. Перед нею постала пара, яка наче щойно зійшла зі сторінок глянцевого журналу про успішне життя

Трускавець — це місто, яке знає ціну здоров’ю, але геть забуває про ціну людської гідності, коли справа доходить до "потрібних"…

Z Oksana

Перші роки Степан ще приїжджав. Привозив дорогі подарунки, гроші. Ганна пишалася ним перед сусідками: «Мій Степан у місті велика людина! Дивіться, яку хустку привіз, шовкову!» Але Іван з кожним роком ставав усе мовчазнішим. Він бачив те, чого не хотіла бачити Ганна. — Не за тим ти гналася, жінко, — сказав він якось увечері, сидячи на ганку. — Гроші — то папір. А онучки наші десь там ростуть, навіть імені твого не знають. Степан під каблуком у тої Ліди, як мак під п’ятою. — Мовчи, Іване! — сердилася вона. — Зате він живе в достатку! А потім Івана раптово не стало, уві сні. Степан приїхав на похорон на один день. Ліда не приїхала взагалі — сказала, що в неї алергія на квіти й сільську сирість. Після похорону син поспіхом поїхав, навіть не залишившись на дев’ятини. Хата стала порожньою. Ганна вперше відчула, що стіни починають тиснути. Вона чекала на дзвінки, рахувала дні до свят. Але телефон мовчав тижнями. Хвороба прийшла непомітно. Спочатку просто крутилася голова, потім почали набрякати ноги. Одного дня вона впала прямо посеред городу. Добре, що сусідка побачила

— Мамо, ну ви знову за своє? Я ж казав, Ліда не терпить запаху ліків у домі. У неї мігрені,…

user2

Ти працювала на себе, Олю. На свої сукні, на свої ресторани, на свою гординю. Ти не на нас працювала. Ти ростила свою ілюзію, а ми тут ростили твого сина. Мама до останнього подиху шепотіла твоє ім’я, а ти не знайшла години, щоб приїхати. Ти знаєш, як це — ховати матір і відповідати сусідам, що сестра «дуже зайнята на віллі»? — Галю… — Мовчи. Ти переночуєш сьогодні. Я ж не звір, на вулицю в ніч не вижену. Але завтра зранку збирайся. У селі є баба Марія, вона стара, їй хата велика, а доглядати нікому. Може, вона тебе пустить за поміч. А тут тобі місця немає. Ця хата — це не просто стіни. Це пам’ять. А твоєї пам’яті тут давно немає

— Ти що думаєш, Ольго, ти просто приїхала, і ми маємо в долоні плескати від щастя? Галина стояла на порозі…

user2

Нінусю, поглянь, що я приніс! — вигукнув чоловік. — Це тобі! Справжні діаманти, чисті, як сльоза. Примір негайно! Я їх спеціально для тебе купив. Ніна навіть не підняла погляду. — Знову? — голос її був сухим і безвиразним. — І скільки ти викинув грошей цього разу? — Ну що ти починаєш? — Валерій підійшов ближче. — Хіба гроші мають значення, коли я хочу зробити приємне своїй коханій дружині? Поглянь, як вони грають на сонці! — Валерко, досить. Зупинись. Ти справді віриш, що кожну свою підлість можна заклеїти блискучим камінцем? Валерій знітився, але швидко взяв себе в руки. Він начепив свою звичну маску ображеної невинності. — Я не розумію твого тону, Ніно. Я намагаюся, заробляю, хочу, щоб у тебе було все найкраще. А ти зустрічаєш мене зі скандалом. — Не розумієш? — Ніна гірко засміялася. — А вчорашня розмова з твоєю новою секретаркою, Ілоною? Теж не розумієш? Чи ти забув, що Коломия — місто маленьке, і люди мають очі та з нею тебе бачили не раз

У Коломиї весна завжди пахне особливим чином: сумішшю квітучих садів, свіжої випічки та вологого асфальту після короткої зливи. Ніна стояла…

Z Oksana