Іван зустрів її на вокзалі. «Ну що, мамо, приїхали!» — сказав він, і Марія відчула, як у грудях розливається тепло. «Приїхали, Іванку… Дома є дома». Але у стінах новозбудованого дому її чекала тиша, яка була холоднішою за зимовий мороз. Невістка Іра, швидко метушачись біля салатів, вимовила: «Мамо, ми сьогодні запросили друзів до себе. Такий собі молодіжний вечір. Ви ж не проти?» У голосі Іри було більше виправдання, ніж питання. Марія усміхнулась, намагаючись не показати свого розчарування. «Та ні, що ж. Я вам не заважатиму». Вона ж не для цього їхала, але що вдієш? Вона й так заважала. Увечері, коли гамір у кімнаті наростав, подзвонила Таня. — Мамо, ми на Різдво не прийдемо. Ми їдемо в село до батьків Віталіка. Вони нас уже чекають, — легко, без тіні сумніву, прозвучав голос доньки. Марія відчула, як застигає в ній усе: і радість, і втома, і палка надія. «А я думала… ми всі разом…»
Марії було шістдесят п’ять, і її роки ніхто не міг би назвати легкими. Вони
Я купила дві ляльки: одну вирішила подарувати тепер, другу залишити, коли племінниця буде приходити до мене в гості. І в ту саму секунду мене осяяло. Це було рішення, яке прийшло звідкись із глибини мого серця. Я зупинилася біля Олениного повороту, відстебнула пасок безпеки, вийшла з машини і відкрила багажник. Дістала одну з коробок, обережно, як найцінніший крихкий вантаж, і простягнула Олені: «Олено, це… для твоєї донечки. Вважай, що до неї прийшов Святий Миколай». Вона відсахнулась. «Ні! Я не візьму! Ти… ти не повинна…». «Це не тобі, — сказала я м’яко, але твердо, заглядаючи їй у змучені очі. — Це дитині. Діти не повинні відповідати за наші помилки. Вони повинні вірити в диво»
Того вечора у місті панував святковий, але метушливий хаос. В офісі ж, наче на
Мар’яна стиснула губи. Вона чудово знала, чим закінчуються подібні «обговорення» між братами. Це завжди закінчується тим, що Богдан «просто позичить» невелику суму. — Навіть не думай про це, — тихо, але твердо сказала Мар’яна. — Я не жартую про розлучення. Богдан швидко попрощався з братом і поклав слухавку. — Давай поговоримо спокійно, — Богдан сів на край столу. — Ми ж дорослі люди, ми знайдемо компроміс. — Саме тому я й говорю прямо, — Мар’яна схрестила руки на грудях. — Я втомилася ділити нашу сім’ю з твоїм братом. Щоразу, коли ми починаємо щось планувати — ремонт, відпустку, дитину — з’являється Роман зі своїми проблемами, як демон із табакерки. — Але ж він не спеціально! — вигукнув Богдан. — У нього справді постійно якісь чорні смуги
Мар’яна повільно опустила зошит із ретельно розписаним сімейним бюджетом на стіл. Уже майже рік
Марія стала відчувати, що з нею щось не так. До цього моменту вона завжди була зразком здоров’я. Якщо щось і траплялося, то все по дрібницях лише. У ті короткі моменти чоловік проявляв максимальну турботу: приносив липовий чай, закутував її у плед, наполягав, щоб вона лежала. Однак Марія, як і більшість жінок, швидко зривалася з ліжка. Через день-два вона вже наздоганяла пропущені справи: прибирала, готувала, доглядала дітей. Але цього разу все затягнулося, вона не могла встати. І ось тут у Сергія щось змінилося. Замість співчуття і підтримки у його голосі почала звучати нотки роздратування. — Скільки можна вже відпочивати? Ти вже пів року живеш у такому режимі. Ти сама казала, що відчуваєш себе краще, а тепер знову? Ну що ти лежиш цілий день? Досить! У нас стільки роботи по дому накопичилося
Марія, тридцяти дев’яти років, сиділа за кухонним столом і повільно пила теплий запашний чай.
Галина приїхала зранку. Привезла гарячі пиріжки з капустою та термос із кавою. Сіла навпроти на розкладачку, де я ночувала. Дивилася на мене уважно. — Ти надто спокійна. — Просто втомилася, Галю. — Ні, — Галина налила каву. — Ти щось задумала. Я тебе знаю з дитсадка. Коли ти така незворушна — ти вже все вирішила. Я взяла горнятко. Подула на каву. — Три роки тому я переоформила квартиру на себе. Галина завмерла. Пиріжок застиг на півдорозі до рота. — Тобто? Олег стояв на порозі спальні, вчепившись у дверний одвірок. Вигляд мав самовпевнений, як і належить людині, що не випила зайвого, але вже прийняла рішення, яке вважає бездоганним
Позаду, наче тінь, маячила Дарина. Їй було трохи за двадцять п’ять, спідниця — на
Ще як Ольга була зовсім маленька, її мама стала з іншим зустрічатися. Коли батько дізнався, зібрав речі і пішов з сім’ї. Згодом вони дізналися, що він має великий бізнес, який великі гроші приносить йому, а от Ольга з мамою дуже бідно жила. Батько, правду кажучи, платив аліменти регулярно, але потім одружився і друга донька з’явилася в нього. За життям Катерин Ольга завжди пильнувала, адже її рідна сестра в багатстві і достатку завжди жила. Вона все життя на маму ображалася за те, що забрала у неї багате життя. А одного разу Ольга зустріла Катерину в торговому центрі, вона стояла з золотим годинником, тримала в руках останній iPhone
Скляна поверхня столу холодно відбивала світло ранкової кав’ярні. Ольга, жінка тридцяти п’яти років, повільно
Андрій підійшов і сів поруч. Він був переконаний, що дружину непокоїть та некуплена куртка. — Хочеш — поїхали купимо, — запропонував він, ніжно торкаючись її волосся. — Зараз ще торговий працює. Може, встигнемо. Марта вхопилася за цю ідею, мов за рятівну соломинку, за можливість вибігти зі своєї голови й повернутися назад. — Так… поїхали. Дуже швидко. Але цього разу вона їхала не по куртку. У машині Марта мовчала. Вона стискала руки на колінах, і вони тремтіли так сильно, що вона не могла їх контролювати. Вона так давно не плакала. Марта завжди забороняла собі сльози — вони були символом її слабкого дитинства, від якого вона втекла. Але тепер сльози самі набігали, і вона їх не зупиняла. Це були не сльози смутку, а сльози болючої правди. — Послухай, — сказала вона нарешті, коли вони наближалися до торгового центру, — я тобі одного ніколи не розповідала. І вона розказала йому все
Марта стояла перед великим дзеркалом, у світлі софітів, і відчувала незручний тягар. Гарна, якісна,
Двері відчинилися, і в хату зайшов батько. Його обличчя було сіре від будівельного пилу, а руки, міцні й робочі, тремтіли. — Ярино, доню, ти як? — Він ледь чутно поцілував її у скроню. — Нагодувала? — Нагодувала, тату, — відповіла вона. — А ти що, сьогодні знову до пізньої ночі на тому будівництві? — Мушу, доню. Мушу, — він сів на лаву, не знімаючи старого фуфайки. — Щось у мені зламалося, коли її не стало. Я не вмію бути сам… Ярина зрозуміла, про що він говорить. Батькові потрібна була опора. А вона, його старша донька, була лише дитиною, яка грала роль дорослої. Минув рік. Одного вечора батько привів жінку. Вона була висока, з яскраво-червоною помадою та поглядом, що пропікав наскрізь. Звали її Олена
Крижаний вітер завивав у димарі, а в хаті панував звичний вечірній хаос. Четверо хлопців,
З кухні, де Тарас і його дружина Марта пили свою ранкову каву, долинув роздратований, але стриманий голос сина. — Марто, ну це ж просто неможливо! — вигукнув він, і Катерина Миколаївна мимоволі напружилася. — Рахунок за світло знову величезний. Я подивився, мама цілий день не вимикає телевізор, він працює навіть коли вона спить. — А що я можу вдіяти, Тарасе? — холодно, без емоцій, відповіла Марта. — Це твоя мама. Ти ж знаєш, що я не стану їй дорікати. Ти й говори з нею. — Вона… вона просто забуває, — Тарас зітхнув, помовчав, і цей момент тиші був важчим за будь-які слова. — Як я це скажу? Вона ж образиться. Ти знаєш, яка вона чутлива. — Тоді, вибач, доведеться платити, — тон Марти став суворим. — Але я не збираюся покривати зайві, безглузді витрати, коли ми з тобою працюємо на двох роботах, щоб витягнути нашу іпотеку. У нас свої рахунки і свій бюджет
— Ото життя пішло, нічого не хочеться, — Катерина з сумом глянула у вікно.
Михайло прийшов додому пізно ввечері, із значним запізненням, яке він навіть не намагався пояснити. Він виглядав втомленим і відчуженим. А потім сказав спокійно: він подав документи на розлучення і збирається піти до іншої жінки. Софія не одразу змогла осягнути суть почутого. Після його слів вона якийсь час сиділа, абсолютно нерухома. Чоловік складав одяг у спортивну сумку з такою впевненістю і внутрішнім спокоєм, що в Софії просто не вистачило душевних сил і сміливості щось йому говорити. Вона змогла витягнути з себе лише одне, єдине питання, яке мало для неї значення: — Як давно ти з нею зустрічаєшся? — Наші стосунки тривають уже другий рік, — відповів він без жодного вагання чи жалю, дивлячись на вміст своєї шафи. Після цих слів у Софії зникло будь-яке бажання сперечатися. Два роки! Як вона могла не помітити? Де вона була, коли він шукав іншу
Софія вперше зустріла Михайла на шкільній лінійці, коли вони обоє перейшли до старших класів.

You cannot copy content of this page