Українці Сьогодні

Маріє, куди поділа сіль? — долинуло з кімнати вимогливе, трохи скигливе сопрано. Голос Ганни Семенівни, її свекрухи, був особливим: одночасно слабкий і наказовий, жалісливий і директивний. За три роки спільного побуту Марія навчилась чути всі його напівтони. Зараз звучав відтінок номер чотири: «Я людина в літах, але ти мусиш мені служити». — На столі, як завжди, — рівно відповіла Марія, помішуючи цукор у чашці. — Не бачу! Зовсім очі не служать, а ти навіть не допоможеш! Марія взяла сільничку і понесла до кімнати. Ганна Семенівна сиділа на своєму троні — широкому кріслі біля вікна, загорнута в картату ковдру, хоча батареї гріли справно. Вона навіть не підвела очей, коли Марія поставила сіль прямо на підлокітник. — Будь ласка. — Можна було принести раніше, а не чекати, доки попрошу

Ключі від іншого життя тихо терлися об метал у кишені халата і дзенькали щоразу,

Життєві історії 0

Наближався випускний вечір. Ми з донькою вирушили до міста шукати сукню. Вона приміряла десятки варіантів, а я милувалася нею, думаючи: «Господи, як швидко пролетіло дитинство…» І раптом… В одному з магазинів я побачила знайомий силует. Стояв мій чоловік — Святослав — біля вітрини ювелірного магазину. Біля нього — молода дівчина, років двадцяти п’яти, може, трохи більше. Я застигла, як укопана. — Мам, — прошепотіла донька, — це ж тато? — Так… — ледве вимовила я. Ми підійшли ближче, щоб упевнитися. Вони стояли біля прилавка, обговорювали щось. Продавчиня винесла коробочку, там блиснула каблучка. Дівчина приміряла її, а Святослав усміхнувся й щось ніжно сказав. Я зробила крок уперед, але донька взяла мене за руку. — Не треба зараз. Подивимось, — тихо сказала вона, хоча очі в неї блищали від образи. Ми спостерігали, як він розраховується, обіймає ту дівчину за плечі, і вони виходять із магазину, не помітивши нас

Ми готувалися до випускного нашої донечки. Вона була в одинадцятому класі — гарна, розумна,

Життєві історії 0

Вечір приніс новий дзвінок — від свекрухи, Лариси Степанівни. Голос оксамитовий, манери бездоганні, фрази — обережні. — Мартусю, привіт. Де Максим? Телефон не відповідає. — Добрий вечір. На дачі. Там зв’язок поганий. — О, дача — це чудово. Він такий натхненний, справжній господар. Чоловікові потрібне місце, де душа відпочиває. Підтримуй його. Фортеця — важлива річ для чоловіка. Робота виснажує… Марта слухала і відчувала, як піднімається хвиля роздратування. Вона не сумнівалася: Максим уже поговорив з матір’ю, і тепер Лариса Степанівна м’яко цементує його позицію. — Ми якраз це обговорювали, — сухо сказала Марта. — І до чого дійшли? — безтіньова цікавість у голосі свекрухи. — Максим вважає, що фортеця має бути неприступною, — гірко посміхнулася Марта. — Для ворогів — так. А ви ж — найрідніші. Будьте заодно, решта — суєта, — тихо підсумувала Лариса Степанівна. Після розмови залишився осад. Ніхто нікого прямо не звинуватив, але Марта чітко відчула лінію розмежування: «ми» — Максим із матір’ю, «вони» — Мартина рідня, якій відмовлено у вході

— Слухай, а якщо Настя з Романом і дітьми тимчасово переберуться на дачу? —

Життєві історії 0

В той вечір я, як завжди, приготувала вечерю — курячі відбивні, салат, картопельку. Діти бігають, сміються, телевізор працює, а чоловіка все нема. Уже сьома, потім восьма. Дзвоню — не бере слухавку. Ще раз, іще — тиша. Я вже почала переживати, на душі неспокійно, бо зазвичай він завжди писав, якщо затримувався. — Та не хвилюйся, — каже спокійно моя мама. — У нього, мабуть, просто день важкий. Все буде добре. Прийде зараз твій коханий. Мені нічого не залишалося, як погодитися з нею і чекати. Мама останнім часом у мене живе. Раніше вона просто часто приходила — то з дітьми посидить, то борщ зварить, то білизну попрасує. А тепер — повноцінно переселилася до нас

В той вечір я, як завжди, приготувала вечерю — курячі відбивні, салат, картопельку. Діти

Життєві історії 0

За дві години пролунав дзвінок від Романа. — Поля, що відбувається? Мама каже, зарплата не прийшла! Поліна спокійно відповіла: — Все нормально, Ром. Зарплата прийшла. Тільки тепер на мою карту. Пауза. — Що? — Я відкрила свій рахунок. Із цього місяця я сама керую своїми грошима. — Ти що твориш? Мама зараз в істериці! Їй потрібні гроші на продукти, комунальні! — Комунальні я оплачу свою частку. Продукти також. Але я сама вирішуватиму, скільки і на що витрачати. — Поліна, ти збожеволіла?! Негайно переведи гроші матері

— Не зрозуміла, навіщо тобі окремий рахунок? Ми ж сім’я! Людмила Іванівна вимовила цю

Життєві історії 0

Якось син прийшов сам. Марина зраділа, нагодувала його, почала розпитувати, як там у домі, що на роботі. Артем спершу відмахувався загальними фразами, а потім набрався духу і сказав: — Мамо, ти, будь ласка, не сердься. Я знаю, що ви з татом для мене багато зробили. Якби не крайність, не прийшов би. — Що трапилося, кажи вже. — Мамо, давай поміняємося квартирами: ти в нашу однокімнатну, а ми сюди, у двійку, — випалив нарешті Артем. Марина навіть подумала спершу, що недочула. — І давно ти над цим думав, сину? — поцікавилася вона. — Хоча можу вгадати: ідея прилетіла у світлу голову твоєї дружини. З боку ж бо виглядає «логічно»: ви втрьох тіснитеся на тридцяти чотирьох метрах, а мати «жирує» у двокімнатній. — Мамо, до чого тут Олена? За законом я маю право на частину цієї квартири

Марина Ігорівна жила сама у невеликій двокімнатній квартирі, яку вони з чоловіком купили собі

Життєві історії 0

Коли Софія вирішила піти від чоловіка, він навіть вмовляти залишитися її не став, адже знав, що рано чи пізно вона сама повернеться. Михайло лише єдине попросив, щоб вона підписала усі документи, що не претендує ні на яке майно, адже все куплено за його гроші, увесь шлюб він один працював, а вона весь час сиділа вдома, прала та готувала лише

— Знову ця стрілка якась нерівна, — Михайло із невдоволеною гримасою оглядав себе у

Життєві історії 0

Ти обкрутили мою маму, скористалася її безпорадністю, — Святослав був настільки розлючений, що не підбирав слів. — Ти помиляєшся, твоя мама сама так захотіла, — спокійно відповіла Христина колишньому чоловіку. В суботу з самого ранку в двері Христини подзвонили, на порозі стояв Святослав, який твердо вирішив забрати своє, бо вважав, що саме він, як син, є єдиним законним спадкоємцем. А хто така Христина? Невістка всього лиш… Але саме невістці колишня свекруха все майно і залишила, бо вважала, що син негідний цього. Він сам вибрав свою долю, коли пішов з родини

— Ти обкрутили мою маму, скористалася її безпорадністю, — Святослав був настільки розлючений, що

Життєві історії 0

Я сиділа я серед гори невипраного одягу, немитого посуду й плачучої дитини. Хотілося просто… вимкнути звук життя бодай на хвилину. І тут подзвонила мама. — Як ти, доню? — почула її знайомий, тихий голос. — Не знаю, мамо, — відповіла я. — Мабуть, живу, але точно не впевнена. — Все, — сказала вона твердо. — Завтра я приїду. Не сперечайся. І справді приїхала. З самого ранку, ще з пиріжками в пакеті. Вона не питала дозволу, не чекала вказівок. Просто зняла пальто, узяла малого на руки й сказала: — Іди в душ. Тільки не поспішай. Я, здається, вперше за кілька тижнів побачила себе у дзеркалі. Людина, яка дивилася на мене звідти, була втомлена, але щаслива. Бо поруч — мама

Я завжди мріяла про велику родину. Таку, де пахне борщем, де чути дитячий сміх

Життєві історії 0

Зять, а викрутка є? — раптом спитав. — Навіщо? — Та тут тумбочка трохи хитається, я підкручу. Роман розгубився. — Та нема, тату… я не тримаю того. — Добре, — буркнув тато. — А молоток маєш? — Теж нема. — Цвях хоч один знайдеться? — Та ні, зараз усе майстри роблять… Тато глянув уважно, з легкою іронією: — Майстри? А ти хто тоді? Не чоловік? Без молотка, без викрутки, без цвяха… Я ж думав, хоч коробку з інструментами маєш. Роман почервонів. — Та зараз інший час, тату, — почав виправдовуватися. — Я працюю, гроші заробляю, а ремонти — не моє

Оля сиділа на кухні й дивилася на білу скатертину з вишивкою, яку принесла свекруха.