Navigate
X

Ганно! Сусідко! Доброго ранку! — гукнула сусідка Марія, яка вже впевнено крокувала городом із відром картоплі. — А ти чого баришся? Ми ось уже третій рядок кидаємо! Мої вчора ввечері прикотили, зяті ще вдосвіта мотоблок завели. Погода — золото, треба ловити момент! Ганна Петрівна випрямилася, намагаючись приховати втому в очах. — Доброго здоров’я, Маріє! Та мої теж ось-ось будуть. Микола казав, що з самого ранку виїдуть. Оленка теж обіцяла, накупила насіння якогось закордонного. У нас в суботу велика робота запланована! — Ну, то добре, — Марія всміхнулася, але в її погляді Ганна вловила легку прискіпливість. — Бо ж знаєш, як воно: у людей уже зеленіти почне, а в тебе пустка буде. Не по-людськи воно якось. Ганна кивнула і пішла до літньої кухні. Слова сусідки кольнули її в саме серце. У селі “як у людей” — це був найвищий закон. Якщо в тебе город засаджений вчасно, якщо паркан побілений, а вікна сяють — значить, ти господарка. А якщо діти приїжджають допомагати — значить, ти виховала їх правильними людьми

Березень у Жмеринці — це не просто пору року. Це особливий стан душі, коли ранкові тумани ще тримаються за верхівки…

Z Oksana

Світлано, прощавай! — одягаючись крикнув чоловік. — Повернуся за три дні. Мама сама не впорається, ти ж знаєш, доглянеш за нею добре ти, — кинув він, навіть не підводячи очей. — Зачекай, — Світлана зробила крок вперед, перегородивши йому шлях до дверей. — Ти щойно сказав, що привезеш маму сюди? До нашої квартири? Без жодного дзвінка, без запитання? Сергій нарешті подивився на дружину. Його погляд був спокійним. — А куди мені її подіти, Світлано? В готель? У неї тиск скаче, вона в Решетилівці зовсім одна залишилася, поки тітка Галя в санаторії. Побуде тут три дні, я повернуся з відрядження і відвезу її назад додому. У чому проблема? — Проблема в тому, Сергію, що ми домовлялися! — Світлана ледь стримувала голос, щоб не зірватися на крик. — Вона тиха, сидітиме собі в кімнаті, телевізор подивиться. Погодуєш пару разів — і все. Не роби з мухи слона

Світлана стояла посеред вітальні, стискаючи в руках теку з ескізами. Її обличчя, зазвичай лагідне й зосереджене, зараз палало від обурення.…

Z Oksana

Теж мені заробітчанка! Сама вибиралася як пава, капелюшок набакир, пальто кашемірове, а внуки в порваних чоботях під церквою стояли, аж пальці синіли від холоду. Село просто гуділо від побаченого, коли Ірина приїхала у відпустку з Італії. Це був не просто приїзд — це був вихід королеви на підмостки сільського театру, де глядачі замість аплодисментів стискали зуби від обурення. Недільний ранок у селі завжди особливий. Ірина йшла центральною дорогою так, ніби під її ногами був не розбитий асфальт із калюжами, а червона доріжка в Римі. Вона тримала спину рівно, на обличчі — легка, ледь помітна посмішка жінки, яка знає собі ціну. На ній були дорогі шкіряні чоботи, які м’яко цокали по камінню, і парфуми, аромат яких розлітався на метри навколо, перебиваючи запах сільського ранку. А поруч, трохи позаду, як тіні, йшли її сини з сім’ями. Старший Андрій, згорблений під вагою щоденної праці на пилорамі, і молодший Степан, чий погляд був прикутий до землі. Їхні дружини вели за руки дітей. Маленький Максимко, внук Ірини, шморгав носом, намагаючись підтягнути чобіток, у якого відклеїлася підошва. Кожен крок хлопчика супроводжувався тихим «чвяканням» води всередині взуття. — Мамо, ви б ішли повільніше, — тихо сказав Андрій, наздоганяючи матір. — Діти не встигають. Ірина навіть не повернула голови

Теж мені заробітчанка! Сама вибиралася як пава, капелюшок набакир, пальто кашемірове, а внуки в порваних чоботях під церквою стояли, аж…

user2

Невістко! Доцю! І оце ти таке на себе одягаєш? — вигукнула свекруха ступивши на подвір’я. Вона вже стояла біля мотузок, де сушився одяг Оксани. — Це ж як мішок з-під картоплі! Ні тобі квіточки, ні форми, ні дівочої краси. Сором, та й годі! Як ще чоловік твій тебе тримається? Він же так довго біля тебе не буде і почне на сусідські городи заглядатися. — Мамо, ну навіщо ви знову за своє? — зітхнув Андрій, витираючи руки від мастила об ганчірку. — А за те, що я мати! Я про твій добробут дбаю, щоб у хаті лад був! Я знала, що ви мене не послухаєте. Тому я сама про все подбала. Принесла вам дещо справжнє, добротне. Вона з урочистим виглядом виставила на стіл об’ємний пакунок, з якого витягла щось таке, від чого Оксана ледь не впустила кошик із прищіпками. Це був комплект білизни. Бавовняний, блідо-салатового кольору, рясно оздоблений цупким мереживом. — Ось! Полтавська трикотажна фабрика! Натуральна бавовна, не те що ваші синтетичні ганчірки з інтернету. Я в молодості в подібному Степана свого так причарувала, що він за мною три села бігав. Носи, Оксано, і не знімай. Щоб і усе дихало, і чоловік бачив, що в нього жінка — вогонь

В невеликому, але чепурному селищі, що на Полтавщині, де повітря навесні солодке від цвіту вишневих садів, а вечори тихі та…

Z Oksana

Мамо, у нас критична ситуація, — син не підбирав слів. — Іпотека нас душитиме ще десять років, на роботі скорочення. Треба приймати вольові рішення, — заявив він з порога. — Господи, синку, що сталося? Може, моєї допомоги не вистачає? — злякалася Ніна Семенівна. — Допомога потрібна інша. Ми вирішили здавати цю квартиру твою в Ужгороді. Центр міста, високі стелі — тут оренда шалена. На ці гроші ми швидко закриємо іпотеку і знімемо для тебе інше житло, менше і набагато дешевше. Слова сина засмутили матір. — Як це здавати? Куди ж я піду, Костю? Це ж мій дім, тут кожна річ пам’ятає твого батька! — Мамо, не будь егоїсткою! Тобі одній тут забагато місця, — голос сина став холодним. — Ми знайшли чудову студію на околиці, в новому районі. Там чисто, компактно. А тут житимуть платоспроможні орендарі, ми вже й договір підготували. Юридично квартира моя, і я вирішую, як нею розпоряджатися заради добробуту сім’ї. Ти ж не хочеш, щоб ми з Яною, невісткою твоєю, пішли по світу з торбами

Ця історія бере свій початок у затишних кварталах Ужгорода, де поважні кам’яниці з високими стелями пам’ятають ще австро-угорські часи, а…

Z Oksana

Ганнусю! Поїхали на море! — став просити чоловік. — Сонце, морський бриз, діти будуть цілими днями в піску порпатися. Та й зі Світланою ви, нарешті, знайдете спільну мову. Ну скільки можна жити як чужі? Світлана, його рідна сестра, завжди була для Ганни загадкою. Вона з’являлася в їхньому житті раптово, коли щось було потрібно, скаржилася на «несправедливу долю». Ганна ставилася до зовиці з певною обережністю, проте без відкритої ворожості. Тому, коли Ігор запропонував орендувати на дві сім’ї великий дерев’яний котедж у Затоці, вона, трохи повагавшись, погодилася. Відпустка — це святе, а компанія для їхнього шестирічного Артемчика та восьмирічної Софійки, доньки Світлани, здавалася непоганим бонусом. Світлана зустріла пропозицію з неймовірним захопленням. — Ганночко, Ігорку, рідненькі мої! Це ж просто свято якесь! Я так виснажилася, ви просто не уявляєте! Замовлень нуль, смуток накриває, грошей немає, а тут — море, ви, шашличок під ігристе. Я їду з вами, мої дорогі

Усе почалося в затишній чернівецькій кав’ярні, де аромат свіжозмеленої кави змішувався з передчуттям літа. Ігор, зазвичай розважливий і спокійний, цього…

Z Oksana

Ой, мамо, ледь встигли! — голосно промовила Людмила. — Заїжджали в салон, дивилися нову машину. Віктор каже, що треба брати позашляховик, бо на ринок у Хмельницький по бездоріжжю на седані не наїздишся. А ціни. Господи, де ті гроші брати? Всі вмостилися у вітальні. Галина Петрівна подала свої фірмові подільські пироги з маком та вишнею. Людмила продовжувала скаржитися на долю. — Да вже, мамо. На твою пенсію жити спокійніше. Ніяких тобі кредитів, ніякої іпотеки. А я от тільки за свій будинок виплатила, тепер на капітальний ремонт збираю. Дітям же треба свій куток. А ти тут сама в трьох кімнатах розкошуєш, як королева. Бабуся Галина важко зітхнула. — От я і вирішила, — почала вона. — Настав час поговорити по-дорослому. Я не вічна, діти мої. І я багато думала про те, що станеться з цією квартирою, коли мене не буде. Я не хочу, щоб ви перетворилися на вовків, які гризуться за кожну цеглину, тому придумала як вчинити мені, лише не ображайтеся більше

Хмельницький у жовтні завжди особливий. Місто наповнюється запахом паленого листя, вологим туманом від Південного Бугу та передчуттям перших холодів. У…

Z Oksana

Михайловичу! Приймайте гостей! — закричав Сергій ще від хвіртки. Старий вийшов на ґанок, витираючи руки об фартух. — Ого, які люди! Невже згадав про старого? — Та як про вас забудеш! Знайомтеся, це Зоряна. Моя наречена. Михайлович на мить занімів. Він звик бачити Сергія малим хлопчиком, що просить вудку, а тут — наречена. — Добрий день, — тихо сказала дівчина. Її голос був ніжним, як дзюрчання лісового струмка. — Сергій мені стільки про вас розповідав. Казав, що ви — наймудріша людина у світі. — Та вже й наймудріша, — засміявся Михайлович, відчуваючи, як приємна теплота розливається по грудях. — Багато він балакає. Проходьте в хату, я зараз чай на травах зроблю. У мене і мед свіжий є, вчора тільки з вулика. Зоряна не сіла за стіл, а почала роздивлятися хату. Вона торкалася вишитих рушників, які ще Марія готувала, дивилася на дерев’яні фігурки на полицях. — У вас тут так… справжньо, — промовила вона. — В місті все пластикове, холодне. А тут кожна річ має душу. — Душу, кажеш? — Михайлович подав їм горнятка. — Душа в речах з’являється тоді, коли їх люблять. От ви, молоді, де жити думаєте? В місті? Сергій і Зоряна перезирнулися. — Ні, Михайловичу, — твердо сказав Сергій. — Ми вирішили. Будемо тут, у селі. Я в агрофірмі роботу знайшов, а Зоряна — вчителька, у нашій школі якраз англійської нема. Старий аж підскочив на стільці: — В селі? Оце так новина! Зараз же всі тікають, світ за очі. А ви назад

— Михайловичу, ну у вас і паркан! Він же у вас як струна стоїть, ніби його вчора тільки поставили, а…

user2

І це все? Яєчня на сніданок? — розгнівалася родичка. — Галко, я думала, ти нас вінницькими делікатесами частуватимеш. Я навмисне довго не вставала, думала, ти по магазинах бігаєш, щось вишукане готуєш. — Ларисо, ми люди прості, — тихо відповіла Галина. — Слава Богу, що яйця в холодильнику є. — Ну, ти дивися мені! Будь гостиннішою, ми ж не щодня приїжджаємо. Приготуй хоч обід нормальний, з м’ясом, з салатами. Все ж таки рідня! Галині стало нестерпно соромно. Її ніби прилюдно образили. Вона не могла зізнатися, що вони в злиднях. Ледь дочекавшись, поки гості підуть з Володимиром на прогулянку, Галина побігла до сусідки баби Зіни. — Бабо Зіно, виручайте! Позичте кілька сотень до пенсії. Гості нагрянули, м’яса вимагають, ананасів. Соромно перед людьми. Стара сусідка витягла засмальцьований гаманець, але гроші давати не поспішала

Вечірня Вінниця повільно занурювалася у сутінки. Галина Петрівна саме закінчила розкладати по баночках свіжозварене абрикосове варення, коли тишу квартири розірвав…

Z Oksana

Ти з глузду з’їхала! — вигукнув Тарас. — Ти забираєш дітей із розкоші в тісну квартиру через свою гордість? Я не дам тобі нічого, крім того, що вимагає закон. Побачимо, як швидко ти повернешся просити вибачення. — Не повернуся, — Олена нарешті подивилася на нього. В її очах не було злості. Тільки порожнеча. — Я краще буду працювати з ранку до ночі, ніж дозволю дітям бачити батька, який цінує людей за обкладинкою. Розлучення було важким. Тарас, ображений тим, що вона пішла сама, зробив усе, щоб залишити її з мінімумом. Забрав машину, заблокував доступ до рахунків. Перші пів року були справжнім випробуванням. Олена переїхала в ту саму маленьку квартиру. Шпалери там відходили, крани протікали, а краєвид із вікна був на сірий бетон. Вночі, коли діти засинали, Олена сиділа на кухні, пила чай і плакала. Тихо, щоб не розбудити малих. Вона боялася невідомості й втоми. Може, Тарас був правий? Може, вона справді зникла як особистість? Але щоранку вона вставала, варила кашу, вела дітей у садочок і йшла шукати роботу

— Іноді чоловік, якому ти присвятила найкращі роки життя, може дивитися на тебе не як на кохану жінку, а як…

user2