– Ти, Зіно, і справді – добра душа, – каже мені сусідка. – Інша на твоєму місці навіть в їхню сторону і не подивилася б, а ти не просто все пробачила, ти ще й подарунок відвезла.
– Ну так, – кажу. – Відвезла. А що мені було робити? Хтось має бути в цій ситуації мудрішим.
Я і справді так думаю, тому і поїхала вітати онучку з одруженням, хоча все вийшло в підсумку зовсім не так, як я думала. І внучка замість того, щоб мені подякувати, стала картати мене, що я жадібна, бо я в конверт поставила 300 доларів, а вона сподівалася, що я їм квартиру подарую.
Дитина сама до такого не додумалася б, я впевнена, що це її матуся, моя невістка, так налаштувала. Одним словом, я хотіла зробити як краще, а вийшло – як завжди.
Мій син розлучився ще 10 років тому. Вони не зійшлися з дружиною характерами і вирішили розбігтися поки ще молоді, щоб встигнути налагодити своє особисте життя.
Тоді моїй внучці Вероніці було 13 років. Син від дитини не відмовлявся, і справно сплачував аліменти всі ці роки. Також купував речі, взуття, техніку, але зустрічався рідко, бо його колишня дружина не хотіла, щоб дівчинка бачилася з батьком.
До мене невістка внучку також не пускала, тому Вероніку я бачила лише на фотографіях в соцмережах. Дівчинка хоч і виросла, але не шукала зустрічей ні зі мною, ні з своїм татом.
І ось онука вже доросла. Нещодавно вона вийшла заміж. І тоді стало зрозуміло, що я для них ніхто. Справа в тому, що мене просто не запросили на весілля.
Колишня невістка пояснила, що на урочистості були лише родичі. А я хто? Це ж моя рідна онука, я – бабуся.
Мого сина вони теж на весілля доньки не запросили. Уявляю, як йому гірко від цього теж. Ну і що, що вони розлучені, але ж те, що він батько, ніхто не відміняв. Проте, на весіллі був другий чоловік невістки, і Вероніка вирішила, що вітчим буде не зовсім зручно почуватися, якщо буде присутній ще і її тато. Ось така дивна, не зрозуміла мені логіка.
Мені було прикро, я плакала навіть, а потім вирішила себе взяти в руки і піти привітати Вероніку. У мене було відкладено 300 доларів, я поставила їх в конверт, запросила внучку в кафе на каву, і вручила від себе подарунок.
Нашу розмову теплою було аж ніяк не назвати, бо Вероніка мені приділила всього 15 хвилин, а потім сказала, що їй треба бігти. Вона була відверто розчарована подарунком від мене і приховувала цього.
Я знову засмутилася, бо сподівалася, що таким чином я зможу налагодити стосунки з дорослою онукою, але вона була на це абсолютно не налаштована.
Я вже майже забула про цю ситуацію, але нещодавно родичі про мене згадали. Справа в тому, що я отримала у спадок від далекої родички квартиру та вирішила здати її в оренду. Надбавка до пенсії мені точно не завадить.
Днями мені зателефонувала невістка і почала плакатися, що її дочка при надії, а жити молодятам нема де. Вона почала мене просити, щоб я дозволила їм пожити у квартирі, а квартирантів виселила.
– Це ваша онука, і ви їй нічим не допомогли, – плачеться невістка. – То хоч зараз виправтесь, бо маєте таку нагоду – віддайте Вероніці свою спадкову квартиру.
Я обурена такою постановкою питання. Тобто я їй потрібна лише в тих випадках, коли можна отримати якусь вигоду. На весіллі для мене не було місця, а як на квартиру мою претендувати – будь ласка.
Ну хіба це справедливо? Хіба я їм щось винна?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
