Коли я частенько приїжджаю в своє рідне село, де я народилася та виросла, то всі люди якось косо дивляться мені в слід. Я завжди минаю хату своєї рідної матері, а йду лише до тата свого.

Мені, щиро кажучи, дуже шкода, що вони живуть і зараз в одному селі, але так склалася доля.

Я тоді вже навчалася в університеті, коли мама залишила тата, вона просто пішла до іншого, він тоді працював бухгалтером у нас в сільському колгоспі. Вона і батька, і мене просила зрозуміти її, пояснювала, що покохала, а я людина вже доросла, вона допомагатиме та підтримуватиме мене у всьому і не відвернеться казала від мене, адже я її дитина.

А згодом мама народила Олесю, мою рідну сестру, вона пізня мамина дитина. А мій тато відтоді залишився жити один, він забрав до себе стареньких батьків та став їх доглядати, так йому було легше, він не думав про зраду, і не був самотнім.

Час минав, я вийшла заміж за хорошого чоловіка, маю гарну роботу, квартиру, добре влаштувалася в житті.

Тато мій зараз старенький, живе сам, я щовихідних навідуюся до нього з сім’єю, а мамину хату минаю і досі, навіть на подвір’я не заглядаю її. Хоча вона просила пробачення не раз, але я спілкуюся з нею холодно, у мене немає до неї тепла.

Я вирішила, що доглядатиму тата лише, він для мене сім’я, моя рідна людина. А мама з сестрою для мене чужі, я вже образи не тримаю, але знати їх не хочу. Хай люди думають, що хочуть, але мене зрозуміє лише той, хто був колись на моєму місці.

Та найбільше мене засмучують родичі, вони постійно докоряють мені, що мама мене виростила малою, все робила для мене та й я маю бути вдячною її. Розина засуджує мене, що я не допомагаю мамі, адже вона бідно живе, а я дбаю лише про батька свого. Цікаво, якби вони вчинили на моєму місці, чи можна пробачити матері таке.

Фото ілюстративне.