Без рубрики
Може, вже досить любити дітей?

«Може, досить уже любити дітей? Може, пора вже з ними якось по‑людськи?» — про те, як ми ненароком калічимо життя наших дітей, доводячи їх своєю любов’ю до неврозів, несамостійності і низької самооцінки.

Діти — це святе. Усе найкраще дітям. Нехай хоч діти поживуть. Квіти життя. Радість у домі. Синку, не турбуйся, тато для тебе все зробить…

Щось мене ця пісня дуже втомила. І як батька, і як колишню дитину, і як майбутнього діда.

Дитинство

Може, досить уже любити дітей? Може, пора вже з ними якось по-людськи?

Особисто я не хотів би з’явитися на світ у наш час. Занадто багато любові. Щойно ти отримуєш дату народження, як стаєш лялькою. Мама, тато, бабусі, дідусі починають відпрацьовувати на тобі свої інстинкти і комплекси.

Тебе годують у три горла. Тобі викликають дитячого масажиста. Тебе задля загального розчулення вбирають у джинси й курточки, хоча ти ще навіть сидіти не навчився. А якщо ти дівчинка, то вже на другому році життя тобі проколюють вуха, щоби вішати золоті сережки, які будь‑що‑будь хоче подарувати любляча тітка Даша.

До третього дня народження всі іграшки вже не вміщаються у дитячу кімнату, а до шостого — у сарай. День у день тебе спочатку возять, а потім водять по магазинах дитячого одягу, дорогою завертаючи у ресторани й зали ігрових автоматів.

Особливо обдаровані в області любові мами і бабусі сплять із тобою в одному ліжку років до десяти, поки це вже не починає тхнути педофілією.

А, мало не забув! Планшет! У дитини обов’язково має бути планшет. А бажано, ще й айфон. Прямо років із трьох. Тому що він є у Сергія, йому мама купила, а вона ж начебто не так уже й багато заробляє, набагато менше від нас. І, навіть, у Тані є з сусідньої групи, хоча вона взагалі з бабусею живе.

Доростання

Перед школою зазвичай закінчується «ляльковий період» і одразу починається «виправно-трудовий». Люблячі батьки нарешті усвідомлюють, що вони наробили щось не те.
У дитини зайва вага, поганий характер і синдром дефіциту уваги. Все це дає привід для переходу на новий рівень захопливої гри в батьківську любов. Цей рівень називається «знайди фахівця». Тепер із таким самим ентузіазмом тебе тягають по дієтологах, педагогах, психоневрологах, просто неврологах і просто психологах.

Рідня шалено шукає якесь диво, яке дозволить домогтися чарівних результатів оздоровлення — без зміни, при цьому, власного підходу до виховання дитини. На ці езотеричні, по суті, практики витрачається купа грошей, нервів і море часу. Результат — нуль цілих, трохи десятих.

Ще для цього періоду характерна відчайдушна спроба застосувати до дитини норми залізної дисципліни й трудової етики. Замість того, щоби щиро зацікавити чимось маленьку людину, замість того, щоб дати їй більше свободи й відповідальності — родичі шикуються у чергу з ременем і криком. У підсумку — дитина вчиться жити з‑під палиці та втрачає здатність бодай чимось цікавитися.

Коли ж марність витрачених зусиль стає очевидною, починається етап надламаної батьківської пасіонарності. Тут майже всі люблячі батьки раптом різко починають своїх дітей ненавидіти: «Ми для тебе, а ти!» Відмінність лише в тому, що в одних ця ненависть виражається у повній капітуляції з подальшим спрямуванням отрока в освітній заклад закритого типу (військовий коледж, елітну британську школу), а інші врубають у своїй голові пластинку з написом «Ти — мій хрест!»

Юність

Змирившись із тим, що нічого путнього з людини не вийшло, батьки з «ти‑мій‑хрестом» на шиї продовжують добивати у своїй вже майже дорослій дитині особистість.

Відмазують від армії, влаштовують на платне відділення у ВНЗ, дають гроші на хабарі викладачам і просто на поточні витрати, купують квартиру, машину, підбирають синекуру мірою своїх можливостей.

Якщо від природи «ти‑мій‑хрест» не дуже талановитий, то ця стратегія навіть приносить якісь більш‑менш їстівні плоди: виростає психічно покалічений, але цілком добропорядний громадянин.

Ось тільки набагато частіше за рани, нанесені надлишковою батьківською любов’ю, діти розплачуються зовсім інакше — здоров’ям, життям, душами.

Анамнез

Культ дитини виник у нашій цивілізації не так давно — всього якихось 50‑60 років тому. І багато в чому це таке само штучне явище, як кока‑кольний Санта Клаус, який щорічно вистрибує з маркетингової табакерки.

Діти — найпотужніший інструмент для розкручування перегонів споживання. Кожен квадратний сантиметр дитячого тіла, не кажучи вже про кубоміліметри душі, давно поділені між виробниками товарів і послуг.

Змусити людину любити саму себе такою маніакальною любов’ю — це все ж таки досить складне морально‑етичне завдання. А любов до дитини заводиться з‑півоберта. Далі — тільки лічильник вмикай.

Звісно, це зовсім не означає, що раніше дітей не любили. Ще й як любили! Просто раніше не було дітоцентричної сім’ї. Дорослі не грали в безкоштовних аніматорів, вони жили своїм природним життям і мірою дорослішання залучали до цього життя своє потомство. Діти були люблені, але вони з перших проблисків свідомості розуміли, що становлять лише частку великого універсуму під назвою «наша сім’я». Що є старші, яких треба поважати, є молодші, про яких треба дбати, це наше діло, в яке треба вливатися, це наша віра, якої треба дотримуватися.

Сьогодні ж ринок нав’язує суспільству рецепт сім’ї, побудованої навколо дитини. Це свідомо програшна стратегія, яка існує лише для того, щоб викачувати гроші з домогосподарств. Ринок не хоче, щоб сім’я будувалася правильно, тому що тоді вона задовольнятиме більшість своїх потреб сама, всередині себе. А нещасна родина любить віддавати рішення своїх проблем на аутсорсинг. І ця звичка вже давно стала фундаментом для цілих галузей на мільярди доларів. Ідеальний, з погляду ринку, батько — це не той, хто проведе з дитиною вихідні, сходить до парку, покатається на велосипеді. Ідеальний батько буде в ці вихідні працювати понаднормово, щоб заробити на двогодинний візит в аквапарк.

А знаєте що? Анумо замінимо в цій колонці дієслово «любити» на будь‑яке інше. Ігнорувати, плювати, бути байдужим. Тому що, зазвичай, така батьківська любов — лише одна з форм егоїзму. Скажена мати, трудоголік‑батько — все це не більше, ніж гра інстинктів. Хоч би що ми там говорили собі про батьківський обов’язок і жертовність, таке батьківство‑материнство — це груба насолода, щось на кшталт любовних утіх, одна суцільна біологія.

Є така чудова індіанська приказка: «Дитина — гість у твоєму домі: нагодуй, виховай і відпусти».

Нагодувати — і дурень зможе, виховати — це вже складніше, а ось уміти дитину з перших хвилин її життя потихеньку від себе відпускати — це і є любов.

Читайте також: ВЧЕНІ З’ЯСУВАЛИ, ЯК ТАТУЮВАННЯ ВПЛИВАЮТЬ НА ІМУНІТЕТ

Джерело

Related Post