Navigate
X

Куди ділися наші гроші? І скільки це ще триватиме, Михайле? — я старалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло від незрозумілого передчуття. Михайло стояв на кухні, повільно пережовуючи бутерброд, і дивився кудись у вікно. — Та що ти починаєш, Ганно? — він нарешті повернувся до мене. — Ну, допоміг трохи мамі. Вона ж рідна людина. Хіба ми збідніємо від того, що зробимо їй приємне? Я закрила кришку ноутбука. У голові пульсувала думка: «Ми не збідніємо, але ми й не багатіємо». Останній рік я працювала за двох, брала підробітки вечорами, засиджувалася над звітами до другої ночі. Я відмовляла собі в нових туфлях, навіть коли старі почали промокати, щоб ми нарешті могли поміняти той клятий холодильник, який жер електрику й нерви. — Михайле, «приємне» — це квіти на іменини або тортик до чаю, — відповіла я, сідаючи навпроти. Стіл хитався — ніжка давно просила ремонту, але в чоловіка «не доходили руки». — А тут суми, на які можна було б пів року жити. Ти ж сам знаєш, що на твоїй новій роботі обіцяли золоті гори, а поки що ми бачимо лише обіцянки. За цей місяць ти приніс додому «голий» оклад, якого ледь на бензин вистачило. Чоловік відмахнувся, ніби я казала про якісь дурниці. Він завжди так робив: коли розмова заходила про відповідальність, він ставав маленьким хлопчиком, який вірить у диво

— Куди ділися наші гроші? І скільки це ще триватиме, Михайле? — я старалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло…

user2

І що будемо, Петре, робити? — я подивилася на свого чоловіка з нерозумінням, що буде далі, а він так само дивився на мене. Ми щойно зачинили двері за гостями. У коридорі ще витав аромат дорогого парфуму свахи — до нас у гості приїхали наші майбутні свати. Вони самі, як сказати, напросилися — мовляв, діти наші вирішили одружитися: наша дочка Іванка і їхній син Андрій, от і треба вже, як годиться, познайомитися ближче, обговорити весілля. Живуть вони у сусідньому містечку, якихось двадцять кілометрів від нас. Приїхали машиною — блискучою, чорною, такою чистою, ніби вона щойно з салону, а не їхала нашими сільськими дорогами. Гарно вдягнені, з тими своїми манерами… Я ще з порога відчула, що люди вони непрості. Ми ж, як люди, накрили стіл на Вербну неділю — все як має бути. Я тиждень готувалася. Хотілося, щоб усе було ідеально, щоб вони побачили: ми хоч і прості люди, але знаємо ціну гостинності. І шинка домашня, яку Петро сам вудив у вільшанках, і ковбаска з часничком, що аж дух захоплювало, і салати трьох видів. І ми сподівалися, що на Великдень свати нас запросять до себе, але цього не сталося

— І що будемо, Петре, робити? — я подивилася на свого чоловіка з нерозумінням, що буде далі, а він так…

user2

Двадцять тисяч гривень, Романе? — голос дружитни був тихим, але в ньому відчувався метал. — Ти справді витратив усі наші заощадження на цю пластикову коробку для дачі свекрухи, поки в нас у спальні розетки іскрять так, що я боюся світло вмикати? Роман навіть не здригнувся. Він радісно погладив картонний бік ящика, уникаючи дивитися дружині в очі. — Лесю, ну не починай. Ти ж знаєш, як мамі важко в селі. Вона вже літня жінка, суглоби болять, їй треба десь нормально помитися після городу. І племінниця моя, Зорянка, влітку там постійно. Хіба вони не заслуговують на комфорт? Душ — справжнє щастя на старості років. — А я? — Леся зробила крок вперед, і під її ногами жалібно скрипнула гнила підлога. — А я заслуговую жити в людських умовах? Подивися на ці стіни! Я вчора кут шпалер скотчем приклеювала, бо штукатурка сиплеться на голову. Романе, ми два роки відкладємо гроші на капітальний ремонт нашої квартири! Нашої, а не дачного будиночка твоєї матері! — Це потерпить, — жорстко відрізав чоловік. — Стіни нікуди не втечуть. А літо вже скоро. Я обіцяв мамі, що цього року вона буде жити як щаслива людина. Вона на цю дачу все життя поклала

Над старим Чортковом повільно спускався густий весняний туман, огортаючи шпилі костелу святого Станіслава та кам’яні стіни замку. У повітрі пахло…

Z Oksana

Ти хоч уявляєш, що ти накоїв? — я дивилася на свого чоловіка і просто не могла повірити, що він таке утнув. — Я хотів як краще для нас, Світлано, — тихо промовив він, нарешті повернувшись. — Мама сказала, що так буде надійніше. — Надійніше для кого? А як же я? Людина, яка п’ять років будувала цей дім по цеглинці, відкладаючи кожну копійку! Я ж відмовляла собі в усьому, Вадиме. Пам’ятаєш, як я два роки в одних чоботях ходила? Як ми на морі не були жодного разу, бо треба було на фундамент, на стіни, на дах? Я це робила, щоб у нашого сина був свій куточок! Вадим підійшов ближче, хотів торкнутися моєї руки, але я відсахнулася, наче від вогню. — Світланко, ну нічого ж не змінилося… Ми так само там живемо. Мама просто підстрахувала нас від податків, від якихось перевірок… Я засміялася. — Від податків? Ти серйозно? Ти оформив будинок на матір, бо вона так сказала? Ти вкрав у мене право на наш спільний дім! Все почалося так красиво, як у багатьох родинах. Ми познайомилися ще студентами, на третьому курсі. Ми мріяли про своє житло

— Ти хоч уявляєш, що ти накоїв? — я дивилася на свого чоловіка і просто не могла повірити, що він…

user2

Мамо, тату! Яке щастя! — голос доньки розкотився передпокоєм. — Ви як вчасно! Я якраз збиралася вам телефонувати, щоб запросити на «другу частину» мого свята. Проходьте швидше у вітальню! — Свято, — глухо відлунив Василь Іванович, повільно проходячи до кімнати. Він сів на краєчок стільця, не знімаючи старого пальта. — У нас, Даринко, свято закінчилося ще вчора ввечері. Коли ми дізналися новини. Стефанія Петрівна не сідала. — Де вони, доню? — запитала мати, не повертаючи голови. — Де ті гроші, які ми з батьком збирали для тебе понад п’ять років? Ті вісім тисяч доларів, які ми поклали тобі в конверт на ювілей? Дарина на мить заклякла біля кавомашини, але швидко повернула собі безтурботний вигляд. — Мамо, ну що за допити з порога? Я їх інвестувала! Причому так вдало, що ви зараз ахнете! Це проект усього мого життя! — Інвестувала? — Василь Іванович важко гупнув палицею по підлозі. — У що? У твою заборгованість по оренді офісу, яка вже пів року висить? Чи в ремонт, про який ти нила кожні вихідні, скаржачись, що в тебе шпалери відклеюються від сирості? — Краще, тату! Набагато краще! — Дарина схопила матір за руку й потягнула до виходу на лоджію. — Йдіть сюди, я покажу вам справжню свободу

Над закрутом Дністра, де місто Заліщики обіймає річка, немов коштовний камінь у срібній оправі, стояв вологий березневий туман. У повітрі…

Z Oksana

Ой, Ганнусе, ну чого ти відразу так офіційно? — родичка мого чоловіка, тітка Світлана, навіть не відірвала погляду від тарілки з моїми фірмовими голубцями. — Ми ж свої люди. Хіба рідні мають питати дозволу, щоб переступити поріг? На плиті доварювався борщ, у духовці допікалися пампушки з часником. Я тільки-но зняла шпильку з волосся, відчуваючи приємне полегшення від того, що робочий день закінчився, як у двері подзвонили. Дзвінок був довгий, вимогливий, зовсім не схожий на скромний стукіт сусіда чи швидкий сигнал кур’єра. Сергій, мій чоловік, щойно повернувся з роботи й ще не встиг навіть роззутися. Він стояв у коридорі, тримаючи в руках пакет із хлібом. — Ганно, відчини! — гукнув він. Його голос звучав розгублено, навіть трохи перелякано. — Тут… е-е-е… гості в нас. Я вийшла в передпокій, поправляючи домашній одяг, і завмерла. Перед нами стояла пишна жінка в яскравому, майже неоновому пальті, від якої за кілометр пахло густими й дешевими парфумами. Поруч із нею стояв похмурий чоловік із величезною, затертою валізою, яка ледь протиснулася в наш вузький коридор. — Ну що, не впізнала? Я ж Світлана, тітка твого Сергія! Рідна сестра його батька! А це Віктор мій, чоловік. Племінничку, ну що ти стоїш, як не рідний? Помагай дядьку валізу нести, руки ж відпадуть! Не чекаючи запрошення, вона пройшла всередину, скинула взуття прямо посеред проходу — одну туфлю біля дверей, іншу майже під вішалкою — і впевненим кроком попрямувала на запах їжі

— Ой, Ганнусе, ну чого ти відразу так офіційно? — родичка мого чоловіка, тітка Світлана, навіть не відірвала погляду від…

user2

Мама каже, що ми перетворили її дачу на справжній розгардіяш, — глухо промовив чоловік Олені. — Вона що, це серйозно? Розгардіяш? — Олена повторила це слово повільно. — Розгардіяш, Миколко, — це коли в квіткових горщиках купа сміття, а сусідський пес спить на кухонному столі. У нас було лише четверо найближчих друзів! Ми вимили кожен куточок, вимели веранду до останньої порошинки і навіть власноруч вимили ту її антикварну чавунну гусятницю, до якої вона нікого не підпускала роками! Ти ж бачив, як я терла її содою, щоб жодної плями не залишилося! — Оленко, ти ж знаєш маму. Вона бачить світ інакше. — Не починай оце своє «Оленко»! — дружина різко випрямилася, відчуваючи, як гнів припливає до обличчя. — Я хочу знати лише одне: де ключі від дачі? Ми ж домовлялися, що поїдемо туди в п’ятницю. Микола нарешті підвів очі. — Вона їх забрала, Оленко. Просто вийняла з моєї сумки, поки я пив з нею чай минулого вечора. Сказала, що поки ми не проведемо «ґрунтовну родинну бесіду» — доступу до будинку в нас не буде. Вона вважає, що ми не цінуємо те, що маємо і каже, щоб ми з тобою приїхали до неї на серйозну розмову

Над старовинними дахами Чернівців, де кожна цеглина дихає історією австро-угорських часів, а повітря навесні густе від аромату міцної кави та…

Z Oksana

Ось, добрі люди віддали. Тут і спідниці, і кофтинки, навіть пальто осіннє. Трішки велике, але ти ж майстриня — підженеш під себе. Я не гребувала. Ми й при батьках жили бідно, я звикла доношувати чуже. Сідала за машинку, вшивала, переробляла — і виглядала не гірше за інших дівчат. Перший навчальний день видався сонячним, але на душі було похмуро. Повертаючись додому через парк, я побачила гойдалки, на яких тато колись розгойдував мене до неба. Сльози самі потекли по щоках. Я сіла на потемнілу від дощу лавку й закрила обличчя руками. Подруги роз’їхалися по різних містах, а я застрягла тут, у своїй біді. — Чого така красуня плаче? Хто образив? — раптом пролунав приємний чоловічий голос. Я підняла голову. Поруч сидів хлопець. Одягнений з голочки: шкіряна куртка, дорогий парфум, доглянуті руки. Він простягнув мені білосніжну носову хустинку. — Життя образило, — шмигнула я носом, приймаючи хустинку. — Життя — воно таке, примхливе. Я Денис. А тебе як звати

На столі стояла чашка з охололим чаєм, до якого я так і не доторкнулася. Занурившись у спогади, я й не…

user2

Петре, вимкни той футбол, сина зустрічай! Ідіть, посидьте, про серйозне поговоріть. Сергійку, йди відпочинь, ти ж за кермом був, втомився бідний. Сергій, який зазвичай вдома бореться зі мною за право першим почистити картоплю, раптом… просто кивнув. Він зняв куртку і слухняно пішов у кімнату до батька. Оце мене зачепило найбільше. Як тільки він переступає поріг маминої хати, у нього відключається функція “дорослий партнер” і вмикається “мамин пиріжочок”. — А ми з невісткою швиденько на стіл накриємо, — Надія Петрівна підштовхнула мене в бік кухні. На кухні все було заставлено мисками, каструлями і тарілками. Свекруха всунула мені в руки ніж. — Наріж хліб. Тоненько, Сергій любить, щоб як у ресторані. Тільки ж не криши! І огірочки дістань з банки, ті, що зліва, вони хрусткіші. Тільки розсіл не розлий, я його потім на розсольник використаю. Я мовчки виконувала команди. Слухала, як вона розповідає про сусідку Галю. — У тієї Галі невістка — зовсім ледача. Уявляєш, приїхали вони, а вона сіла з чоловіками і сидить! А Галя сама з каструлями вовтузиться. Я їй так і сказала: “Галю, ти собі на шию вилізти дозволила”

— Ти що, справді хочеш, щоб мій син стояв біля раковини, як якась прислуга? — ці слова свекрухи досі дзвонять…

user2

Ти справді йдеш до неї? — запитала Олена, стоячи в дверях спальні. — Так буде чесніше, — відповів він. — Я не можу більше брехати. Данилко росте, він починає ставити питання. Я хочу бути поруч з ним кожного дня. — А як же я? Ми ж планували поїхати влітку до моря, хотіли оновити кухню… — Вибач, Олено. Я залишу тобі квартиру, машину. Буду допомагати грошима, якщо треба. — Мені не потрібні твої подачки, — різко обірвала його вона. — Просто йди. Коли двері за ним зачинилися, в квартирі стало неймовірно тихо. Олена ходила по кімнатах, торкалася речей і не впізнавала власного дому. Все, що раніше здавалося цінним — гарний сервіз у серванті, дорогі штори, килим у вітальні — тепер здавалося купою непотрібного мотлоху. Минуло кілька тижнів. Олена з головою поринула в роботу. Вона брала додаткові зміни, вела складні проекти, аби тільки не повертатися в порожнечу. Друзі та знайомі, дізнавшись про розлучення, спочатку співчували, а потім почали давати «корисні» поради. — Ти ще молода, знайдеш собі когось, — казала кума Наталя. — Зараз чоловіків багато, головне — не замикатися в собі. Але Олена не хотіла нікого шукати. Вона хотіла знайти саму себе

— Ти дивися, який карапуз, викапаний ти в дитинстві, Павлусю! — цей жіночий голос, такий знайомий і солодкий, змусив Олену…

user2