Українці Сьогодні

У коридорі грюкнули двері — Максим повернувся з роботи. Ірина натиснула «завершити дзвінок» і поклала телефон на стіл. — Ну як день? — запитав він весело, наче нічого не сталося. — Максиме, — Ірина повільно повернулася до нього. — Ти знаєш, що твоя родина вже в’їхала в мою квартиру? — Так… — Він почухав потилицю, на обличчі майнула тінь провини. — Я хотів сказати, але… — Ти хотів сказати? — Ірина схопилася і тицьнула пальцем у його груди, відступаючи. — Ти взагалі розумієш, що вони вдерлися туди без мого дозволу? Це незаконно! Я в люті! А що ти? Ти тільки мовчиш і ухиляєшся! — Ну, перестань, — Максим розвів руками, ніби виправдовувався. — Їм нема де жити. А ти маєш дві квартири. Усього на пару днів, поки Римма не знайде тут собі щось. Вони обіцяли. — Пара днів? — Ірина засміялася, але в очах стояли сльози злості й образи. — Я знаю ці «пару днів». Вони можуть затягтися на роки. Римма не з тих, хто йде добровільно

Ірина відчула, як її щоки червоніють від гніву. Максим грюкнув долонею по столу так,

Життєві історії 0

За два дні Марія почула розмову невістки з сином. — Твоя сестра взяла половину грошей! От хай і дивиться за матір’ю! Я не зобов’язана все тягнути! Ми й так у кредитах, а тут іще й постійна гостя! Сергій говорив тихо, але вперто, намагаючись її заспокоїти: — Катю, це моя мама. Вона хворіла. Ми повинні допомогти. Це тимчасово, вона обіцяла. Але Марія Петрівна вже не могла дивитися, як її присутність, її дихання, створює напругу між ними. Її стареньке серце стискалося від думки, що вона руйнує їхню сім’ю. Тож вона зібрала свою торбинку. — Сергійку, я поїду до Олени. Може, вона щось надумала з лікарями… І так кілька разів — до дочки, до сина, як м’яч, який вони не хотіли тримати. Вона була вдячна за дах над головою, але ніде не відчувала себе вдома. Ніде не свій. Особливо тяжко було перед святами, коли все навколо пахло мандаринами й надією, а ти ніде не маєш свого теплого куточка, де можна було б просто бути

Марія Петрівна стояла біля вікна лікарняної палати, дивлячись на сіре місто. Вона завжди вважала

Життєві історії 0

Коли Зоряна приїхала в село, всі сусіди перешіптувалися, люди часто підходили до воріт, щоб поглянути, як вона йде вулицею. Зоряна йшла спокійно, віталася з усіма тими, хто її пам’ятав і з тими, хто забувся. Сусіди зносили до хати її матері молоко, яйця, сметану, сир та свіжий спечений хліб. Зоряна дякувала людям, а на очі виступали сльози. Якби ж не старі груші, в її житті все склалося б зовсім інакше вже давно

Крихітний хутір, що носив назву «Тихий Кут», майже особливо й ніколи не привертав уваги

Життєві історії 0

На четвертий день зателефонувала мачуха. З того самого номера, що Лада жодного разу не зберігала. — Ладочко, привіт, це Світлана, — голос був солодко-м’який, як сироп. — Можна заскочу? Буквально на півгодини. Потрібно… ну, порадитися. Щодо ювілею. Не бійся, нічого поганого. Лада трохи уповільнила відповідь. Потім сказала: — Приїжджайте. Вони сиділи у переговорній на другому поверсі — так простіше. Чужа, нейтральна територія. Мачуха зняла рукавички, акуратно поклала сумку, за звичкою озирнулася: стіл, скляна стіна, пляшка води. Усе бездоганно чисто. — Бачиш… — почала вона. — Мар’яна, вона дуже старалася. Усе організує майже сама. Тато нервує, знаєш його. А тут… ти. Ми подумали… може, тобі буде незатишно. Не тому, що ти — ні! Просто ж ти завжди була така… особлива. У своєму ритмі. І потім, публіка — це більше його оточення, не твоє

Телефон задзвонив саме тієї секунди, коли Лада знімала великі протишумні навушники — дзвінкий, пронизливий,

Життєві історії 0

У понеділок Дем’ян ледве дочекався закінчення занять. Він чекав Софію на сходах біля входу; дівчина затрималася в бібліотеці. — Що в тебе за пропозиція до мене? — запитала Софія, підходячи до нього. — Привіт. — Привіт. — Може, прогуляємося, поговоримо? — Можливо, тільки не довго. Мати завжди зайнята, і я не можу надовго залишати батька, — відповіла дівчина. — Ходімо в парк, — запропонував Дем’ян. — Послухай, ти, мабуть, перша дівчина, якій я це говорю, але ти мені дуже подобаєшся, і приховувати немає сенсу. Ти не хотіла б зі мною зустрічатись? — невпевнено запитав він. Софія зупинилася і обернулася до нього. Секунда мовчання здалася вічністю. — Я згодна, — відповіла вона. — Пфф… Ти не уявляєш, що я зараз відчув. Начебто прості слова, а вимовити їх так складно, — усміхнувся Дем’ян, відчуваючи величезне полегшення

Олена та Богдан побралися одразу після закінчення університету. Молоді, амбітні, закохані — вони обидва

Життєві історії 0

Одного разу Вікторія купила дорогий органічний сир, спеціально призначений для прикорму дитини, і заховала його у велику каструлю на найнижчій полиці холодильника, сподіваючись, що його не знайде свекруха. Наступного ранку сиру не було. — Валентино Семенівно, ви не бачили сир? Той, що у каструлі? — запитала Вікторія максимально ввічливо, але з помітною напругою. — Ах, той сир? — відповіла свекруха. — Я його використала в запіканку, думала, він вже псується. Чого це ти його ховаєш? Якщо купуєш, то купуй побільше, щоб вистачило на всіх! Вікторія відчула, як її очі наповнюються слізьми

— Я твердо переконана, що коли члени однієї родини ділять спільний дах, вони повинні

Життєві історії 0

Іван зустрів її на вокзалі. «Ну що, мамо, приїхали!» — сказав він, і Марія відчула, як у грудях розливається тепло. «Приїхали, Іванку… Дома є дома». Але у стінах новозбудованого дому її чекала тиша, яка була холоднішою за зимовий мороз. Невістка Іра, швидко метушачись біля салатів, вимовила: «Мамо, ми сьогодні запросили друзів до себе. Такий собі молодіжний вечір. Ви ж не проти?» У голосі Іри було більше виправдання, ніж питання. Марія усміхнулась, намагаючись не показати свого розчарування. «Та ні, що ж. Я вам не заважатиму». Вона ж не для цього їхала, але що вдієш? Вона й так заважала. Увечері, коли гамір у кімнаті наростав, подзвонила Таня. — Мамо, ми на Різдво не прийдемо. Ми їдемо в село до батьків Віталіка. Вони нас уже чекають, — легко, без тіні сумніву, прозвучав голос доньки. Марія відчула, як застигає в ній усе: і радість, і втома, і палка надія. «А я думала… ми всі разом…»

Марії було шістдесят п’ять, і її роки ніхто не міг би назвати легкими. Вони

Життєві історії 0

Я купила дві ляльки: одну вирішила подарувати тепер, другу залишити, коли племінниця буде приходити до мене в гості. І в ту саму секунду мене осяяло. Це було рішення, яке прийшло звідкись із глибини мого серця. Я зупинилася біля Олениного повороту, відстебнула пасок безпеки, вийшла з машини і відкрила багажник. Дістала одну з коробок, обережно, як найцінніший крихкий вантаж, і простягнула Олені: «Олено, це… для твоєї донечки. Вважай, що до неї прийшов Святий Миколай». Вона відсахнулась. «Ні! Я не візьму! Ти… ти не повинна…». «Це не тобі, — сказала я м’яко, але твердо, заглядаючи їй у змучені очі. — Це дитині. Діти не повинні відповідати за наші помилки. Вони повинні вірити в диво»

Того вечора у місті панував святковий, але метушливий хаос. В офісі ж, наче на

Життєві історії 0

Мар’яна стиснула губи. Вона чудово знала, чим закінчуються подібні «обговорення» між братами. Це завжди закінчується тим, що Богдан «просто позичить» невелику суму. — Навіть не думай про це, — тихо, але твердо сказала Мар’яна. — Я не жартую про розлучення. Богдан швидко попрощався з братом і поклав слухавку. — Давай поговоримо спокійно, — Богдан сів на край столу. — Ми ж дорослі люди, ми знайдемо компроміс. — Саме тому я й говорю прямо, — Мар’яна схрестила руки на грудях. — Я втомилася ділити нашу сім’ю з твоїм братом. Щоразу, коли ми починаємо щось планувати — ремонт, відпустку, дитину — з’являється Роман зі своїми проблемами, як демон із табакерки. — Але ж він не спеціально! — вигукнув Богдан. — У нього справді постійно якісь чорні смуги

Мар’яна повільно опустила зошит із ретельно розписаним сімейним бюджетом на стіл. Уже майже рік

Життєві історії 0

Марія стала відчувати, що з нею щось не так. До цього моменту вона завжди була зразком здоров’я. Якщо щось і траплялося, то все по дрібницях лише. У ті короткі моменти чоловік проявляв максимальну турботу: приносив липовий чай, закутував її у плед, наполягав, щоб вона лежала. Однак Марія, як і більшість жінок, швидко зривалася з ліжка. Через день-два вона вже наздоганяла пропущені справи: прибирала, готувала, доглядала дітей. Але цього разу все затягнулося, вона не могла встати. І ось тут у Сергія щось змінилося. Замість співчуття і підтримки у його голосі почала звучати нотки роздратування. — Скільки можна вже відпочивати? Ти вже пів року живеш у такому режимі. Ти сама казала, що відчуваєш себе краще, а тепер знову? Ну що ти лежиш цілий день? Досить! У нас стільки роботи по дому накопичилося

Марія, тридцяти дев’яти років, сиділа за кухонним столом і повільно пила теплий запашний чай.