Navigate
X

Ну що, приїхали, пани? — голос матері розрізав тишу спекотного полудня, як тільки джип сина показався біля хвіртки. — Знову з торбами, але без совісті? Артем виліз із машини, відчуваючи, як сорочка миттєво прилипає до спини. За ним повільно вийшла Оксана, його дружина, притискаючи до себе великий термопакет із написом «М’ясна лавка». — Мамо, ну навіщо цей тон? — зітхнув Артем. — Ми ж домовилися: вихідні, природа, сімейний відпочинок. Навіть дичину взяли особливу, у маринаді. — Відпочинок? — Ганна Степанівна зробила крок уперед. — Ви тут відпочиваєте вже три місяці поспіль. Щосуботи цей двір перетворюється на забігайлівку. Дим стовпом, музика така, що в сусідського собаки вуха в’януть, а я потім два дні пляшки по малиннику визбирую. З-за машини з’явився Ігор, давній товариш Артема, тримаючи в руках упаковку різних напоїв. — Добридень, пані Ганно! — бадьоро вигукнув він. — Ми вже готові до кулінарних подвигів. Де у вас тут вугілля було? — Стій, де стоїш, козаче! — обірвала його господиня. — Мій мангал сьогодні під замком. І взагалі, хто тобі сказав, що я сьогодні приймаю гостей

Це була субота, яка мала стати черговою копією десятків попередніх. Сонце над Поділлям стояло в зеніті, випалюючи залишки ранкової роси…

Z Oksana

Боже, яка ж ця курка суха! — замість привітання вигукнула свекруха. — Катерино, знову ти за своє. Скільки разів я тобі казала: курку треба маринувати в домашньому квасі, а не в цій вашій хімії. Чим ти годуєш мого Артема? Катерина не знала, що й сказати свекрусі. Вона мовчки взяла тарілку і поставила її перед нею. — Спробуйте, мамо. Це рецепт з використанням натурального меду та гірчиці. Любов Іванівна зневажливо відрізала крихітний шматочок, повільно прожувала його, наче це був не вишуканий делікатес, а шматок старої гуми, і відсунула тарілку на самий край столу. — Гірко. Катю, ну куди ти дивишся? Ти вже десять років у цьому домі, а готуєш, як першокурсниця в гуртожитку. За моїх часів жінка, яка не вміла запекти птицю, вважалася ганьбою для родини. Як ти збираєшся виховувати моїх онуків, якщо ти навіть себе прогодувати нормально не здатна

Осіннє сонце над Вінницею вже не гріло, а лише відкидало довгі, втомлені тіні на бруківку. Катерина стояла біля вікна своєї…

Z Oksana

Я — Надія, — відповіла гостя, проходячи вперед, навіть не чекаючи запрошення. — А це Софійка. Вона прийшла подивитися, де живе її тато, коли не ночує у нас. Світ навколо Марини не просто похитнувся — він розлетівся на дрібні друзки, як та кришталева ваза, що її подарували батьки на весілля. Вона відчула, як ноги стають ватяними, а повітря в квартирі раптом забракло. — Який тато? Про що ви говорите? — Марина намагалася тримати голос рівним, але він зрадницьки тремтів. — Про Костю, про кого ж іще? — Надія озирнулася довкола, оцінюючи ремонт, меблі, дорогі штори. — Непогано ви тут влаштувалися. Костик казав, що ви живете скромно, ледь кінці з кінцями зводите, тому він мусить так багато працювати. А виявляється, він просто вкладав усі ресурси сюди, поки ми з донькою тулилися по орендованих кутках. Марина опустилася на банкетку біля дверей

— Дивлюсь я на тебе і не розумію — ти наївна, чи ти дурепа, чи ти просто розум втратила від…

user2

Наталко, слухай уважно і не перебивай. Я не повернуся. Наталя завмерла з ложкою в руці. Софійка смикнула її за край халата, але жінка не відчула цього. — В сенсі? Що значить «не повернуся»? Богдане, ти про що? Машина зламалася? Чи об’єкт не прийняли? Ти не жартуй так, у мене зранку і так голова обертом. — Це не жарт, Наталко. Я все обдумав. Я більше так не можу. Ця рутина, цей побут… вони мене гноблять. Я прийняв рішення почати все з чистого аркуша. В іншому місці. З іншою людиною. — З іншою… людиною? Богдане, у нас діти. У нас п’ятнадцять років життя. Ти що верзеш? — Ти впораєшся, Наталко. Ти ж у мене сильна. Завжди була сильнішою за мене. Ти знаєш, де документи, знаєш, як платити за рахунки. Не шукай мене. Не дзвони. Я зміню номер. Прощавай

Ранок вівторка не віщував нічого особливого. Наталя прокинулася за п’ять хвилин до будильника — стара звичка жінки, на якій тримається…

user2

Доброго вечора, бабусю, — Дмитро підійшов ближче. — Скільки хочете за ваші квіти? — П’ятдесят гривень за букетик, синку… — тихо відповіла вона. — А якщо я заберу всі? — Дмитро дістав гаманець. Він побачив у відділенні купюру в тисячу гривень. Для нього це була вартість однієї ділової вечері, а для неї — можливо, місячний бюджет на ліки. Він витягнув гроші й простягнув жінці. — Ось. Решти не треба. Ідіть додому, вже холодає. Жінка на мить заціпеніла. — Ой, що ти, паничу… Це ж дуже багато! Я не маю здачі, не маю… — вона почала метушитися, намагаючись знайти дрібні гроші в кишені. — Не треба здачі, — посміхнувся Дмитро. — Це просто так. На здоров’я. — Дякую тобі, рідний… Дай Боже тобі здоров’ячка, — вона почала хреститися, а на очах виступили сльози. Вона швидко зібрала свій стільчик, підхопила порожнє відерце і, майже бігом, згорбившись, зникла в тіні будинків. Дмитро стояв з оберемком квітів, відчуваючи дивний прилив самовдоволення. «Ось він, справжній чоловічий вчинок», — подумав він. — Ідіот, — почувся різкий жіночий голос поруч

Дмитро любив цифри. Цифри були логічними, передбачуваними й ніколи не зраджували. Якщо в таблиці Excel дебіт збігався з кредитом, значить,…

user2

Ти хоч розумієш, що це сором на все село, якби ми там жили? — голос Людмили Костянтинівни мав зневажливий відтінок. — Дівчині скоро тридцять, а вона вареника зліпити не може так, щоб він не розповзся, як стара ганчірка! Марина стиснула губи. Перед нею на столі лежала безформна грудка тіста, яка ніяк не хотіла ставати еластичною.  — Людмило Костянтинівно, — видихнула Марина, намагаючись тримати голос рівним, — я вже кілька років взагалі не вживаю м’ясних продуктів. Навіщо мені витрачати години на те, що я навіть не спробую? — Тому що ти жінка, Марино! І ти збираєшся жити з моїм сином. Павло — чоловік серйозний, він на роботі викладається на всі сто. Йому потрібна нормальна вечеря, а не твої “трави-мурави” і каші з дивними назвами. Що ти йому запропонуєш? Салат із капусти

— І ти справді думала, що він обере тебе, а не мамині голубці та її «мудрі» поради на кожен чих?…

user2

Соломіє, зроби мені найкращу зачіску у світі, — Марія попросила в перукарки. — Хочу, щоб у чоловіка мову відняло. — Ой, пані Маріє, ви й так красуня! — щебетала молода майстриня. — А що за привід? Невже річниця? — Гірше, — засміялася Марія. — У мого Романа ювілей. П’ятдесят років. Пів століття людині! Ми вже двадцять років разом, пройшли і гуртожитки, і перші невдалі бізнеси, і будівництво нашого дому. Хочеться його чимось справді вразити, я ж так його люблю. Раптом крізь шум фенів до її вух долетів голос із сусіднього крісла. Там сиділа молода жінка, красива з яскравим блондом. Вона без упину теревенила по телефону, не звертаючи уваги на оточуючих. — Та я тобі кажу, Свєтка, він просто «розтанув»! — реготала блондинка. — Подарував мені цей браслет із сапфірами, каже: «Це тобі за терпіння, поки я з тією мегерою в Трускавці кис». А сам такий солодкий, обіцяє, що скоро ми нову квартиру заїдемо. Марія здригнулася. Тиждень тому вони з Романом повернувся з поїздки до Трускавця. — Мій Ромчик — він як телятко, — продовжувала блондинка. — Тільки похвали його, погладь — і він уже готовий будь-які рахунки оплачувати

Осіння мряка за вікном львівської перукарні здавалася Марії чимось декоративним, далеким від того затишку, який панував усередині. Тут пахло дорогою…

Z Oksana

Богдане, синку, ти тільки не сердься, — почала щебетати мати. — Ти ж у нас розумний, міцний, ти — справжній господар. Ти завжди вмів знайти вихід, заробити копійку, вистояти там, де інші падають. А Оксанка, вона ж зовсім інша. Вона тендітна, в неї душа як той кришталь. До того ж, двоє дівчаток на руках, самій тяжко. Їй зараз та допомога потрібніша, ніж тобі. Ти сам усе здобудеш, а їй без нас — ніяк. Богдан відчув, як десь глибоко в середині починає пульсувати гаряча хвиля гніву. — Синку, ти зрозумій, — продовжувала мати, все ще не піднімаючи очей. — Ми вирішили, що вісімдесят відсотків від продажу нашої хати віддамо Оксані. Їй треба купити окрему квартиру, облаштувати дітям кімнату. Сама вона ніколи не заробить. А тобі ми дамо решту, це невелика сума, але ти ж у нас міцно стоїш на ногах. Ти чоловік. Ти — наша гордість, ти якось впораєшся

За вікном старого будинку в затишному передмісті Вінниці повільно догорав золотавий вересневий вечір. У повітрі пахло сухими травами, стиглими яблуками…

Z Oksana

Катерино! Це що за неподобство? — просичала свекруха, гидливо відсуваючи від себе тарілку з кашею. — Вівсянка. Звичайна каша, Світлано Іванівно. На воді, — спокійно відгукнулася Катя. — Ти з мене знущаєшся? Я це їсти не буду! Гірка, прісна, наче пісок з долини! Невістка без зайвих слів підійшла до столу, взяла тарілку і впевненим рухом вилила її вміст у смітник. Після цього вона так само незворушно налила собі запашної кави, намастила скибку свіжого хліба маслом і спокійно сіла снідати. Свекруха від такого нахабства аж побагровіла. — А я що буду їсти? — обурено вигукнула вона. — Ну, ви ж відмовилися. Я не маю права примушувати дорослу жінку, — з найневиннішим виглядом відповіла Катерина. — Тим паче, лікар казав, що цукор вам не на користь. Вважайте це турботою про ваше здоров’я. Свекруха підхопилася з місця, ніби її вжалив шершень, і вилетіла з кухні, кинувши на прощання коротке: — Ти ще пошкодуєш

Катерина мовчки спостерігала за матір’ю свого чоловіка, і кутики її губ сіпнулися у ледь помітній усмішці. Вона раптом спіймала себе…

Z Oksana

Як завжди! Мало того, що сама матері не набере, так ще й на дзвінки не відповідає. Зовсім уже забула, звідки ноги ростуть і хто тебе в люди вивів! — І тобі доброго ранку, мамо, — зітхнула Світлана, намагаючись тримати голос рівним. — Як ти почуваєшся? — Якби я сама не зателефонувала, то ти б і через рік не згадала запитати про моє здоров’я! — жінка на тому кінці дроту явно насолоджувалася моментом. — Звісно, ти молода, у тебе свої справи, а матір можна і в ігнор. Зовсім мене не бережеш. — Мам, ти просто поговорити чи щось трапилося? — Світлана за свої роки вже вивчила ці сценарії напам’ять. Вона знала: за кожним таким докором стоїть чергове «прохання», від якого неможливо відмовитися. — Пам’ятаєш тітку Галю з дядьком Петром? — пауза була недовгою, бо мама знала — Світлана їх ледь пам’ятає. — Ну, не роби вигляд, що в тебе пам’ять, як у рибки! Це ж моя двоюрідна сестра. Вони ще на вашому з Максимом весіллі були, Галя тоді ще так гарно співала. — Припустимо. І до чого тут вони зараз

І ти справді думала, що це минеться само собою, чи просто від великого розуму вирішила перетворити власне життя на благодійний…

user2