І де він тепер? Покажи мені його нові фотографії, якщо ти справді віддав його в хороші руки! — голос Олени тремтів від такої глибокої образи, що вона ледве трималася на ногах, міцніше стискаючи в руці медичну палицю. Дмитро стояв у коридорі, затиснувши під пахвою пакунки з продуктами, які щоночі купував у супермаркеті, намагаючись бути зразковим чоловіком. Він сподівався, що дружина оцінить його турботу, чисту квартиру та свіжу вечерю. Але замість подяки натрапив на стіну нерозуміння. — Ленусь, ну заспокойся, тобі ж лікарі просили не нервувати після операції, — він спробував підійти ближче, але вона зробила крок назад. — Давай роззую тебе, нагодую, а потім усе спокійно обговоримо. — Я не зсунуся з місця, поки ти не скажеш, куди подівся мій собака. Вони прожили у шлюбі майже вісім років, звичайне міське життя у затишній квартирі, яку Олена отримала у спадок від бабусі. Все в їхньому домі було звичним, облаштованим і передбачуваним, окрім однієї деталі — старого кудлатого сетера на ім’я Барон. Він з’явився в житті Олени задовго до Дмитра, у той складний період, коли вона втратила роботу й важко переживала розставання з минулим. Барон тоді став її порятунком, її живою грілкою та єдиною істотою, яка ніколи нічого не вимагала натомість
— І де він тепер? Покажи мені його нові фотографії, якщо ти справді віддав його в хороші руки! — голос…