Українці Сьогодні

Зоя пішла до Віктора. Перші дні були, як сон. Він зустрічав її з квітами, готував вечерю, сміявся. Вона не впізнавала себе – ніби скинула тягар усіх років. Але потім… Почалася реальність. Доньки не дзвонили. Люди на роботі шепотілися. Володимир приходив віддати документи – холодний, мовчазний. А в серці – сумнів: А чи не запізно все це? Одного вечора вона сиділа на кухні у Віктора, пила чай. – Що ти така? – спитав він. – Думаю… Чи правильно я зробила. – А ти щаслива? Вона довго мовчала. – Так… але водночас ні

Зоя завжди вважала себе жінкою правильною. Не святою, ні — просто з тих, хто

Життєві історії 0

В той вечір в двері Олени постукали, на порозі стояла молода жінка з дитям на руках. – Ви Олена Петрівна? – тихо спитала вона. – Так, – розгублено відповіла Олена. – А ви хто? – Мене звати Марина… Марина Володимирівна. Мої батьки – Володимир і Ольга, ваші давні друзі. Олена застигла. – Марина?.. Господи, невже це ти? Дівчина кивнула. – Так, я. Вона виглядала змученою, але гарною. На руках спав хлопчик, може, річний. Олена запросила її в дім. – Я шукала вас ще кілька років тому, – сказала нарешті Марина. – Хотіла подякувати. Колись ви мені багато допомагали. І… Вона зробила паузу. – Іван Петрович мене теж знайшов

Іван і Олена прожили разом понад двадцять п’ять років. Гарна, спокійна сім’я — не

Життєві історії 0

Іро, може, вже досить? – мама стояла біля газової плити. – Не треба нам тих грошей. Ми самі впораємося. – Мамо, я ж не питаю, треба чи ні, – усміхнулася Ірина, ставлячи на стіл коробку з новим чайником. – Просто це дрібниця. Старий же вже ледве працює. Батько, який сидів за столом, глянув на неї поверх окулярів і лише хитнув головою. Йому було приємно, що дочка піклується, але якось ніяково – наче це не він мав би допомагати дітям, а вони тепер йому. Ірина була старшою – сорок один рік, стабільна робота у банку, своя квартира, машина. Не мільйонерка, але жила впевнено. Молодша ж, Ілона, – зовсім інша історія

— Іро, може, вже досить? — мама стояла біля газової плити, витираючи руки рушником.

Життєві історії 0

Катерина незлюбила свою свекруху ще відтоді, як та не з’явилася на їх весіллі. Тому ще відразу чоловікові сказала, що з нею вона не зживеться ніколи, тому й приховувати це не потрібно і настрій псувати собі. А подарунок матері чоловіка, який вона їй на весілля подарувала, взагалі заховала від людей

Кажуть, справжнє випробування для двох жінок починається тоді, коли між ними немає саме того

Життєві історії 0

Марино, – почав тихо, – я мушу сказати тобі правду. Я… зустрів іншу. Вона спершу просто сиділа, мовчки. Потім, не плачучи, лише спитала: – Ти кохаєш її? – Так, – відповів чесно. – І хочеш піти? – Не знаю… Я хочу бути чесним. І перед тобою, і перед собою. Марина довго мовчала, потім сказала: – Добре. Підеш – то підеш. Я не триматиму. Але… – вона підняла очі, – у Софійки скоро день народження. П’ять років. Побудь цей місяць із нами. Не зі мною – з нею. Побудь татом. Вона тебе любить. А потім – роби, як знаєш. Василь погодився. Той місяць змінив усе

Василь ніколи не був романтиком. Жив звичайно, спокійно — без великих емоцій, без гучних

Життєві історії 0

Телефон Іванки дзвонив кілька разів. Вона була на нараді, потім ще мала зустріч. Побачила пропущені – “Сусідка Ганна” – і подумала: “Потім передзвоню”. Але не передзвонила. Наступного дня зранку зателефонували з села. – Іванко… твоя мама… її не стало. Вона стояла, не вірячи. – Як – не стало? Учора ж усе було добре… Слова не вкладалися у свідомість. Вона не пам’ятала, як сіла в потяг, як їхала. Їй лише чулося, як мама колись казала: “Ти ж, доню, бережи себе. Я не вічна”. Коли Іванка зайшла у рідну хату, їй перехопило подих. Усе було, як завжди: чисто, охайно, пахло м’ятою. На спинці крісла висів той самий синій светрик. Іванка ступила до нього, доторкнулася пальцями – м’який, ще теплий, ніби мама щойно зняла його. Обняла, притиснула до себе. – Мамо… мамо, прости мені…

У селі, між садом і левадою, стояла невеличка хатина з білими віконницями, де жила

Життєві історії 0

Оксані було двадцять вісім, коли вона повернулася до батьків у село. Не так вона уявляла своє життя – після міської квартири, після весільних фотографій у білому, після обіцянок, що “все буде добре”. Але не вийшло. Чоловік пішов до іншої, залишивши їй сина – малого Андрійка, і кілька гірких слів наостанок. Вона приїхала з валізою, з коляскою і з відчуттям, що життя закінчилося. Мама обіймала, батько мовчки виносив речі з машини, а сусіди вже встигли кинути оком. У селі чужих історій не буває – все стає спільним. Того першого дня, коли Оксана з коляскою намагалася затягнути її на подвір’я, до неї підбіг худорлявий, високий хлопець. – Давайте, я допоможу! – сказав він, і одним рухом підняв коляску. – Дякую, Сашко, – усміхнулася вона, впізнавши сусідського сина. Йому було всього вісімнадцять

Оксані було двадцять вісім, коли вона повернулася до батьків у село. Не так вона

Життєві історії 0

А що мені робити, бабусю? Якщо це правда, що він має іншу? – А ти що, вже віриш тим бабам? – спитала бабуся, зиркнувши гостро. – Та всі кажуть. Уже навіть поштарка натякала. – А ти слухай мене. Я старіша за тебе втричі, і знаю одне: як чоловік приїде, що б він не казав – ти йому в очі скажи: «Я тобі не вірю». – Та як же так, бабусю? Якщо він сам скаже, що не любить? – А ти скажи, що не віриш. Ольга тільки зітхнула. Здавалося, це все бабусині вигадки, але десь у глибині душі щось защеміло. Через два тижні у двір заїхала стара «Опель-Вектра». Ольга стояла біля криниці, коли почула знайомий гуркіт. Василь вийшов із машини, засмаглий, підтягнутий. В руках – сумка, на обличчі – ніби усмішка, ніби втома

Село Лісівка давно звикло до заробітчан. Майже в кожній хаті хтось був «там» —

Життєві історії 0

Коли повернулись додому, Ліля сказала мамі: – Мамо, знаєш… я думаю, тато справді щасливий. І вона теж. Ярослава гірко усміхнулася. – Хай. Якщо вже зробили свій вибір – головне, щоб не шкодували. А ми теж своє знайдемо. І справді, за рік Ярослава зустріла доброго чоловіка — вдівця, сусіда по дачі. Разом вони садили город, ходили до церкви, пили ранкову каву під яблунею. Коли Ліля побачила, як мама щиро сміється, вона зрозуміла: все в житті має свій сенс. Навіть найбільша зрада може привести когось до нового щастя. Мар’яна теж не мала легкого життя. Вона несла тягар провини довго. І кожного разу, коли бачила Лілю, опускала очі. Але одного дня вони зустрілися випадково на базарі. Ліля підійшла сама

Мар’яна й Ліля дружили ще зі школи. Разом ходили додому, разом готувалися до іспитів,

Життєві історії 0

Руслан їхав у місто – вибирати подарунок для своєї єдиної доньки, Наталки. Незабаром – її весілля. Його мало б переповнювати щастя, гордість, хвилювання. Але в душі – дивна порожнеча. Він думав: що ж подарувати? Квітами, грошима чи побутовою технікою її не здивуєш. Довго думав, вагався, а потім вирішив, що треба зробити серйозний подарунок. І тоді Руслан вирішив – подарує квартиру Наталці. Може, це буде хоча б крихта вибачення за все. Три роки тому йому було п’ятдесят. Він тоді влаштував собі невелике свято в ресторані – друзі, колеги, музика, сміх. – Руслане, та тобі ще море по коліна! – сміялися друзі. – Дивись, як ти тримаєшся! А він справді тримався – підтягнутий, доглянутий, власник автосервісу, своя справа, будинок, дружина, дочка-студентка. Усе ніби як у людей. Того вечора він уперше побачив Ілону

Руслан повільно крутив кермо, роздивляючись нескінченну низку машин попереду. Затор тягнувся аж до горизонту,