Українці Сьогодні

Оце я розумію гостинність! У Назара краще, ніж у найкращій ресторації. Подивіться на цю поляну: червона рибка, балик, сири дорогі. Хто ще так зустріне? Назар розплився в тій щирій, безтурботній усмішці, за яку я колись і вийшла за нього заміж. — Та хіба для своїх шкода? Для рідних людей нічого не жаль! Я стояла з гарячим деком у руках, відчуваючи, як пече долоні навіть через цупкі рукавиці. «Не шкода», — пронеслося в думках. Гарне слово. Широке, щедре. Тільки чим саме він так легко розкидався? І чиїми силами все це ставалося на столі щотижня? Рибу я солила сама, пізно ввечері в п’ятницю. Тоненько скибочками краєчком готувала буженину теж я, коли повернулася вкрай виснажена після важких переговорів із постачальниками. Але вголос я нічого не сказала. Тихо поставила страву на дерев’яну підставку, посміхнулася гостям і пішла на кухню принести ще хліба. За столом сиділо дванадцять людей. Я порахувала їх ще вдень, коли розкладала виделки. Потім машинально перерахувала знову, наче за вечір їх могло поменшати. На годиннику була друга ночі, коли розійшлися останні куми й сусіди

— Скільки можна тягнути все на своїй спині, коли твій чоловік просто грається у

Життєві історії 0

Залиштеся в суботу ввечері свідком, Василівно, — попросив її старий професор. — Дуже вас прошу. — Та куди ж я піду від вас, артистів, — зітхнула жінка. — Я за цей місяць до вашої родини прикипіла більше, ніж до власної рідні. Юрій повернувся в суботу ближче до заходу сонця. Він зайшов у квартиру бадьорий, з гарною засмагою, у модному світлому одязі, тримаючи в руках сувенірний магнітик та пляшку мінеральної води. — Що за обличчя в усіх? — весело вигукнув він із порога. — Я повернувся, а ви сидите, наче свято якесь пропустили! — Батько потроху відновлюється, — тихо відповіла Надія, сидячи біля кухонного столу. — Ну от і чудово! Значить, можна нарешті відмовитися від послуг помічниці й перестати викидати гроші на вітер. У цей момент двері кімнати повільно відчинилися, і в кухню пройшов Михайло Петрович, впевнено тримаючи в руці палицю. Слідом за ним мовчки ступила Галина Василівна, тримаючи в руках цупкий білий аркуш із гербовою печаткою

— Ти при своєму розумі, який курорт, коли батька тільки післязавтра виписують додому? —

Життєві історії 0

Ти хоч уявляєш, як це виглядає з боку, Оксано? — Маргарита Степанівна з неприхованим роздратуванням мовила до невістки. — Ми ж завтра йдемо не на звичайний ринок і не до міської їдальні. Це ювілей моєї сестри, Елеонори! Зберуться поважні люди, професура, лікарі, мої колеги з філармонії. А ти знову збираєшся вдягти цей свій смугастий трикотажний светр і туфлі на товстій гумовій підошві? Оксана зупинилася. Жінка спокійно подивилася на свекруху. — Маргарито Степанівно, цей светр чистий, вовняний і дуже теплий, — тихо, своїм м’яким, звичним сільським тоном відповіла Оксана. — А туфлі, ну, на підборах я довго ходити не можу, у мене ноги змалечку до рівної землі звикли. Та й навіщо мені перед когось удавати з себе того, ким я не є? Я звичайна людина, сільська. Мені головне, щоб усе було охайно й по-людськи. — «По-людськи», — вимовила сердито мати. — У твоєму селі «по-людськи» — це, мабуть, натягнути квітасту хустку й насипати повну миску тушкованої картоплі. А в нашому товаристві є такт, стиль, естетика! Мій син Артем — провідний хірург у місті! Він мав би поряд із собою бачити жінку з манерами, із вишуканим смаком, яка вміє тримати виделку для риби й відрізнити лате від капучино! А ти навіть каву пити не вмієш, наливаєш собі повну кружку, як чай

— Ти хоч уявляєш, як це виглядає з боку, Оксано? — Маргарита Степанівна з

Життєві історії 0

Зою, нащо ти це робиш? Ну нащо ти мене перед людьми ганьбиш? Я ж усе до цента тобі пересилаю. Я собі куртку третій рік не змінюю, бо все додому везу! Люди ж бачать наш будинок, бачать машину. Вони ж чудово розуміють, що ти брешеш. А соромно мені, ніби я нероба якийсь! – Ти нічого не тямиш у житті, Іване! – сердито відмахувалася Зоя. – Людське око дуже заздрісне. Якщо скажеш, що все добре – врочать, або заздрити почнуть чорною заздрістю! Люди не люблять, коли в когось краще, ніж у них. Почнуть позичати просити, почнуть під ноги каміння кидати. А коли знають, що ти бідний і нещасний – пожаліють і чіпати не будуть. Краще нехай жаліють, ніж заздрять! – Але ж не такою ціною! – намагався достукатися Іван. – Мене перед власними друзями опудалом виставляєш! Діти виросли, я навіть не помітив, як вони в школу пішли, як школу закінчують. Мене поруч не було, бо я гроші заробляв, а ти розказуєш усім, що ми злидні! – Ой, не починай, – холодно кидала вона. – Заробляєш – то твоя чоловіча справа. А як із людьми говорити – то вже я сама знаю. Так тривало роками. Образа в душі Івана збиралася по краплі, як вода в забитому водостоку під час тривалої осінньої зливи. Він був людиною терплячою, до скандалів незвиклою, але всьому на цьому світі настає своя межа. Того року Іван вирішив зробити паузу в роботі. Йому виповнилося сорок вісім років, суглоби на руках почали нестерпно нити на негоду, а поперек відмовлявся слухатися після тривалого стояння на ногах. Він повернувся додому восени, твердо вирішивши побути кілька місяців із родиною, трохи підлікуватися та відпочити

У невеликому містечку, де кожен знає, хто чим дихає, весілля Івана та Зої пам’ятали

Життєві історії 0

Іване! Якщо ти зараз знову кинеш свій борщ, підведешся й підеш через город туди до своїх батьків, я особисто закручу засув із цього боку! — голос Оксани був сердитим. — Ти подивися на себе! Тобі сорок п’ять років, а в тебе спина не згинається, ноги ледь носять, на руках мозолі не сходять! Ти коли востаннє спокійно неділю пересидів? Коли ми із дітьми хоч на річку разом виходили? Іван важко зітхнув. За вікном їхнього охайного цегляного будинку, одразу за низьким дерев’яним парканчиком, виднілася сусідська хата його батьків. — Оксано, ну що ти починаєш? — тихо, з невимовною втомою в голосі мовив чоловік. — Батько ж гукає мене. Каже, у хліві одвірок покосився, двері не зачиняються. Що йому робити? Йому ж восьмий десяток іде, він уже й відро води з криниці з важкістю тягне. — А твій батько не пробував згадати, що в нього не один син у цьому житті є, а ще й доня золота? — Оксана сплеснула долонями. — Скільки років це триває, Іване? Десять? П’ятнадцять? З того самого дня, як ми одружилися й хату поруч звели! Щодня одне й те саме: «Іване, прийди, паркан поправ», «Іване, дрова розпиляй», «Іване, картоплю занеси», «Іване, дах латай»! Забув? Чи тобі пам’ять відібрало

— Іване! Якщо ти зараз знову кинеш свій борщ, підведешся й підеш через город

Життєві історії 0

О, мамо, ви якраз вчасно. Ми тільки сідати збиралися, — зрадів чоловік, цілуючи її в щоку. Галина Василівна вже звично потягнулася до вішалки, зняла легкий шалик і попрямувала просто до умивальника. — Добре, синку, бо я з обіду нічого гарячого не їла, тільки хліб із маслом перехопила. У вас завжди так ситно, по-домашньому, не те що в мене одній. Надія стояла біля кухонної плити і дивилася на деко, де вистигала запечена риба з свіжими овочами. Цієї страви мало вистачити на сьогоднішню вечерю для неї, чоловіка та їхнього дванадцятирічного сина Назара, а також залишитися Романові на завтрашній робочий полудень. Тепер було цілком зрозуміло, що завтра вранці доведеться знову вставати раніше і щось вигадувати нашвидкуруч. Надії виповнилося тридцять сім, вона працювала головним бухгалтером у місцевій пекарні, де кінець місяця завжди перетворювався на суцільний вир звітів і паперів. Цілий день минав за монітором, серед розрахунків, накладних та нескінченних дзвінків від постачальників сировини. Єдине, про що вона мріяла о пів на сьому вечора, — це змити з обличчя втому, спокійно повечеряти з найріднішими і хоча б годину помовчати за книгою або телевізором

— Я не відкриватиму двері, чуєш? Роби що хочеш, але сьогодні я вечерю на

Життєві історії 0

Тобто як це — «зачекай ще трішки, Миколко»?! — голос брата здригнувся. — Галино, ми ж із тобою чітко й по-людськи домовлялися! Ти прийшла до мене два місяці тому, плакала в цьому самому передпокої, розказувала, що у вас за борги газ в хату от-от відріжуть, що дітям на зимове взуття бракує! Ти ж знала, добре знала, що я продав нашу корову Лиску! Я віддав тобі все до копійки! А тепер ти стоїш, дивишся мені в очі й спокійно кажеш, що грошей немає і не буде, ти їх не віддасиш?! — Миколо, ну ти як дитина мала, їй-богу! — мовила сестра з важким зітханням. — Що ти з цієї корови робиш якійсь нечуваний подвиг? Ну продав та й продав! Вона ж у тебе вже стара була, молоко віддавала через раз, тільки дурно пашу переводила! А в мене родина! За газ ми сплатили, а решту грошей, ну довелося вкласти в одну дуже важливу справу. Грошей у мене немає. Микола опустив руки. Він дивився на рідну сестру й не впізнавав у цій самовпевненій, презирливій жінці ту малу дівчинку Галю, з якою вони колись ділили одну скоринку хліба на двох і ховалися від бабиного гніву в кукурудзі. Гроші сестра позичила, а віддавати не хоче

— Тобто як це — «зачекай ще трішки, Миколко»?! — голос брата здригнувся від

Життєві історії 0

Маріє! Ти знову пів дня горбатилася за банку квашених помідорів? – гукнув Василь, заглядаючи крізь прочинені двері крихітної кухні. – Василю, не починай, людина від щирого серця принесла, – стиха відповіла Марія, навіть не підводячи голови від голки. – Таке враження, що ми тут пункт безкоштовної допомоги відкрили, а не квартиру для життя маємо, – зітхнув він і тихенько причинив за собою двері. Старенька швейна машинка на столику біля вікна торохтіла майже без упину. Вона дісталася Марії у спадок від мами. Василь колись власноруч приладнав до неї електричний привід, проте Марія за багаторічною звичкою все одно торкалася педалі кінчиками пальців, ловлячи знайомий з дитинства ритм. Жили вони удвох на п’ятому поверсі звичайної панельної дев’ятиповерхівки у спальному районі. Кухня була крихітна, усього якихось шість квадратних метрів. Якщо сідали обідати разом, ліктями черкалися об стіни та холодильник. Саме там, між газовою плитою і вузеньким підвіконням, Марія й облаштувала собі робоче місце. Сусідки з під’їзду несли до неї геть усе. Комусь треба було вкоротити джинси, комусь розшити стару спідницю, комусь замінити блискавку на теплій дитячій куртці. Платили як доведеться. Хтось клав на стіл кілька зім’ятих купюр, хтось пригощав яблуками із власної дачі, а хтось просто дякував і обіцяв занести гроші колись потім, коли дадуть пенсію чи зарплату

– Маріє! Ти знову пів дня горбатилася за банку квашених помідорів? – гукнув Василь,

Життєві історії 0

Та що тут думати, Ігорю?! Хата стоїть у самому центрі села, ділянка велика, поруч дорога на Київ! Якщо все грамотно зробити — тут можна такий чудовий котедж або затишну садибу під оренду вигнати! — Тарасова дружина, Жанна, голосно командувала. — Я вже з ріелтором радилася! Земля зараз у ціні, тож ділити треба по-чесному! — Оце так новина! Спритна ти яка, Жанночка! — від обурення аж підхопилася з лави дружина молодшого брата, Оксана. — Город їй віддай! А з якого це дива найцінніше — хату з подвір’ям і сад — ви собі забираєте? Ігор — такий самий рідний син, як і твій Тарас! Якщо вже на те пішло, то будівлю треба оцінити за ринковою вартістю, продати повністю, а гроші розділити порівну між братами! У маленькій кухні панувала душна, важка напруга. За столом сиділи два рідні брати — старший Тарас і молодший Ігор. Обидва дорослі, кремезні чоловіки, які вже давно влаштували своє життя у місті. Вони приїхали до рідного села нібито «провідати матір на вихідні». Але замість того, щоб узяти до рук сокиру чи косу й допомогти по господарству, вже другу годину поспіль разом із дружинами гаряче й немилосердно ділили майно вісімдесятирічної Надії Петрівни

— Та що тут думати й розтягувати, Ігорю?! Хата стоїть у самому центрі села,

Життєві історії 0

Наталко? Хто гостей годувати буде? У холодильнику хоч шаром покоти! — голосно та ще й з претензіями звернувся до неї чоловік. «Тільки не це… Тільки б не свекруха знову приїхала на все готове!» — майнуло в голові у жінки, і все всередині аж закипіло від обурення. Останніми місяцями Роман перетворився на зовсім іншу людину. Будь-яка її дія викликала в нього хвилю критики. Він постійно бурчав, що вона погана господиня і мало уваги приділяє дому. Але зараз Наталя навіть забула про втому, почувши слово «гості». Вона важко зітхнула, намагаючись опанувати свій гнів. Зовсім недавно вона отримала в спадок від мами просторий, затишний будинок у тихому зеленому містечку неподалік від обласного центру. Будинок стояв на пагорбі, з великим садом і охайним подвір’ям. Мама все життя дбала про цей куточок, вкладала кожну вільну копійчину, щоб донькам було де жити. Рідна сестра Наталі сама запропонувала віддати будинок їй, бо давно облаштувала власне життя далеко звідси. Вони з сестрою домовилися по-родинному. Наталя віддала їй невелику суму, чисто символічну частку, аби все було справедливо й по совісті. Сестра щиро побажала щастя й відпустила батьківську хату без жодних докорів. Тільки-но вони з Романом зібрали речі, зробили невеличкий косметичний ремонт і переїхали, як чоловікова рідня раптом згадала про їхнє існування. До того вони роками не дзвонили, а тут почали леститися

— Наталко? Хто гостей годувати буде? У холодильнику хоч шаром покоти! — голосно та