Якби мені хтось колись сказав, що таке буде, я б ніколи не повірила. І, чесно, не пустила б сина на похорон до свого батька. Та життя, як бачите, має свій гумор — трохи чорний, трохи добрий, але завжди неочікуваний. Ми з Михайлом прожили дев’ять років. Я думала, що в нас — звичайна сім’я, не гірша, ніж у людей. Він — майстер на всі руки, спокійний, працьовитий. Я — бухгалтерка, працювала в нашій школі, тримала дім, дитину, город. Син наш, Тарасик, був тоді ще малий, веселий, розумний хлопчик. Я навіть уявити не могла, що колись буду виховувати його сама. А потім усе сталося так, що ніби хтось чужий написав для мене нову історію — гірку й нечесну

Якби мені хтось колись сказав, що таке буде, я б ніколи не повірила.

І, чесно, не пустила б сина на похорон до свого батька.

Та життя, як бачите, має свій гумор — трохи чорний, трохи добрий, але завжди неочікуваний.

Ми з Михайлом прожили дев’ять років. Я думала, що в нас — звичайна сім’я, не гірша, ніж у людей.

Він — майстер на всі руки, спокійний, працьовитий. Я — бухгалтерка, працювала в нашій школі, тримала дім, дитину, город.

Син наш, Тарасик, був тоді ще малий, веселий, розумний хлопчик.

Я навіть уявити не могла, що колись буду виховувати його сама.

А потім усе сталося так, що ніби хтось чужий написав для мене нову історію — гірку й нечесну.

Михайло поїхав на заробітки. Тоді всі їхали — хто в Польщу, хто на Донбас, хто ще куди. Він казав:

— Побудую нам нову хату, треба трохи заробити.

Я вірила. Бо він завжди був надійний, не гуляка, не ледар.

Через кілька місяців почав дзвонити рідше. Потім — короткі повідомлення: “Зайнятий”, “Нема зв’язку”.

А потім… тиша.

І ось одного вечора подзвонив:

— Я маю тобі сказати. Не можу брехати. Я закохався.

Я тоді сиділа на кухні, тримала слухавку й не могла зрозуміти, що чую.

— Ти що, з глузду з’їхав? У тебе дитина! Дім! — кричала я.

— Знаю, — тихо сказав він. — Але я не можу без неї.

Вона — це Олена.

Розлучена жінка, мала дочку, років, може, шість.

Вони разом працювали на будівництві — вона там у бухгалтерії, а він у бригаді.

І от, як кажуть, «закохався».

Зібрав речі, приїхав додому, подивився на нас сумними очима, попрощався із сином і пішов.

Без сварок, без сцен. Просто — пішов.

Я тоді думала, що помру.

Плакала ночами, кляла долю, Бога, ту Олену.

Але життя змусило вставати — бо треба було ростити дитину, платити за все, варити борщ, прати, бігти на роботу.

Михайло присилав копійки. Офіційно — мінімальні аліменти, а неофіційно — нічого.

Він жив там, у чужій області, з тією своєю новою “любов’ю”.

А я жила тут, у нашій хаті, з сином.

Час ішов.

Біль притих.

Я навчилася сама ремонтувати розетки, фарбувати ворота, чистити димар.

Тарас виріс — став справжнім чоловіком. Спокійний, розумний, не п’є, не гуляє.

Ми про батька не говорили.

Не тому, що я забороняла — просто він не питав.

Минуло багато років.

І ось одного вечора мені подзвонила його сестра — моя колишня своячка.

— Оксано, — каже, — ти сидиш?

— Сиджу.

— Михайла не стало. Серце. Раптово.

Я мовчала. Не знала, що сказати.

Ми не бачилися понад п’ятнадцять років, а біль, як виявилося, десь там, у глибині, ще жеврів.

Тарас стояв біля вікна, коли я сказала йому:

— Сину, батька твого не стало.

Він тільки зітхнув:

— Я не знаю, мамо, як ти скажеш — так і буде.

Я довго думала.

Він — батько. Якою б не була історія, але без нього сина не було б.

Тож сказала:

— Їдь, сину. Попрощайся. Це не для нього — для себе. Щоб потім не жалкував.

Він поїхав.

Там, у тій чужій області, був похорон.

І, як виявилося, там була й Олена — та сама, через яку все колись розвалилося.

І з нею — її дочка Христина.

Він пробув там два дні.

Повернувся якийсь задуманий, але очі світилися дивно — ніби весна в них заграла.

— Мамо, — каже, — я не знаю, як ти на це подивишся, але я закохався.

— Де? — питаю, думаючи, що то жарт.

— Там. На похороні. У Христину.

Я аж присіла.

— У кого?!

— У Христину. Доньку Олени.

От тут мені стало не до сміху.

Я не могла повірити.

То виходить — мій син закохався в доньку тієї жінки, через яку розпалася наша сім’я?

— Ти хоч розумієш, що це? — кажу.

— Розумію. Але я нічого не можу зробити, мамо. Я її кохаю.

Минуло кілька місяців.

Він їздив туди. Вона приїжджала сюди.

І я бачила: це не юнацьке захоплення. Це справжнє.

А потім вони сказали:

— Ми хочемо одружитися.

Я сіла на лавку біля хати, взялася за голову.

— То що, — кажу, — тепер я з Оленою сваха буду?!

Тарас усміхнувся винувато:

— Виходить, так.

Знайомитися довелося.

Олена приїхала до нас із Христиною.

Сидимо на кухні, чай п’ємо.

І я, щоб якось зняти напругу, кажу:

— Ну що, Олено, не думала я, що колись тебе свахою кликати буду.

А вона зітхає:

— Та й я не думала, Оксано. Але бач, як воно склалося.

І ми обоє засміялися.

Бо що лишалося?

Весілля ми робили разом.

Дві колишні дружини одного чоловіка — дві свахи.

Люди сміялися, голови крутили, а ми з Оленою лише плечима знизували:

— Ну а що? Діти не винні в тому, що їхні батьки були дурні.

Весілля було гарне — скромне, але душевне.

І коли молоді пішли танцювати свій перший танець, я зловила себе на тому, що плачу.

Олена підсунула мені серветку:

— Не плач. Він би, може, й зрадів, що так вийшло.

— Та знаю, — кажу. — Може, з неба й дивиться, сміється, що ми тепер одна родина.

Минуло ще кілька років.

У Тараса з Христиною народилося двоє діток — наші внуки.

І тепер ми з Оленою — дві бабусі.

Разом ходимо на свята, разом купуємо подарунки, разом сидимо на дитячих ранках.

Іноді я дивлюся на неї й думаю: життя не просто смішне — воно має дивовижне почуття іронії.

Колись я її ненавиділа. Щиро, від душі. Хотіла, щоб вона відчула той біль, що я пережила.

А тепер — ми сидимо поруч, тримаємо на руках наших спільних внуків і сміємося, коли малий крикне:

— Бабусю Олено, бабусю Оксано! — і не знає, до якої з нас бігти першою.

Одного разу ми з нею пили чай після дитячого свята.

Я спитала:

— Ти любила його справді?

Вона подивилась кудись у вікно.

— Любила. Але, може, не так, як треба. Бо коли людина любить по-справжньому, вона не руйнує чужого щастя. Я тоді думала, що виграла, а вийшло — програла. Він пішов від тебе, але так і не став по-справжньому щасливим.

Я мовчала. Бо, може, й правда.

Але не було вже злості.

— Бачиш, — кажу, — може, все це було не дарма. Бо якби він тоді не пішов до тебе, наші діти не зустрілися б.

— І внуків би не було, — усміхнулась вона.

— Отож. Виходить, і з нашого болю теж виросло щось добре.

Тепер, коли дивлюся на своїх внуків, думаю: життя дивне, але справедливе.

Воно повертає все на свої місця — не одразу, не так, як ми хочемо, але правильно.

Михайла я не згадую з образою.

Він зробив, як умів.

Може, не мав сили, може, не мав мудрості. Але завдяки йому у світі з’явилися мої внуки.

Іноді, коли ми всі збираємось на свята — діти, внуки, я, Олена — я думаю:

“А може, там, десь згори, Михайло й дивиться на нас і думає: оце жінки! Не поділили мене при житті, зате разом дітей видали й внуків ростять.”

І мені навіть смішно.

Бо хто б міг подумати, що дві дружини одного чоловіка стануть свахами, подругами й навіть — майже родичками.

Отаке воно життя: спершу рве тебе на частини, а потім зшиває назад — але вже іншою ниткою, міцнішою.

І я тепер кажу всім молодим:

— Не зарікайтесь. Ніколи не кажіть “ніколи”. Бо життя завжди має запасний сценарій.

А внуки наші ростуть гарні, розумні, смішні.

І коли я бачу, як вони бігають між мною й Оленою, то думаю:

та й добре, що все склалося саме так.

Бо, може, іноді треба втратити чоловіка, щоб знайти… другу себе — ту, яка вміє прощати й сміятися навіть із долі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page