Світ
Чому я більше не хочу відпочивати у Туреччині

Українка Юстина Добуш придбала путівку до Туреччини (Мармарис) й повернулась глибоко розчарованою.

У січні-травні 2017 року 316 тисяч українців відвідали Туреччину (за різними даними турагентств). Так ми ввійшли в топ-10 країн, мешканці яких найчастіше їздять до Туреччини. 2016 року Україна перегнала Росію – 1,25 мільйона туристів проти 866 тисяч, інформує tvoemisto.

Середня вартість турецького all inclusive на двох – тисяча доларів. Перемноживши й урахувавши додаткові витрати, маємо мільярд доларів, залишений українцями в Туреччині. Я теж поїхала – і реальність, яку я побачила, розчаровує.

Це завжди починається з красивих назв. Мармарис… Наче й турецьке місто, але звучить так не по-турецьки. Як Сан-Марино чи Майорка. Не впевнена, чи на цю назву можна купитися двічі, але один раз точно можна, та й знімки з ґуґла роблять свою справу. І чартери зі Львова в тім керунку літають частіше, ніж до Чорногорії.
Трансфер з аеропорту до готелю забезпечений, all inclusive обраний. Здається, можна розслабитись іще у черзі на check-in. Але не вийде. Чартерний літак новоспеченої української авіакомпанії не дозволить тобі такої розкоші. Вочевидь вони вважають, що, коли ти користаєшся можливістю «дешевого» відпочинку, то маєш бути вдячний за маршрутку з крилами. Мінімальна відстань між сидіннями, обшарпаний салон, а для читання в польоті – жахливий журнал із купою помилок. Відпочивальники all inclusive, утім, спокійно гортали журнал і на помилки не реагували.

Читайте також: ЧИ ФІЛЬМ «DZIDZIO КОНТРАБАС» Є АНТИХРИСТИЯНСЬКИМ? (ВІДЕО)

Літак сів, і стюардеси попросили не вставати з місць до його остаточної зупинки. Марно. Традиційно поплескавши – літак іще маневрує! – пасажири один за одним зриваються з місць, відкривають полички з багажем і тягнуть речі додолу. Правила не для них, вони знають ліпше. Не розумію, навіщо це – стояти пліч-о-пліч у вузькому проході літака з сумками, якщо вийти можна буде не менш ніж за десять хвилин.

Гаразд, забудьмо про проблеми українського менталітету. Погляньмо, чим Туреччина так вабить українців.
Гостинність починається із трансферу з аеропорту до готелю. Українські турфірми співпрацюють із великими туристичними операторами – наприклад, російським Tez-Tour або турецьким Libero. Саме великі туроператори бронюють готель, перераховують йому гроші за попередньо завищеним курсом валют, організовують трансфер і надають гіда, який за потреби вас консультуватиме. Гід попередить вас, що така-то екскурсія не варта тих грошей, дасть поради, як не пошитись у дурні, й справить враження доброзичливої людини. Він навіть домовиться з водієм про п’ятнадцятихвилинну зупинку, щоб ви змогли викурити цигарку, попити водиці, сходити в туалет чи поїсти, поки їдете до свого готелю.

Так ви вперше стикаєтесь із реаліями турецького бізнесу: вас акуратно спонукають витрачати гроші на спеціально облаштованих для цього стоянках неподалік аеропорту. Завдяки цим стоянкам вісімдесят кілометрів до готелю ви долатимете добрих дві години.

Добре, якщо це день, і ви знаєте, що по заселенні до готелю зможете відразу поїсти, однак таке щастя трапляється вкрай рідко. Здебільшого чартер відлітає з України пополудні, а реєструєтесь у готелі ви майже опівночі, коли з’їсти навіть канапку навряд чи вдасться. З готелю вас, до речі, заберуть уранці, навіть якщо ваш літак о другій годині дня. Гостинній Туреччині важливо, щоб ви зайвий раз не поїли в готелі. Натомість, зупинились дорогою на стоянках і витратили залишки турецьких лір на перекуси, а потім – залишки валюти у duty free.

Отже, з обіцяних календарем восьми днів відпочинку Туреччина вкраде два, аби відпочивальники не надто розслаблялись, не переїдали й чимскоріше брались до роботи. Туреччині потрібно, аби ви мали гроші, щоб приїхати знову. Вона вас любить і чекає.

Направду, вас завжди чекатимуть надокучливі працівники ресторанів, кафе, супермаркетів для туристів, продавці екскурсій та сувенірного непотребу з Китаю. Вас чекатимуть некрасиві, занадто яскраві російськомовні неонові вивіски турецьких базарів. Ряди павільйонів, нашпиґовані підробками білизни, суконь, сорочок, взуття та сумок від Chanel, Gucci, Prada, Louis Vuitton, а також сріблом, шубами, спортивним одягом, кальянами. Ви, певно, уявляли східний базар інакше? Тут не знайдеш прилавків зі спеціями, килимами, фруктами та близькосхідною екзотикою.

Також вас завжди любитимуть водії автомобілів, мотоциклів і мопедів, які ніколи не зупиняться ні на пішохідному переході, ні на поодинокому світлофорі, що й так не працюватиме. Вас любитимуть рецепції готелів, автоматично маркуючи своїми різнокольоровими браслетами, навіть не намагаючись ідентифікувати за прізвищем чи бодай номером кімнати. Ви ходитимете без імені, позначені кольором свого all inclusive, як в’язень концтабору.

Попри те, що найбільшу частку туристів, що приїжджають до Туреччини, становлять німці, грузини, британці та українці, курорти тут говорять англійською та російською. Залишається побажати цій гостинній країні не стикнутись із захистом прав російськомовних, бо вже не один на такому спікся.

Крім того, вас особливо полюблять пляжі Мармариса. Вздовж і впоперек заставлені безкоштовними шезлонгами й парасольками, вкриті Wi-Fi, яким вам люб’язно дозволять скористатися прилеглі ресторани – щоправда, лише після того, як ви символічно замовите напої вартістю щонайменше три долари. Скажете, нормальна ціна за день на чистенькому пляжі з інтернетом? Ні, по обіді вам дуже нав’язливо запропонують замовити напої ще раз. У суперечці з ними вам не виграти, адже вони вас люблять, прибирають за вами, а вам шкода витратити десять доларів на такий чудесний пляж!

Це, щоправда, проблема не всіх турецьких курортів, а саме міста Мармарис – невеличкого, затиснутого поміж гір. Готелі тут не мають своїх безкоштовних пляжів, а узбережжя майже повністю приватизоване ресторанами. Звісно ж, у місті є муніципальний пляж, але такий, що краще поїхати до Очакова – там хоч пісок, а не галька.

Мармарис, попри красу назви й прилеглих гір, нагадує курортні містечка Одещини. Рушники з дельфінами сохнуть на поруччях балконів (жоден готель не дозволить носити рушники з номера на пляж), пластмасові білі крісла та столики, дешеве вино й кавуни, виноград на стінах будівель прикриває тріщини й бруд. Уздовж узбережжя – дискотеки з улюбленими хітами: «вєтєр с моря дул», «васємнадцать мнє уже», «на лабутенах»… Враження, ніби потрапляєш у минуле, лише з трохи вищим рівнем життя.

Можливо, їжа у вашому чотиризірковому готелі буде такою одноманітною й несмачною, що пізніше навіть чіпси приноситимуть радість. Обшарпаний ліфт із роздушеними комарами на стінах поламається на другий день вашого відпочинку. Персонал буде таким непривітним і втомленим, що ви відразу згадуватимете всіх похмурих працівників їдалень і поліклінік своєї Батьківщини.

І якщо вам вистачить нахабства й самоповаги, ви зв’яжетесь із гідом і організуєте собі переселення до готелю, придатного для відпочинку. За додаткову платню, ясна річ, яка, втім, буде вартою збережених нервів. Я поміняла свій жахливий готель другого ж дня, а ще з десяток українців, здебільшого львів’ян, вирішили терпіти: мовляв, море ж близько, якось воно та й буде.

Викинути тисячу доларів за поїздку й боятись отримати належне – це якась патологія, шановні… Чому мільйон українців із року в рік повертається в краї, де їх безбожно обдирають? Невже у світі більше ніде немає моря? Невже не можна порахувати вартість альтернативного відпочинку в Болгарії, наприклад, або в Чорногорії? Можливо, це особливий вид фетишизму, коли тебе збуджує стан лоха, якого без зайвих зусиль можуть обібрати до останнього цента? Це не all inclusive, а all-loser.

Три роки триває війна з Росією, а в турецьких готелях україномовні українці обурюються, що персонал не знає… російської. Молоді співвітчизники не годні зліпити англійською докупи двох слів. Покоління, що так прагнуло безвізу, вочевидь, розраховує їздити Європою й усюди послуговуватись своєю ламаною російською? Чого ж у Львові так кривляться, почувши російську, а в Туреччині купують екскурсії в будці з написом «ГИД ПАША ИЗ РОСИИ ЗДЕСЬ»?

Коли я переселилась до нормального готелю, де відпочивають люди з Британії, Німеччини, Нідерландів, Швеції й самої Туреччини, першим, що впало в око, були книжки. Стівен Кінґ у старшої британки чи Е.Л.Джеймс у її дочки – кожен біля басейна бодай трохи, але читає. Хто не взяв нічого в дорогу, може скористатись полицями читальні готелю, де знайдеться література англійською, німецькою, шведською, турецькою тощо. Кожен, тільки не українець. Дві пари співгромадян, що відпочивали в нашому готелі, читали тільки стрічки новин у соцмережах.

Невже парочка, змарнувавши на тижневу путівку понад двадцять тисяч гривень, не має кількадесят гривень на книжку? Чому десять доларів можна витратити на печиво й колу, але не на пару книжок? Один коктейль – дві книжки, дві кульки морозива – одна книжка, найпримітивніший сувенір, який ніколи не знадобиться – три книжки…

Реальність така, що мільйон українців – і щороку їх більшає – обирає відпочинок у штучно створеному російськомовному середовищі, де навіть соромно згадувати про давніх греків, Візантію і Османську імперію. Їм комфортніше серед шумних клубів із російською попсою, серед ошуканства та відсутності стилю ходити щовечора вздовж пляжу, як вівці без пастуха.

А головне, типовий львівський користувач all inclusive має фото у вишиванці чи светрі з тризубом. І неважливо, чи заплатив він напередодні в Антальї гроші за концерт Тіматі, музичного друга Путіна. Бо український патріотизм ніщо не переможе.

Реклама

Related Post

facebook