Сергію! Що ти сказав? — перепитала стривожено дружина. — Я сказав, що тобі час згадати смак злиднів, дорога! — повторив він, і в його голосі не було ні краплі того тепла, яке колись зігрівало її в холодні вечори. — Двадцять років я тягнув цей віз. Досить. Квартира на мені, бізнес на мені, машина теж. А ти, що ти дала цій родині, крім вічних претензій та рахунків за комуналку? Сергій стояв, схрестивши руки, і його самовпевненість була важкою. За його спиною у вітальні тихо працював телевізор, де миготіли кадри якогось безглуздого шоу, але навіть техніка ніби приглушила звук, не бажаючи ставати свідком цієї ганьби. — Сергію, — Ксюша намагалася говорити рівно, хоча голос зрадницьки тремтів, — ми можемо поговорити по-людськи? Без цих театральних ефектів? Він коротко засміявся, і цей сміх відлунився болем у її скронях. — По-людськи? Я вже три місяці намагаюся з тобою нормально говорити, а ти тільки й знаєш: «Ти не допомагаєш», «ти мене не бачиш», «дітям потрібен батько, а не гаманець». Набридло. Збирай речі й іди до своєї мами в село. Дітям скажемо, що ти поїхала підлікуватися. А там розберемося
Це була не просто суперечка, це був крах ілюзій, що розсипалися під ногами, мов сухе осіннє листя на бруківці старого…