Якби мені хтось колись сказав, що таке буде, я б ніколи не повірила.
І, чесно, не пустила б сина на похорон до свого батька.
Та життя, як бачите, має свій гумор — трохи чорний, трохи добрий, але завжди неочікуваний.
Ми з Михайлом прожили дев’ять років. Я думала, що в нас — звичайна сім’я, не гірша, ніж у людей.
Він — майстер на всі руки, спокійний, працьовитий. Я — бухгалтерка, працювала в нашій школі, тримала дім, дитину, город.
Син наш, Тарасик, був тоді ще малий, веселий, розумний хлопчик.
Я навіть уявити не могла, що колись буду виховувати його сама.
А потім усе сталося так, що ніби хтось чужий написав для мене нову історію — гірку й нечесну.
Михайло поїхав на заробітки. Тоді всі їхали — хто в Польщу, хто на Донбас, хто ще куди. Він казав:
— Побудую нам нову хату, треба трохи заробити.
Я вірила. Бо він завжди був надійний, не гуляка, не ледар.
Через кілька місяців почав дзвонити рідше. Потім — короткі повідомлення: “Зайнятий”, “Нема зв’язку”.
А потім… тиша.
І ось одного вечора подзвонив:
— Я маю тобі сказати. Не можу брехати. Я закохався.
Я тоді сиділа на кухні, тримала слухавку й не могла зрозуміти, що чую.
— Ти що, з глузду з’їхав? У тебе дитина! Дім! — кричала я.
— Знаю, — тихо сказав він. — Але я не можу без неї.
Вона — це Олена.
Розлучена жінка, мала дочку, років, може, шість.
Вони разом працювали на будівництві — вона там у бухгалтерії, а він у бригаді.
І от, як кажуть, «закохався».
Зібрав речі, приїхав додому, подивився на нас сумними очима, попрощався із сином і пішов.
Без сварок, без сцен. Просто — пішов.
Я тоді думала, що помру.
Плакала ночами, кляла долю, Бога, ту Олену.
Але життя змусило вставати — бо треба було ростити дитину, платити за все, варити борщ, прати, бігти на роботу.
Михайло присилав копійки. Офіційно — мінімальні аліменти, а неофіційно — нічого.
Він жив там, у чужій області, з тією своєю новою “любов’ю”.
А я жила тут, у нашій хаті, з сином.
Час ішов.
Біль притих.
Я навчилася сама ремонтувати розетки, фарбувати ворота, чистити димар.
Тарас виріс — став справжнім чоловіком. Спокійний, розумний, не п’є, не гуляє.
Ми про батька не говорили.
Не тому, що я забороняла — просто він не питав.
Минуло багато років.
І ось одного вечора мені подзвонила його сестра — моя колишня своячка.
— Оксано, — каже, — ти сидиш?
— Сиджу.
— Михайла не стало. Серце. Раптово.
Я мовчала. Не знала, що сказати.
Ми не бачилися понад п’ятнадцять років, а біль, як виявилося, десь там, у глибині, ще жеврів.
Тарас стояв біля вікна, коли я сказала йому:
— Сину, батька твого не стало.
Він тільки зітхнув:
— Я не знаю, мамо, як ти скажеш — так і буде.
Я довго думала.
Він — батько. Якою б не була історія, але без нього сина не було б.
Тож сказала:
— Їдь, сину. Попрощайся. Це не для нього — для себе. Щоб потім не жалкував.
Він поїхав.
Там, у тій чужій області, був похорон.
І, як виявилося, там була й Олена — та сама, через яку все колись розвалилося.
І з нею — її дочка Христина.
Він пробув там два дні.
Повернувся якийсь задуманий, але очі світилися дивно — ніби весна в них заграла.
— Мамо, — каже, — я не знаю, як ти на це подивишся, але я закохався.
— Де? — питаю, думаючи, що то жарт.
— Там. На похороні. У Христину.
Я аж присіла.
— У кого?!
— У Христину. Доньку Олени.
От тут мені стало не до сміху.
Я не могла повірити.
То виходить — мій син закохався в доньку тієї жінки, через яку розпалася наша сім’я?
— Ти хоч розумієш, що це? — кажу.
— Розумію. Але я нічого не можу зробити, мамо. Я її кохаю.
Минуло кілька місяців.
Він їздив туди. Вона приїжджала сюди.
І я бачила: це не юнацьке захоплення. Це справжнє.
А потім вони сказали:
— Ми хочемо одружитися.
Я сіла на лавку біля хати, взялася за голову.
— То що, — кажу, — тепер я з Оленою сваха буду?!
Тарас усміхнувся винувато:
— Виходить, так.
Знайомитися довелося.
Олена приїхала до нас із Христиною.
Сидимо на кухні, чай п’ємо.
І я, щоб якось зняти напругу, кажу:
— Ну що, Олено, не думала я, що колись тебе свахою кликати буду.
А вона зітхає:
— Та й я не думала, Оксано. Але бач, як воно склалося.
І ми обоє засміялися.
Бо що лишалося?
Весілля ми робили разом.
Дві колишні дружини одного чоловіка — дві свахи.
Люди сміялися, голови крутили, а ми з Оленою лише плечима знизували:
— Ну а що? Діти не винні в тому, що їхні батьки були дурні.
Весілля було гарне — скромне, але душевне.
І коли молоді пішли танцювати свій перший танець, я зловила себе на тому, що плачу.
Олена підсунула мені серветку:
— Не плач. Він би, може, й зрадів, що так вийшло.
— Та знаю, — кажу. — Може, з неба й дивиться, сміється, що ми тепер одна родина.
Минуло ще кілька років.
У Тараса з Христиною народилося двоє діток — наші внуки.
І тепер ми з Оленою — дві бабусі.
Разом ходимо на свята, разом купуємо подарунки, разом сидимо на дитячих ранках.
Іноді я дивлюся на неї й думаю: життя не просто смішне — воно має дивовижне почуття іронії.
Колись я її ненавиділа. Щиро, від душі. Хотіла, щоб вона відчула той біль, що я пережила.
А тепер — ми сидимо поруч, тримаємо на руках наших спільних внуків і сміємося, коли малий крикне:
— Бабусю Олено, бабусю Оксано! — і не знає, до якої з нас бігти першою.
Одного разу ми з нею пили чай після дитячого свята.
Я спитала:
— Ти любила його справді?
Вона подивилась кудись у вікно.
— Любила. Але, може, не так, як треба. Бо коли людина любить по-справжньому, вона не руйнує чужого щастя. Я тоді думала, що виграла, а вийшло — програла. Він пішов від тебе, але так і не став по-справжньому щасливим.
Я мовчала. Бо, може, й правда.
Але не було вже злості.
— Бачиш, — кажу, — може, все це було не дарма. Бо якби він тоді не пішов до тебе, наші діти не зустрілися б.
— І внуків би не було, — усміхнулась вона.
— Отож. Виходить, і з нашого болю теж виросло щось добре.
Тепер, коли дивлюся на своїх внуків, думаю: життя дивне, але справедливе.
Воно повертає все на свої місця — не одразу, не так, як ми хочемо, але правильно.
Михайла я не згадую з образою.
Він зробив, як умів.
Може, не мав сили, може, не мав мудрості. Але завдяки йому у світі з’явилися мої внуки.
Іноді, коли ми всі збираємось на свята — діти, внуки, я, Олена — я думаю:
“А може, там, десь згори, Михайло й дивиться на нас і думає: оце жінки! Не поділили мене при житті, зате разом дітей видали й внуків ростять.”
І мені навіть смішно.
Бо хто б міг подумати, що дві дружини одного чоловіка стануть свахами, подругами й навіть — майже родичками.
Отаке воно життя: спершу рве тебе на частини, а потім зшиває назад — але вже іншою ниткою, міцнішою.
І я тепер кажу всім молодим:
— Не зарікайтесь. Ніколи не кажіть “ніколи”. Бо життя завжди має запасний сценарій.
А внуки наші ростуть гарні, розумні, смішні.
І коли я бачу, як вони бігають між мною й Оленою, то думаю:
та й добре, що все склалося саме так.
Бо, може, іноді треба втратити чоловіка, щоб знайти… другу себе — ту, яка вміє прощати й сміятися навіть із долі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
