Одного дня я поверталася в неділю з базару. Чоловік вдома спав, не хотіла його будити, бо він вчора допізна був у своїх батьків, вони якраз роблять ремонт, а ми трохи допомагаємо їм, чим можемо.

Я несла важкі сумки та дуже спішила, щоб ще до того, як Антон з донечкою прокинуться, встигнути приготувати смачненький сніданок, хотілося зробити приємне усім. В неділю мої сплять досить довго, тому часу у мене ще трішки було в запасі.

Несподівано, до мене підійшла якась жінка:

– Привіт, Галино. Це ж стільки років пройшло відтоді, а ти красива та яскрава, як завжди, – мовила до мене несподівана перехожа.

Мені було не зручно, що я її не впізнала, тому просто тихо привіталася. Стала чекати, як піде розмова далі, бо красивою жінкою я себе ніколи не вважала, та й взагалі була дивна розмова ця мені.

– Не впізнаєш ти мене, Галино, воно й не дивно. За останні 7 років я постаріла на всі 25 років, – жінка зняла з голови хустину та показала своє сиве волосся.

Лише тепер я впізнала Галину, мою однокласницю, найкращу дівчину в нашій компанії в молодості моїй. Як я їй заздрила колись.

Тетяна в молодості була дуже красивою дівчиною, але характер вона мала поганий, відносилася до всіх недобре, батьки у неї були заможні, то розуміла, що добре вчитися їй не обов’язково, адже батьки все самі влаштують для неї.

В нашому будинку жила одна сім’я, теж дуже багата та шанована, а у них був єдиний син, Михайло. З ним я була знайома ще з раннього дитинства, потім підросли, і я щиро покохала цю людину.

Михайло тоді дарував мені квіти, дорогі на той час цукерки, водив мене у кафе, бо батьки давали на все гроші, а я молода, немудра зовсім була, чого ще потрібно було юній дівчині, аніж щира увага та милі подарунки, я тоді мрійницею такою була.

А потім різко Михайло на мене взагалі перестав звертати увагу, наче щось сталося дивне. Я сама чекала його біля під’їзду, щоб дізнатися причину, але він сказав лише просту фразу, що не цікава я йому зовсім та й все. А його батьки вже готуються до весілля.

Як потім виявилося з Тетяною вони зустрічаються вже давно, лише мені він нічого не говорив. Я була щиро закохана, тому вирішила сама з нею поговорити, що ми вже давно одне одного знаємо, розповідала про свої почуття до Михайла.

Я не очікувала такого, але у відповідь мені Тетяна  засміялася лише, вона сказала, що як я взагалі могла надіятися на те, що така заможна і шанована родина дасть згоду, щоб їх єдиний син одружився на такій як я, говорила, щоб я краще в дзеркало на себе подивилася і зробила людську зачіску.

Весілля Михайла далося мені непросто, але життя йшло і я зустріла хорошу людину, тепер заміжня, маю донечку.

Тетяна стала розповідати мені про своє непросте життя у шлюбі, скаржилася на Михайла, намагалася виправдатися, говорила, що молода була, нерозумна.

А я підняла сумки з землі і мовила:

– Вибач, Тетяно, я дуже спішу до свого золотого чоловіка! Ти й гадки не маєш, як мені пощастило з ним.

Я пішла, мені навіть не було цікаво, які труднощі спіткали Тетяну у шлюбі, але вона сама свій вибір зробила, у кожного своя доля.

Я знаю, що вона очікувала на моє співчуття, що я вибачу її і скажу, що все забула, але у мене жалю, чомусь, немає. Та чи правильно це?

Фото ілюстративне.