Алевтина була жінкою самодостатньою. Вона керувала відділом у великій компанії, мала власне житло і звикла розраховувати тільки на себе. Розлучення фактично не змінило її побут — вона як забезпечувала себе й доньку раніше, так і продовжувала це робити. Батько Олечці уваги майже не приділяв: він вважав дитину «розпещеною», а кожен подарунок, який купувала Аля, викликав у нього напад роздратування. — Навіщо їй чергова іграшка? — бурчав він колись. — У неї цих ляльок більше, ніж у мене шкарпеток. Краще б щось корисне купила! — Я купую це за свої кошти, — відрізала тоді Аля. — Якщо ти не даєш дитині ні часу, ні уваги, то хоча б не заважай мені дарувати їй радість. Після розриву Олексій забрав із квартири все, до чого зміг дотягнутися: полиці, сервізи, навіть деякі засоби гігієни, за які Аля раніше віддала йому гроші. Вона була рада позбутися цього тягаря, але вечорами, коли Олечка засинала, на неї накочувала нестерпна самотність. Їй хотілося простої людської підтримки, теплої розмови та відчуття, що вона не одна в цьому світі
— Та навіщо брехати треба було, я не розумію? — голос Алі зривався на крик, лунаючи в порожній вітальні. —…