fbpx
Breaking News
Про pізьблені обручки майбутня свекруха навіть чути не хотіла. – Ми не олігархи які, а прості люди. Поїду до Польщі і куплю там обручки. Так і зробила. Весілля йшло за планом, так, як того хотіла Наталка. Лише ті жовті обручки не давали спокою. Стало геть кепсько на душі, коли Наталчине кільце після вінчання раптом вислизнуло з рук і покотилося церковними сходами
Коли я завaгітніла, чоловік був дуже щасливий. І чим ширше він посміхався, тим сумнішою ставала свекруха. Коли чоловіка не було вдома, вона вмовляла мене позбyтися дитини: – Дуpненька, я ж про тебе дбаю. Нагpається мій син з тобою, і знову зійдеться з Алісочкою. А ти одна з дитиною залишишся. Та й є у мене внучка, інших мені непотрібно. Ось, я тобі гpоші приготувала. Я поставила чоловікові питання ребром: або роз’їжджаємося з його мамою, або рoзлучення
В один далеко не прекрасний осінній день зателефонувала Лариска родичам: Толя прoпав. Пішов вранці на роботу, телефон вдома забув. А ввечері не пoвернувся. І тут раптом, взимку, дзвінок, сестра Толі, Ленка: – Ларка, мені тут сказали, що Тольку в столиці бачили! З якоюсь жіночкою! Живе собі і гoря не знає! Повірила тоді Лариса, прoклинала чоловіка, вмиваючись гіркими слiзьми. А весною прийшла ще одна звістка – вона і розкрила справжню причину знuкнення
– Ось як ти заговорила. Занадто рано я вирішив на тобі одружуватися, не гiдна ти поки стати моєю дружиною. Правильно мама говорила, що наша сім’я не для тебе. Не буде ніякого весілля! Зрозуміла?! – з цими словами мій наречений схопив свій телефон, помчав в коридор, одягнувся і гpюкнув дверима. Я тихенько oпустилася по стіні
Того дня Наталю виписували з пoлoгoвoго. Вона намагалася додзвонитися до чоловіка весь день, щоб повідомити, у скільки її забирати. Телефон був недocтyпний. Дівчина плaкала, сусідки по палаті лише дивувалися поведінці чоловіка. Наталя в сльoзах зателефонувала своєму дядькові і попросила забрати з пoлoгoвого. В обід дядько привіз Дениса, він вів себе дuвно. Дівчата та мeдсeстри перешіптувалися. Наталя була вpaжена, коли побачила вдома старі фотографії, тепер вона все зрозуміла
Без рубрики
Він мій батько …

Нещодавно знайшла в інтернеті текст листа, якого залишили в амбулаторії великої університетської лікарні десь за кордоном. Невідомо, хто саме написав його. Втім, це й не так важливо. А от зміст цього листа, на мою думку, стосується не лише медичних працівників, до яких звертається автор, а всіх тих, хто живе на землі і про кого ще не можна сказати ані «старий», ані «важкохворий». Часто ці щасливчики думають, що так буде завжди, і відмовляють навіть у краплі співчуття тим, хто вже доживає віку.

Часто старі, немічні та важкохворі люди лякають нас, бо вже своїм виглядом нагадують про смерть та хвороби, вони нас дратують, бо недочувають, не все розуміють, повільно рухаються. Вони вимагають уваги, потребують допомоги, а ми… Ми ж такі заклопотані, у нас так багато справ: робота, діти, домашні клопоти і знову робота. Але невже серед усієї цієї метушні ми і справді не знайдемо жодної хвилинки бодай на добре слово, щиру усмішку? Адже їм потрібно так мало. Лише підбадьорливий потиск руки, лише визнання їхнього права на гідність та розуміння, трохи поваги та співчуття.

Подаю текст листа без змін зі щирою вдячністю авторові.

«Усьому персоналу цього закладу.

Коли сьогодні ви візьмете свої записи і подивитесь на зелену картку медичного страхування, я сподіваюся, ви згадаєте про те, що зараз прочитаєте.

Сьогодні я цілий день провела поруч із вами. Я була тут зі своїми матір’ю і батьком. Ми були розгубленими, не знали, куди нам треба йти, що робити, тому що ніколи раніше не користувалися послугами вашої амбулаторії. Нам іще ніколи не надавали благодійних послуг. Попри страх за життя батька, стан якого погіршувався, я ще й цілий день спостерігала, як мій татусь перетворювався з людини на діагноз, на медичну карту, на номер справи, на благодійний випадок із позначкою «без фінансування», тому що у нього не було медичної страховки.

Я дивилася, як недужа людина п’ять годин чекала своєї черги, щоб нарешті потрапити до заклопотаних клерків і цілком байдужих медсестер та пройти обстеження на мізерному обладнанні, передбаченому бюджетом. Я дивилася, як батькові відмовляють у гідності й самоповазі, які в нього ще залишилися. Я була вражена, наскільки байдужими були ваші співпрацівники, як вони пирхали і робили зневажливі гримаси, коли пацієнти неправильно заповнювали бланки, як вони мимохідь розповідали про хвороби та історії інших пацієнтів у присутності сторонніх, як ішли на обід подалі від цього «пекла старих злидарів».

Мій батько для вас – лише лікарняна картка, номер справи, яка лежатиме на вашому столі призначеного дня, неповороткий пацієнт, який перепитуватиме, куди йти, а потім попросить іще раз повторити і покірно вислухає вашу роздратовану відповідь. Але ні, насправді це не мій батько. Мій батько – зовсім не той надокучливий старий, якого ви бачите.

Насправді мій батько зовсім інший, той, кого ви не бачите, бо не хочете цього. Мій батько – це столяр-червонодеревець, який працював із 14 років, приватний підприємець, якого поважають сусіди і колеги. У нього чудова дружина, четверо дорослих дітей (які з радістю приїжджають до нього у гості, можливо, навіть надто часто) і п’ятеро онуків (ще два ось-ось народяться) – і всі вони переконані, що їхній дідусь найкращий у світі. Ця людина уособлює справжнього батька – сильного, суворого й водночас ніжного, він є прикладом для своїх дітей і внуків.

Він мій батько. Чуєте? Це людина, яка виростила мене, незважаючи на всі труднощі, видала заміж, тримала на руках моїх дітей, тицяла мені двадцятки в нелегкі часи і втішала, коли я плакала. А тепер нам кажуть, що дуже скоро рак забере його від нас. І на Землі стане на один усесвіт менше. Зрозумійте це.

Ви можете сказати, що це занадто емоційні слова засмученої доньки, які вирвалися у неї перед загрозою втрати близької людини. І я, мабуть, погоджуся з вами. Однак прошу вас не легковажити моїми словами. Навчіться бачити за історіями хвороби людей. Ортопедичні матраци бо за кожною – людина з почуттями, історією, з життям, до якого ви отримали нагоду одного разу доторкнутися словами і діями. Завтра на її місці може виявитися дорога для вас людина або й ви самі. Вона теж перетвориться на номер справи, медичну картку, ім’я, яке буде викреслено жовтим маркером, як це зробили сьогодні.

Я благаю вас зустріти наступного пацієнта у вашій амбулаторії добрим словом або усмішкою, тому що ця людина – чийсь батько, чоловік, дружина, мати, син або донька. Або просто тому, що вона – людська істота, яку створив Бог і любить її, так само як і вас».

Читайте також: ПРОБАЧ, ЩО ХОТIЛА ТЕБЕ ВБИТИ

Джерело

Related Post