Navigate
X

Чоловіче! Ти знову мовчиш? — голос Наталі розрізав тишу. — Я тобі вже пів години товкмачу: нам потрібні гроші! Скільки можна жити «від зарплати до зарплати»? Дмитро повільно підняв голову. — Наталю, я й так майже не буваю вдома. Ми закриваємо всі потреби, діти одягнені, їжа є. — Їжа? — вона саркастично посміхнулася. — Ти називаєш це життям? Ось подивися на Вікторію та її Славка. Він на трьох роботах працює, зате вони щойно повернулися з Мальдів! А сукні в неї? Щоразу нова, бренд на бренді! А ми що? Один раз у житті в тому нещасному Єгипті були, і то за акцією! Про машину я взагалі мовчу — наш старий «Ланос» скоро розсиплеться на ходу. Дмитро тяжко зітхнув. — Славко бачить свою сім’ю раз на місяць, Наталю. Ти цього хочеш? Щоб я просто приносив папірці й не знав, як звуть моїх дітей? — Я хочу, щоб ти був чоловіком! — вона вдарила долонею по столу. — Чоловік має бути кам’яною стіною, фінансовою опорою. А ти став якимось кволим. Може, тобі варто підшукати щось вечорами? Он, сусіди казали, на склад потрібні вантажники на нічні зміни. Дмитро відчув, як усередині щось обривається. — А знаєш що, Наталю. Може, тобі варто влаштуватися на роботу? Дружина завмерла від почутого

У мальовничому містечку Коломия, де кожен камінь дихає історією, а родинні цінності зазвичай стоять понад усе, завжди відчуття тепла і…

Z Oksana

Син від мене слухавку не бере вже кілька днів. Хвилююся я, Тамаро, як би чого не сталося, — я нервово перебираю пальцями край фартуха, дивлячись на мерехтливий екран телефона. Моя сестра Тамара, яку я лише рік тому забрала до себе в Італію, важко зітхає. Вона зараз сидить у затишному кріслі вітальні тієї сеньйори, яку доглядає. Ми часто зідзвонюємося по відеозв’язку, щоб просто відчути, що ми не самі в цій чужій країні. — Не накручуй себе, Катерино. Все у них добре, — каже Тамара, поправляючи окуляри. — Просто у них до тебе претензії, і вони з невісткою так свій протест висловлюють. — Який ще протест? — я завмираю на місці. Пляшка з миючим засобом ледь не випадає з рук. — Ти щось знаєш, Тамаро? Не мовчи, кажи як є. Сестра завагалася. Вона відвела погляд у бік вікна, де за склом виднілися доглянуті італійські сади. Потім все ж таки наважилася. Виявилося, невістка Ольга в розмові з донькою Тамари була дуже емоційною. Вона ледь не плакала від обурення. Мовляв, я, «багата італійська бабуся», привезла на хрестини онука всього двісті євро. «Як на сміх», — передала сестра слова невістки

— Син від мене слухавку не бере вже кілька днів. Хвилююся я, Тамаро, як би чого не сталося, — я…

user2

Сергію, ти чув? Мати твоя завтра електричкою приїжджає, — кинула Віра чоловікові. — Треба на станції зустріти, сумки там тяжкі будуть, вона ж порожньою ніколи не їде. Сергій навіть не ворухнувся. — Не вийде, Вір. Ми з кумом ще тиждень тому на щуку домовилися. Рано-вранці виїжджаємо, поки кльов є. Віра зупинилася. — Зачекай. Але ж я завтра в зміну на пекарню! Я ж казала тобі, що заступаю замість Людки, бо в неї дитина захворіла. Сергій розгнівався. — Ой, почалося! Вічно ти щось навигадуєш, а мені потім плани міняти? Не казала ти мені нічого про зміну. — Казала, Сергію. Вчора за вечерею, і сьогодні вранці теж, — вона помітила, як його брови напружилися. — Ти їдеш зустрічати свою матір, і крапка, — голос Віри став твердішим. — А я кажу — риболовля! — Сергій різко підвівся, жбурнув пульт на диван і вийшов на балкон, гупнувши дверима. — Сергію, я не повинна кидати роботу через твої забаганки! Це твоя мати, не моя! — крикнула вона, відчуваючи, як гнів піднімається до горла. — Ти жінка! — вигукнув він у відповідь. — Твоя справа — дім, гості та щоб чоловік був задоволений. А ти тільки нерви тріпаєш

На березі тихої річки, де розкинулося мальовниче селище Шишаки, осінь завжди пахне димом від багать та мокрим чорноземом. У цьому…

Z Oksana

Андрію! У тебе хтось є? — запитала Марина раптом в чоловіка. — Ти перестав розмовляти зі мною. Ти не дивишся на мене. Ми живемо як тіні в одному склепі. Андрій різко відставив порожню чашку. — Ти справді вирішила почати цей допит прямо зранку? — його голос був просякнутий холодною роздратованістю. — Дай мені спокійно поїсти й піти на роботу. У мене немає сил на твої вигадки. Марина гірко посміхнулася. Вигадки? Двадцять п’ять років спільного життя не проходять безслідно. Вона відчувала кожну зміну в його настрої, кожен фальшивий тон. Донька Оксана вже виросла, поїхала до Полтави на навчання, здавалося б — ось він, час для себе, для другої молодості. Але замість близькості між ними розрослася прірва, заповнена крижаним мовчанням. — Я люблю іншу жінку, — вимовив він сухо. Ці чотири слова впали між ними як камінь. Марина чекала на це, готувала себе до найгіршого, але все одно відчула, як усередині щось обірвалося. — Чому ти мовчиш? Ти взагалі мене чула? — Андрій підвищив голос, дивлячись на неї сердито, ніби вважав лише її єдину винною у всьому

Осіннє сонце ледь пробивалося крізь низькі сірі хмари, освітлюючи тихі вулиці містечка Тростянець, що на Сумщині. У повітрі пахло вологою…

Z Oksana

Лариса? — Денис зблід так, наче побачив привида, адже привів додому свою пасію. — Дружино! Ти ж мала бути у Львові до завтрашнього вечора. — Як бачиш, справи завершилися раніше, — Лариса склала руки. Її голос був холодним, як лід. — Не познайомиш мене з гостею? — Це. Вікторія, моя колега, — Денис хвилююче ковтнув повітря. — Ми просто заскочили забрати документи. Проект по об’єкту, пам’ятаєш, я казав? Мені терміново знадобилися папери, які я вдома залишив. — Документи, — повторила Лариса, дивлячись прямо в очі Вікторії. — У восьмій вечора. У вечірньому макіяжі. Вікторіє, ви завжди так ретельно готуєтеся до роботи з документами після робочого дня? Дівчина помітно зніяковіла. — Я, мабуть, піду. Денисе, вибач, я забула, що в мене ще зустріч. До побачення. Вона вискочила з квартири, майже збиваючи Дениса з ніг. Двері гучно зачинилися. — Сядь, Денисе, — тихо сказала Лариса. — Ларо, ну ти що, справді ревнуєш? — він спробував розсміятися. — Ми просто партнери по проекту. Я ж не винен, що вона так одягається. Ти ж знаєш сучасну молодь, їм би тільки показати себе. — Вечеря на столі. Їж, якщо хочеш. Я йду спати. Вона не хотіла скандалу тієї ночі. Вона хотіла подумати: жити їй і далі з ним чи відразу розлучатися

Поїзд прибув на платформу з невеликим запізненням, але Ларису це навіть тішило. Зайві п'ятнадцять хвилин у вагоні дозволили їй дочитати…

Z Oksana

Ти бачиш тут гроші? — запитав він, коли я зупинилася на сторінці з минулого місяця. — Ні. Бо гроші — це твоя частина. Ти заробляєш, і я ціную це. Але подивися на час. Мій час, Мар’яно. Він перегорнув сторінку. Там були відмітки про дні, коли він годинами сидів з Максимом над фізикою, бо хлопець раптом почав отримувати низькі бали. Дні, коли він возив нашого старого пса до ветеринара, поки я була на конференції в іншому місті й навіть не запитала, як справи у собаки. — Ти вважаєш, що я не працюю, бо в мене вільний графік і я не ношу краватку? — голос Олексія був рівним, але в ньому з’явилася сталева нотка. — Ти думаєш, що порядок у домі, повний холодильник і спокійний син — це те, що з’являється само собою, за помахом чарівної палички? — Я просто… я бачу цифри, Олексію. Я бачу відповідальність за бюджет, — я намагалася захиститися. — Так. Ти ведеш фінанси. А я веду життя. Наше спільне життя, яке складається з тисячі дрібниць, які ти навіть не помічаєш. Ти знаєш, наприклад, що Максим два місяці тому хотів покинути баскетбол

— Тобі справді здається, що я тут просто меблі переставляю, поки ти рятуєш світ? — це запитання прозвучало так буденно,…

user2

То ти вважаєш, що чужа дитина ніколи не стане рідною, навіть якщо вона називає тебе татом? — це запитання Соломії змусило Максима відірватися від телефону й нарешті подивитися дружині в очі. Він не чекав такої прямоти в суботній ранок, коли в повітрі ще пахло кавою, а маленька Марічка додивлялася сни в сусідній кімнаті. Сонячне світло м’яко лягало на кухонний стіл, підкреслюючи кожну дрібницю їхнього затишного побуту. Максим повільно поклав телефон екраном донизу. Він бачив, що Соломія хвилюється, хоча вона намагалася приховати це за звичною ранковою метушнею. — Солю, ти ж знаєш мою відповідь, — спокійно відказав Максим, підходячи до неї. Він поклав руки їй на плечі, відчуваючи, як вона поступово розслабляється під його дотиком. — Я обрав вас обох. І крапка. Для мене немає «твоєї» дитини. Є наша Марічка. І те, що вона каже мені «тату», — це найбільша нагорода, яку я міг отримати. Соломія зітхнула, складаючи дитячі сукенки, з яких донька виросла буквально за місяць

— Значить, ти вважаєш, що чужа дитина ніколи не стане рідною, навіть якщо вона називає тебе татом? — це запитання…

user2

Тобі, Маринко, краще на кухні перекусити, бо за столом сьогодні місця лише для своїх, — спокійно, наче даючи корисну пораду, промовила Надія Петрівна, розставляючи прибори. — Тобто як це — для своїх? — я намагалася, щоб мій голос не тремтів, хоча всередині все почало холонути. — Ну, ти ж розумієш, — Надія Петрівна поправила серветку біля порожнього стільця, — у нас сімейна розмова, спогади дитинства, обговорення планів Світланки на відпустку. Тобі воно навіщо? Ти тільки втомлюєшся від наших розмов. А на кухні якраз і телевізор увімкнений, і ніхто над душею не стоятиме. Відпочинеш собі спокійно. Я повільно опустила тарілку на край столу. Мені тридцять три роки. Сім років я живу в цій квартирі. Сім років я намагаюся бути «своєю», але, здається, іспит так і не складено. — Я готувала цю вечерю, Надіє Петрівно, — сказала я тихо, але чітко, дивлячись прямо на свекруху. — І продукти на цей стіл купувала теж я. Ця качка, ці салати, навіть цей дорогий сир, який так любить Світлана

— Тобі, Маринко, краще на кухні перекусити, бо за столом сьогодні місця лише для своїх, — спокійно, наче даючи корисну…

user2

Алло, Віто? Що сталося? Чому так пізно? — випалила я в телефон до зовиці. — Чому так пізно телефонуєш? На тому кінці лінії почулося якесь незрозуміле сопіння, а потім приглушений голос зовиці: — Олю. Ти можеш приїхати? Це терміново. Прямо зараз. — Віто, ти жартуєш? — обурилася я. — На вулиці злива, ніч на носі. Поясни нормально, що трапилося? Тобі погано? Якісь проблеми? Може, викликати поліцію? — Ні, ніякої поліції! — перелякано вигукнула вона. — Просто приїдь. Я не можу пояснити по телефону. Ти сама маєш це побачити. Будь ласка, Олю, ти ж обіцяла мені допомагати. Я важко зітхнула. Моя доброта знову вилазила мені боком. — Добре. Буду за пів години. Але якщо це чергова дурниця через зламаний ніготь — нарікай на себе. Я повернулася в кімнату, на ходу вигадуючи легенду для чоловіка. — Артурчику, у моєї подруги Світлани трубу прорвало, вона сама вдома з дитиною, панікує. Я заскочу до неї на хвилинку, допоможу перекрити воду і заспокоїти. Не чекай мене, лягай спати, — збрехала я чоловікові і пішла з дому в ніч

Минуло кілька днів відтоді, як у моїй старій квартирі оселилася Віта — молодша сестра мого чоловіка Артура. Вечір у нашому…

Z Oksana

Оце так поворот! — закричав дорослий онук. — Бабо, ти що, ти скарб знайшла? Чому я дізнаюся від знайомих, що ти тут замок відбудувала, поки я в місті в орендованій квартирі з тарганами воюю? Ганна повільно підвелася. — Доброго дня, Денисе. Ти за сім років не знайшов хвилини, щоб спитати, чи я жива, чи маю що їсти. А тепер приїхав майно ділити? — Та досить тобі цих старечих дорікань! — Денис безцеремонно зайшов у двір, оглядаючи господарство з прискіпливістю податкового інспектора. — Я твоя єдина рідна людина. Хто, як не я, має бути тут господарем? Тобі на старість стільки місця ні до чого, лише пил збирати. Давай переписуй хату на мене, а я тобі куплю маленьку однокімнатку в містечку, ближче до аптеки. Це ж логічно! Ганна дивилася на нього і бачила не дорослого чоловіка, а те егоїстичне хлоп’я, яким його зробило її власне невміння вчасно сказати «ні»

Ранок біля соснового дерева біля вікна завжди мав присмак хвойної смоли та свіжої випічки. Для пані Ганни цей день почався…

Z Oksana