Українці Сьогодні

Увечері прийшов Михайло. Він поцілував матір у щоку, але погляд його був невпевненим. Розмова не клеїлася. Ольга діставала подарунки, розкладала їх на дивані, а син лише кивав: «Дякую, мам, гарно». А потім почалося те, чого вона боялася найбільше. — Мам, — почав Михайло, крутячи в руках нове портмоне, яке вона йому привезла. — Ми з Наталею говорили… Ти от молодшому, Сергієві, квартиру купила в місті. Квартира нова, автономне опалення, район елітний. А ми тут у селі. Хата хоч і велика, але стара. Фундамент тріщить, господарські будівлі треба переробляти. Це якось не зовсім чесно виходить. Ольга завмерла з пачкою кави в руках. — Сину, але ж я цю хату повністю оновила. Тут же все нове — від сантехніки до даху. Я ж хотіла, щоб у вас було де жити спокійно. А Сергію… ну він же в місті працює, йому десь треба було прихиститися. — Ну так, — буркнув Михайло. — Йому квартира в новобудові, яка тільки дорожчає, а мені — вічний ремонт у селі. Всі кажуть, що ти його більше любиш

Дорога з Італії завжди здавалася Ользі довшою, ніж вона була насправді. Можливо, тому, що

Життєві історії 0

Спільне життя Павла та Надії стало марафоном під назвою «Ми будуємо хату». Павло мріяв про великий дім, і Надія підтримала його з усією притаманною їй ретельністю. Вони вирішили будувати на ділянці, що прилягала до подвір’я Ганни Петрівни. Надія взяла на себе фінансовий тягар. Окрім основних уроків математики, вона працювала на півтори ставки, вела гуртки, а вечорами до пізньої ночі займалася репетиторством. Кожна зароблена копійка йшла «у фундамент». Павло займався будівництвом безпосередньо: сам клав цеглу, сам робив перекриття, економлячи на бригадах. Дванадцять років пройшли як один довгий день. Народився син, Микита. Надія розривалася між пелюшками, школою та будівництвом. Вона рідко купувала собі новий одяг, відмовлялася від поїздок на відпочинок. — Нічого, Надійко, — казав Павло, витираючи спітніле чоло, — от заїдемо у свій дім, тоді й заживемо. Потерпи

Історія Надії починалася так, як і у тисяч інших дівчат: із великих сподівань і

Життєві історії 0

Ганно? Це ти, чи мені мариться? — пролунав низький, трохи хрипкий голос. Вона обернулася. Перед нею стояв чоловік у старій, але охайній куртці. Сивина вже добряче припорошила його скроні, а зморшки біля очей стали глибшими, але погляд був той самий — добрий і трохи сором’язливий. — Михайле? — вона здивовано притиснула руки до грудей. — Скільки ж років минуло… Михайло був її однокласником. Колись, у школі, він носив їй портфель і сором’язливо дарував перші проліски. Потім життя розвело: вона вийшла заміж, він поїхав на навчання, потім теж завів сім’ю. — Чув, що ти все по закордонах, — сказав він, розглядаючи її втомлене обличчя. — Повернулася назовсім чи знову в дорогу? — Не знаю, Михайле… — Ганна зітхнула, і сльози, які вона так довго стримувала, ледь не вирвалися назовні

У селі про Ганну казали з особливою інтонацією: «Вона — мати з великої літери,

Життєві історії 0

Павлусю… та про що ти кажеш? Та цей дім тільки на вас і чекав! Другий поверх весь ваш буде, там три кімнати великі. У нас і газ, і вода — все як у місті. Тільки переїжджайте! — Гав! Гав! — Сірко радісно крутився навколо них, наче теж підписував цю угоду. — Тоді завтра я приїду з Оленою. Вона в мене чудова, тобі сподобається. Вона теж любить простір і мріє про власний сад. Наступного ранку Степан Петрович піднявся дуже рано. Він поголився, вдягнув чисту сорочку, допоміг Сіркові «чепуритися». На столі вже чекав пишний сніданок і свіжий чай. Коли почувся знайомий звук мотора, Степан Петрович вибіг на ґанок. З машини вийшов Павло, а з іншого боку — скромна, світловолоса дівчина з неймовірно добрими очима

Осінь у селі завжди має особливий аромат — суміш вогкого листя, стиглих яблук і

Життєві історії 0

І це все? — голос Наталки прозвучав тихо, але в ньому бриніла така глибока розгубленість, що Сергій мимоволі здригнувся. — Сергію, я справді не розумію. Ти останні кілька місяців майже не буваєш удома. Ти береш додаткові зміни, затримуєшся до пізньої ночі, приходиш виснажений… І заради цього? Заради того, щоб ми ледве звели кінці з кінцями? Сергій важко зітхнув, відкинувшись на спинку стільця. — Тобі скільки не принеси, все одно знайдеш причину для невдоволення, — пробурмотів він, намагаючись встати і вийти з кухні, аби уникнути неприємної розмови. Але Наталка була не з тих, хто дозволяв проблемам розчинятися в мовчанні. — Стій, будь ласка. Нам потрібно поговорити не для того, щоб посваритися, а щоб зрозуміти, як жити далі. Я давно помітила, що в наш спільний кошик потрапляє значно менше коштів, ніж раніше. Спочатку я мовчала, думала, що на вашому підприємстві настали важкі часи, і не хотіла ятрити тобі душу розпитуваннями. Ти ж знаєш, я завжди на твоєму боці. Але сьогоднішній результат… — вона сумно кивнула на стіл, — це навіть не половина того, що зазвичай приносить фахівець твого рівня. Поясни мені, що відбувається

Вечір у квартирі Наталці завжди здавався часом спокою, коли гамір денних турбот нарешті вщухав,

Життєві історії 0

Мамо, ну не починай, — Марічка відмахнулася. — Раз на сто років вийшли. Ти ж бачиш, ми щасливі, відпочили. Тобі що, важко було посидіти зайві пару годин? — Марічко, по-перше, не «пару», а чотири. По-друге, мені справді важко. Я не аніматор і не нічна няня. Я людина, у якої є графік, здоров’я і власні плани на завтрашній ранок. Ви обіцяли бути о дев’ятій. — Ну, Валентино Іванівно, — втрутився Микола. — Ви ж знаєте, як це буває. Заговорилися, друзі покликали… Давайте я вас відвезу додому. — Не треба, Миколо. Я пройдуся пішки, мені треба провітритися, — Валентина Іванівна почала вдягатися. — Сама? О другій ночі? — Марічка здивовано підняла брови. — Та ну, мамо, не ображайся. Давай хоч таксі викличемо. — Я дійду сама. Тут не так далеко. Але запам’ятайте цей момент. Вона вийшла, не грюкнувши дверима, а просто тихо їх зачинивши

Валентина Іванівна поправила окуляри й відклала книжку. Останнім часом вона дедалі частіше обирала легкі

Життєві історії 0

Коли син привів у дім невістку, Ангеліна сприйняла це як зазіхання на її територію. Софія була світлою, щирою дівчиною, яка з першого дня намагалася знайти шлях до серця свекрухи. Вона приносила маленькі подарунки, намагалася розпочати розмову про квіти чи кулінарію, навіть просто запрошувала Ангеліну разом випити чаю на веранді. Але Ангеліна, засліплена власною значущістю, лише холодно кивала у відповідь. Для неї Софія була випадковою особою, яка не заслуговувала на увагу великої леді. Тоді Ангеліні було байдуже. Вона жила насиченим життям, подорожувала, відвідувала галереї та відчувала себе господинею долі. Вона свідомо вибудувала скляну стіну відчуження, вважаючи, що родина — це лише вона, Віктор і їх син. Софія ж була лише додатком, якого можна не помічати. Але коли чоловіка не стало, вона розплачується тепер на старості років за невістку

Велетенський маєток на околиці міста, оточений мовчазним сосновим лісом, зараз нагадував Ангеліні розкішний замок.

Без рубрики 0

Олена часто надсилала фотографії дівчинки: ось вона з ранцем, ось на святі осені в садочку, ось розмальовує альбом. На одній зі світлин вони були втрьох — Олена, Наталка та Марія Степанівна. Вони святкували день народження дівчинки самі, без Сергія. Він тоді був у тривалому відрядженні, і Марія відчувала дивне полегшення від того, що їй не довелося бачити його поруч із тією, іншою жінкою. — Бабусю, а чому тато не приїхав із Тетяною? — запитала якось Наталка, розглядаючи подарунки. — Тато має багато справ, сонечко. Але ми ж і так добре проводимо час, правда? — Марія намагалася, щоб її голос звучав рівно, але помітила, як Олена швидко опустила очі. Нарешті настала довгоочікувана субота. Марія Степанівна застелила стіл своєю улюбленою скатертиною — білою, з вишитими блакитними волошками. Цю скатертину вона колись подарувала молодим на новосілля. Олена повернула її після того, як Сергій зібрав речі

Марія Степанівна задумливо погладила пальцями срібну рамку, що вже багато років незмінно стояла на

Життєві історії 0

Дім батьків зустрів її теплом старого каміна та запахом хвої. Тут не було дорогих сервізів «Мадонна» чи пафосних гостей, які оцінювали чистоту кришталю. Тут були старі, злегка витерті крісла, вишиті рушники на стінах і безмежна, безумовна любов. — Ого! — вигукнув батько, розпаковуючи сумки Софії. — Та тут цілий бенкет! Софійко, ти коли це все встигла? — Весь день старалася, тату. Але тепер я знаю, для кого я це робила. Вони накрили стіл разом. Мама допомагала викладати салати, батько нарізав домашній хліб. Вони сміялися, згадували кумедні історії з дитинства Софії, і ніхто не казав їй, що вона «моторна» лише тому, що треба помити посуд. Коли годинник пробив північ, вони підняли келихи з домашнім вином. — За те, щоб у новому році кожен з нас був на своєму місці, — сказав батько. — І щоб це місце завжди було за головним столом нашого життя

Пара від величезної каструлі з холодцем піднімалася до стелі, огортаючи кухню густим, м’ясним туманом.

Життєві історії 0

Того дня Олег повернувся з офісу раніше. Марина щойно прийшла з Поліною з прогулянки і порався на кухні, готуючи овочеве рагу. Олег, навіть не змінивши сорочку, сів за стіл і почав механічно їсти, доки донька намагалася привернути його увагу новими малюнками з садочка. Раптом Олег підвів голову і, дивлячись на дитину, запитав: — Полінко, а скажи-но татові, поки мене немає вдома, до мами приходять якісь сторонні дядьки? Марина мало не впустила ложку. Вона ззастигла, дивлячись на чоловіка з німим запитанням. — Ти це серйозно зараз? — її голос здригнувся. — Не заважай! — холодно сказав Олег. — Діти не вміють вигадувати. Вони кажуть те, що бачать. То як, доню? Приходять гості в костюмах? Дівчинка на мить замислилася, крутячи в руках олівець. — Так, приходять. Один дядько часто приходить. У нього такий синій одяг із великими ґудзиками. Марина відчула, як холодний піт проступає на чолі

Марина ніколи не вважала себе прихильницею радикальних змін. У її світосприйнятті шлюб був чимось