В село я їхала з твердим наміром, що нічого невістці не віддам – все будемо чесно ділити!

Мого батька не стало кілька місяців тому, а заповіту він не залишив. То ж ми з братом стали спадкоємцями будинку батьків і великого городу.

Ми давно вже не молоді, мені 53 роки, брату 48. На жаль, у нас з ним ніколи не було дружніх, родинних стосунків. І все це через його дружину.

Я вийшла заміж, і з чоловіком поїхала в місто. Батьки нам нічим не допомагали, бо не мали такої можливості.

Але, дякувати Богу, мені дістався дуже добрий, дбайливий чоловік, і ми разом, своїми силами, досягли усього, що маємо.

У нас є своя трикімнатна квартира, невелика дача за містом, автомобіль.

Наш єдиний син поїхав в Австрію вчитися, і там залишився.

Батькам я допомагала, але небагато. Біля них залишився жити брат. Невістка відколи прийшла на наше подвір’я, то відразу почала встановлювати свої порядки.

Наприклад, мені не можна було приїхати додому і влаштувати на подвір’ї смаження шашликів. Чи привезти в село якісь свої старі речі на зберігання.

Брат дружину слухав, тому казав, що нам треба у всьому у них дозволу питати, якщо вони зараз там господарюють.

І таких моментів було настільки багато, що зараз усі і не пригадаю.

Коли мами не стало, я все зробила за свої гроші, бо брат сказав, що у них з дружиною грошей немає.

Та й навіть якби були, я впевнена, що Ніна, невістка наша, не дозволила б їх витрачати.

З татом історія повторилася – всі витрати теж були на мені.

А потім з’ясувалося, що заповіту немає, а це означає, що ми з братом як спадкоємці першої черги можемо в рівних частках претендувати на спадщину.

То ж в село я їхала з твердим переконанням, що не дам нічого ні брату, ні його скупій дружині.

Але коли я зайшла на подвір’я, то моя думка відразу змінилася.

Я зрозуміла, що навіть якщо я отримаю половину будинку, то це не принесе мені особливо великої радості.

Продати половину будинку чужим людям – не найкращий вихід. А брат просто немає такої великої суми, щоб сплатити мені мою частку.

Зрештою, вони ж тут жили, вкладалися в будинок. Та й дітки у них є – дві донечки, мої племінниці.

От заради дітей я і написала відмову від своєї частки на користь брата. Він аж не повірив, що я сама взяла і відмовилася, думав, що судитися зі мною доведеться.

Коли я їхала додому, Ніна подякувала і в мене перший раз в житті пробачення попросила.

Я вважаю, що зробила правильно. Сподіваюсь, брат з дружиною оцінять мій вчинок і змінять своє ставлення до мене.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.