Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й брат є. Ви – два сина, от і думайте, хто доглядатиме матір, – Людмила явно не хотіла їхати в далеке село, щоб доглядати свекруху, з якою в неї склалися далеко не найкращі стосунки. Людмила і Станіслав прожили разом понад двадцять років. Двійко дітей, квартира від свекрухи, спільні неділі, телевізор, робота – життя плило тихо, ніби рівна річка. Та під цією гладдю роками ховалися хвилі образ. Людмила ніколи не почувалася справжньою частиною родини чоловіка. Свекруха – жінка владна, гостра на язик. З першого дня дивилася на Людмилу зверхньо
– Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й
Згодом Тетяна Іванівна перебралася в будинок для літніх людей. Все просто. Це було її власне рішення. Доглядати за нею було нікому. Самопочуття ставало підводити і Тетяна Іванівна боялася залишатися в квартирі сама. Вона хвилювалася, що якщо щось трапиться, вона не зможе навіть комусь зателефонувати. Тому вона попросилася в будинок для літніх, де завжди були люди поруч. Але всього одна несподівана зустріч там, змінила все її життя
Життя дуже часто пише такі сюжети, які не вигадає жоден талановитий письменник. У старих
Коли донька сказала, що приїде до матері всім сімейством, Лідія Павлівна дуже засмутилася. Ні, вона любила своїх рідних, але в маленькій квартирі було дуже тісно усім, а вони у неї гостювали хоча й рідко, але довго. Літня мати втомлювалася біля дітей і онуків, адже вони нічого їй не допомагали і ніколи з собою навіть продуктів не привозили. – Мамо, а що це в тебе, каструлька нова? Гарненька яка, я заберу собі, нам вона якраз згодиться. Донька, немов вправний детектив, оглядала пильно мамину квартиру, розмірковуючи, чим би поживитися і що у неї такого новенького та красивого з’явилося. – Бери, доню, – понуро погоджувалася Лідія Павлівна. – Це мені тітка Зіна подарувала на день народження. Після приїзду дочки вона завжди недораховувалася то срібної ложечки, то келихів, то якусь мисочку гарненьку і тепер ось – каструля
Так вийшло, що Лідія Павлівна все своє життя прожила в однокімнатній квартирі, обставленій речами,
Через кілька днів я поїхала в село, до мами. Там осінь пахла яблуками й димом. Мама зустріла мене біля воріт, у хустці, як завжди. – О, доню, нарешті приїхала! – зраділа вона. – А то все робота, робота… Ми сіли на кухні, мама поставила на стіл борщ, пиріжки. І я, не знаючи, як почати, сказала: – Мамо… у мене є чоловік. Ну, не зовсім чоловік, але ми живемо разом. – Та я бачу, що очі у тебе світяться, – усміхнулася вона. – І що ж він? – Гарний, добрий. Але хоче сина. Мама поставила ложку, уважно глянула на мене: – Олено, тобі ж не двадцять. Дитина – це не іграшка. Не можна так ризикувати
Мені було сорок п’ять. І я думала, що вже ніколи цього не станеться, але
Того літа в село приїхала бригада робітників – треба було зробити певну роботу. Троє з них мали десь жити. Голова колгоспу сказав: – У Анни хата велика, хай поселить. Анна спершу зніяковіла: чужі чоловіки в хаті… Але відмовитися не могла. Виділила кімнату, застелила чисте ліжко, поставила глечик з водою, та й прийняла гостей. Серед тих трьох був Іван – років двадцяти п’яти, худорлявий, із сумними очима. Сирота, казали, з дитбудинку. Не мав ні батька, ні матері, тільки дві старші сестри, які його трохи доглядали. Він одразу запримітив Анну. – Ви гарна жінка, – якось сказав, коли вона подала йому вечерю. Анна аж знітилася. – Та що ви, я вдова, в мене діти. – А що? – усміхнувся він просто. – Я теж сам по світу. Людина не винна, що доля її така
Анна була гарною жінкою – отією справжньою, селянською красою: темні коси, лагідна усмішка й
Щодня після школи Ліда бігла до лавочки біля воріт – там завжди сиділа бабуся. Сиве волосся зібране у вузол, лагідні очі. – Доброго дня, бабусю, – тихо казала Ліда. – Добрий день, дитино, – усміхалась старенька. – Сідай, поговоримо. Так почалася їхня дружба. Бабуся – самотня, заміжньою ніколи не була, дітей не мала. Ліда – теж самотня, відколи потрапила сюди, то особливо гостро відчувала цю самотність. Вони знаходили одна в одній щось рідне: спокій і слухача. Бабуся розповідала про молодість, про свою роботу, вона вихователькою все життя пропрацювала. А Ліда слухала, ніби казку. І вчилася – не лише слухати, а й любити. Вона, яка ніколи не знала, що таке турбота і увага, тягнулася до цієї, по суті, чужої їй жінки, бо відчула її душевне тепло. Минали роки. Коли Ліді виповнилося 16, настав час залишати дитячий будинок. Вона поступила у кулінарне училище. Перед від’їздом забігла до бабусі – та вже не сиділа на лавочці
Ліда народилася в маленькому селищі на околиці району. Хатина стара, похилена, але не в
Марина з Миколою пішли разом вибирати обручки. Вітрина ювелірного магазину виблискувала золотом, і Марина вже уявляла, як їхні руки поруч – із однаковими кільцями. Але Микола, оглянувшись, сказав: – Та навіщо нам два? Я собі куплю, а ти носитимеш те, що мама тобі дала. Це ж на щастя. Марина розгубилась. Їй стало трохи ніяково перед продавчинею, але вона не стала сперечатися. Дійсно, мама колись віддала їй своє весільне кільце – «на щастя». Тоді дівчина подумала: може, і справді не треба витрачати гроші. Весілля було гарне, хоч і не без нервів. Після свята, коли молодята залишилися самі, Марина запитала: – Ну що, скільки ми назбирали? Микола спокійно відповів: – Усі гроші я заберу собі. Бо моя родина витратилась більше
Коли Марина виходила заміж, їй здавалося, що починається нове життя – світле, сповнене кохання
Почалося все, як кажуть, із радості. Приходить Оленка, сяє: – Мамо, я виходжу заміж! Я аж руками сплеснула: – Господи, дякувати Богу! Коли ж весілля, доню? – Через три місяці, – відповіла. – Але ви з татом нічого не плануйте, нічого не замовляйте. У нас буде весільний координатор. Вона все зробить. Я спочатку й не зрозуміла, що це за координатор такий. А потім пояснила – це спеціальна людина, яка займається всім – від запрошень до меню. Ми хочемо, щоб усе було сучасно, без старих традицій. Я слухаю – і щось у серці защеміло. – А викуп нареченої буде? – питаю
«Я ж хотіла як краще…» – отак починаю кожен свій ранок уже кілька тижнів.
Ліда твердо вирішила, що з своїм колишнім чоловіком відновлювати стосунки не буде, але Ярослав твердо і наполегливо намагався все повернути. Він навіть визнавав, що зробив помилку і сам в усьому винен, але був переконаний, що дружина мусить все пробачити. Вони розлучилися. Не сварилися – просто розійшлися. Віддала йому частину грошей, які роками відкладала доньці на квартиру, аби він не чіпав їхній дім. Марійка, їхня вісімнадцятирічна дочка, залишилась із мамою. Але час минув. Боліло, потім притихло. Ліда вчилася жити наново – без нього, без спільних сніданків, без “як твій день?”
Ліда твердо вирішила, що з своїм колишнім чоловіком відновлювати стосунки не буде, але Ярослав
Анна мовчки глянула на майбутнього зятя: сором’язливо посміхався, плечі опущені, в руках потерта кепка. З виду – простий сільський хлопець, але чула про нього різне. «Ходить з тими гульбашами з села, любить чарку, не робить ніде», – шептали жінки біля крамниці. Анна тоді не витримала: – Наталю, ти впевнена? Він же… ну, не найкраща партія. – Мамо, не суди, – відповіла дочка. – Я його люблю. І він зміниться, от побачиш. Анна зітхнула. Що мала робити? Прийняла. Поселилися в її хаті – весело було, та недовго. Спершу Петро справді старався, а потім знов почав вечорами пропадати. То з хлопцями в клубі, то біля магазину, то «на хвильку» вийде – і нема його цілу ніч. – Петре, – намагалася надоумити зятя Анна, – Наталя ж не витримає цього всього. – Та все буде добре, мамо, – махнув рукою він. – Чого ви переживаєте? Та добре не стало
Анна сиділа біля вікна, як завжди – дивилася на дорогу. Ту саму дорогу, якою

You cannot copy content of this page