Я була у своєму чоловікові впевнена не на сто, а на мільйон відсотків.

Так, саме так.

Бо Михайло був тим, про кого всі казали: “От це чоловік — зразковий сім’янин!”

Не дозволяв мамі втручатися в наші стосунки. Не мав друзів, що тягли б його по пивницях. Завжди казав:

— У мене вдома — найкраща компанія.

І це було правдою. Ми прожили п’ятнадцять років, виховали двох дітей — Марічку й Андрійка. Гарний будинок, сад, кури, кіт, нормальне життя. Я часто думала: може, мені просто пощастило? Бо де ти зараз знайдеш такого чоловіка, щоб і не зраджував, і не пив, і гроші додому ніс, і дітей любив?

А потім він почав їздити на заробітки.

Спершу до Польщі, потім — до Чехії.

Шість років туди-сюди. Їде на три місяці — вертається, усе як годиться. Я навіть не ревнувала. Бо вірила. Повністю. На той самий мільйон відсотків.

Та останнього разу щось у мені змінилося. Наче хтось підшепнув: “Не відпускай”.

А я сама себе переконувала:

— Та годі, може, нерви. Може, просто втомилась.

Він поїхав. Подзвонив увечері:

— Все нормально, я вже на місці, не хвилюйся.

І голос спокійний, знайомий.

А мені чомусь стало ще тривожніше.

Наступного ранку я вийшла на ганок із кавою.

Сонце сходило над садом, яблука рум’яніли на дереві, повітря було тихе-тихе. Мені б радіти, а я сиділа з комом у горлі.

І тут під’їжджає машина. Не наша, не знайома. Гарна, дорога така, чорна, блискуча. Зупиняється біля воріт.

Виходить жінка. Білявка. Гарно вдягнена, доглянута, років тридцять, може трохи більше. Тримає телефон, щось звіряє з навігатором. Потім підходить до воріт, читає табличку з номером. І питає:

— Вибачте, тут живе Михайло ***?

Я аж застигла.

— Так, — кажу. — А ви хто?

— О, — усміхається вона. — Добре, що знайшла. Я давно хотіла познайомитися. Ви, напевно, його сестра, правда?

— Сестра? — питаю я. — Ні, я його дружина.

І тут у неї на обличчі змінюється все. Усмішка сповзає, очі стають круглі.

— Дружина? Як це дружина?

І вже тоді я зрозуміла, що зараз буде щось страшне.

— Я… я теж його дружина, — прошепотіла вона. — Ми живемо разом уже чотири роки.

Я не пам’ятаю, як у мене випала чашка з кавою.

Звідки взялася дочка, що вийшла на ґанок. Чую тільки її голос:

— Мамо, що сталося? Хто це?

— Каже, що дружина твого тата, — кажу. — Уявляєш?

Білявка дивиться на мене, теж нічого не розуміє. Тримає телефон, показує фото. На фото — Михайло. Мій чоловік. Тільки молодший, у сорочці, усміхається, обіймає її.

І поряд хлопчик років трьох. Копія мого Андрійка в дитинстві.

— Це наш син, — каже вона тихо. — Йому три роки.

Мені потемніло в очах.

Дочка кричить:

— Це якась брехня!

А та жінка стоїть, тримає фото і плаче.

— Я не знаю, що відбувається, — каже. — Але я його дружина. Ми жили в Чехії, разом знімали квартиру. Він казав, що розлучений, що в нього дорослі діти, але колишня дружина давно має іншого.

Я стояла, не могла вимовити й слова.

У голові гул, серце колотиться.

І лише одне питання б’ється в думках: як? як він міг?

Ми сиділи на лавці перед домом, як дві божевільні. Вона показувала фото, переписки, квитанції за квартиру — все. І я вже не могла заперечити: так, це мій чоловік. І водночас її.

Вона сказала, що поїхала до його рідного села, бо не могла більше терпіти. Він перестав брати слухавку, не відповідав кілька тижнів. Вона боялася, що щось сталося. А натрапила… на мене.

Після того дня я не пам’ятаю, як жила.

Діти плакали. Дочка кричала, що поїде до нього й усе скаже.

Син мовчав.

А я просто сиділа ночами в порожній хаті й дивилась на його фото на стіні.

Через кілька днів він подзвонив. Голос спокійний, як завжди:

— Як ви там?

Я мовчала.

— Чому мовчиш?

— Бо не знаю, яку з нас ти питаєш — мене чи ту, другу.

Він замовк.

Потім тихо сказав:

— Я все поясню, тільки не по телефону.

І приїхав.

Сидів переді мною, сивіший, старіший, але все той самий Михайло, якого я любила.

— Це не те, що ти думаєш, — почав. — Я не хотів обманювати. Просто… там усе вийшло випадково. Я був сам, сумував, вона допомагала, і якось воно само…

— Само?! — кричу. — Само в тебе дитина народилась? Само ти жив подвійним життям шість років?

Він опустив очі.

— Я не міг залишити ні вас, ні їх. Вона хороша. Але я й вас люблю.

— Любиш?! — сміх вирвався сам. — Любов — це коли чесно. А ти — боягуз. Ти просто не мав сміливості обрати.

Він сидів мовчки.

А я вперше в житті не відчула болю — лише порожнечу.

Він просив пробачення. Казав, що зробить усе, щоб ми залишилися разом. Але я знала — вже не зможу.

Бо навіть якщо пробачиш — довіри не повернеш.

Потім він пішов. Не назавжди — просто “на трохи пожити до брата”. Але я зрозуміла: то кінець.

Діти довго не могли прийняти. Дочка відмовилась бачити його. Син — мовчав, але я бачила, як у ньому щось надломилось.

Минуло пів року.

Я навчилася вставати без нього, пити ранкову каву без очікування дзвінка, усміхатись дітям без того, щоб вдавати.

І одного разу я знову вийшла на той самий ґанок. Сонце сходило, як тоді. Тільки цього разу в мені не було тривоги.

Я зрозуміла: коли тебе зраджують, ти не втрачаєш любов — ти втрачаєш ілюзію.

І хоч як боляче, але це — очищення.

Тепер я більше не кажу, що впевнена у комусь “на мільйон відсотків”.

Я впевнена тільки в собі.

І це — теж любов. Але вже не до чоловіка. А до себе самої.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.