Коли я вийшла з автобуса, на нашу з Андреа долоню дихнув морозний прикарпатський вітер. Пахло димом, смолою, і тим гострим зимовим повітрям, яке я пам’ятала ще з дитинства. Андреа озирнувся і усміхнувся:
— Ма, кве бело… — сказав він ламаною українською, — сніг… справжній.
Я всміхнулась. Він називав мене «Ма», бо так ніжно звертався до своєї покійної матері. І в тому слові була така теплота, якої я від своїх рідних дітей не відчувала вже багато років. Його присутність поруч, його тепла рука, що тримала мою, була тією самою різдвяною зіркою, що вела мене до нового життя, до нової надії. Я дивилася на нього, на його обличчя, обвітрене італійським сонцем, і розуміла, що це мій дім, мій спокій.
За двадцять років роботи в Італії я багато чого бачила, багато пережила, але найбільше стискалося серце щоразу, коли діти телефонували не з «мамо, як ти?», а з «мамо, висилай…» Цей дзвінкий, безжальний рефрен відлунював у моїй душі, як вічне нагадування про мій обов’язок, мій хрест.
Сину я хату допомогла звести — добротну, двоповерхову, з мансардою і гаражем на дві машини, як він і мріяв. Дочці квартиру у місті купила — так, як вона хотіла, з великими вікнами на схід, з видом на річку, з модним ремонтом і усіма зручностями. І кожен раз, коли я передавала їм чергову суму, мені здавалося, що це я купую їхню любов. Вони брали, не задумуючись. Звикли. Звикли до того, що мама — це банкомат, невичерпне джерело фінансів, а не жива людина з почуттями, мріями і власним життям.
Я теж звикла. Бо вважала, що виконую свій батьківський обов’язок. Адже так мене вчили: діти — це сенс життя, заради них треба жертвувати всім. І я жертвувала. Жертвувала своєю молодістю, своїми амбіціями, своїми бажаннями. Кожен євро, кожен цент, зароблений важкою працею під палючим італійським сонцем, був відправлений додому, щоб діти могли жити краще, ніж я.
Але цього разу все було інакше. Цього року Різдво мало стати переломним моментом, точкою неповернення, початком нового життя.
Ще до того, як я встигла сказати, що збираюсь додому на Різдво, син на весь голос:
— Мамо, зразу до нас! Діти скучили. Ми вже кімнату тобі підготували.
Я відчувала в голосі не ніжність — розрахунок. Бо зазвичай перед святами в нього завжди з’являлися якісь потреби: то кредит перекрити, то розхідники на роботу купити, то новий гаджет придбати, бо старий “вже не тягне”. Його голос був просякнутий нещирістю, яка різала слух.
А дочка відразу:
— Мамо, ні! Тільки до нас! Я зроблю твої улюблені голубці, холодець. Я давно чекаю, коли ти приїдеш.
І знову той же тон… той, у якому не було слова «люблю». Тільки — «мамо, ти мусиш», «мамо, ти повинна». Її голос був солодкий, як мед, але за цією солодкістю ховалася гірка правда: вона чекала не на мене, а на мої гроші, на мою допомогу, на мої подарунки.
Того вечора я сиділа на кухні в Італії й довго дивилася у вікно, за яким мерехтіли вогні далекого міста. У моїй душі панувала порожнеча, яку не могли заповнити ні спогади про минуле, ні мрії про майбутнє. А Андреа тихо підійшов, налив мені чаю і сказав:
— Маріє, ти вже дві декади працювала не для себе. Ти дала дітям більше, ніж мусила. Тепер моя черга дати щось тобі. Ти — моя дружина. Дозволь мені захищати тебе.
Я опустила погляд. Зізнаюся чесно: я боялася розказати дітям про наше весілля. Не тому, що соромилася, а тому, що знала — вони не сприймуть. Їхня реакція була передбачуваною: гнів, образи, звинувачення.
Бо як це так? Мама буде щаслива без їхнього дозволу? Мама, яка завжди жила заради них, раптом дозволила собі особисте щастя? Це було неприпустимо в їхньому світі, де я була лише функцією, а не особистістю.
Але Андреа був настирливий, як сонце. Добрий, терплячий. Чекав на мене двадцять років — з того самого дня, коли я вперше зайшла в супермаркет, де він працював у відділі випічки. У нього тоді була найсвітліша усмішка, яку я коли-небудь бачила. І він жодного разу не дав мені відчути себе чужою на його землі. Він був моєю опорою, моїм світлом у темряві, моїм притулком у бурі. Він бачив у мені не тільки матір, не тільки працівницю, а жінку, яка заслуговує на любов і щастя.
— Маріє, поїдемо разом, — сказав він. — Я хочу побачити, де ти жила. Я хочу бути поруч.
І от ми стоїмо в аеропорту, серед гамору і метушні, серед запаху кави і далеких подорожей. Діти думають, що я приїду до них. А я їду додому — до себе. У свою стару хату в селі, яку сама підремонтувала на ті самі зароблені гроші. Хату, де ні від кого нічого не треба. Хату, де я могла бути собою, без масок, без зобов’язань, без постійного тиску.
Коли ми приїхали в село, то перше, що я почула — тиша. Та сама рідна тиша, де чути, як падає сніг, як потріскують гілки дерев під вагою білої ковдри, як шепоче вітер у старих соснах. Ця тиша була лікувальною, вона обгортала мене, як тепла ковдра, і змивала втому двадцяти років.
Андреа стояв посеред двору, дивився на вишню, на стару стодолу, на хату з білими віконницями, що виглядала як ілюстрація з дитячої книжки.
— Каса белла… — прошепотів. — Тут так… справжньо.
Я не витримала й обняла його за руку.
— Андреа, тут моя душа.
— А тепер і моя, — відповів він, стискаючи мою долоню.
Ми ввійшли до хати. Холодок ударив у лице — та зразу кинулись топити грубу. Коли полум’я загуркотіло, хата ожила, наповнилася теплом і світлом. Я приготувала просту вечерю: картопля, квашена капуста, домашні огірочки. Андреа їв і не міг повірити, що так просто і так смачно.
— Маріє, ти мені нічого не казала про таке диво.
Я зітхнула:
— Бо це те, що я берегла всім серцем. Берегла від чужих очей, від чужих рук, від чужих слів. Це був мій маленький світ, мій притулок, куди я завжди могла повернутися.
На другий день о дев’ятій ранку загуркотіла машина. А потім друга. Діти приїхали. Їхні обличчя були напружені, в очах читалося роздратування.
Вони навіть не привіталися спершу. Син підскочив до мене, його голос був сповнений образи:
— Мамо, ти чого не сказала? Ми чекали! Коли ти до нас? Ми ж приготували!
Дочка закотила очі, її тон був ще гострішим:
— А я півночі ті голубці крутила! Мамо, ну як так? Ми ж тебе чекали, а ти тут!
Я попросила їх зайти в хату. Вони переступили поріг… і побачили Андреа. Він стояв біля груби, його усмішка була теплою і щирою.
Він підвівся, усміхнувся і простягнув руку:
— Бонджорно. Я — Андреа. Чоловік Марії.
Син завмер. Дочка розкрила рота.
— Який ще чоловік? — різко випалила вона, її голос був сповнений обурення.
— Мамо… ти що наробила? — син говорив тихо, але в його тоні була лють, яка загрожувала вибухнути.
Я ковтнула повітря й розповіла все. Що ми з Андреа давно знайомі. Що я двадцять років не могла дозволити собі думати про особисте. Що він чекав. Що ми розписалися.
І що Андреа не хоче, щоб я далі висилала їм гроші. Бо я дала їм досить. Це було найважче, найболючіше зізнання, яке я коли-небудь робила. Але це була правда, яку вони мусили почути.
На хвилину запала тиша. Така тиша, що було чути, як потріскують дрова в грубі. А потім почалося.
— То через нього ти не приїхала до нас? — син зірвався, його обличчя почервоніло від гніву.
— Через нього ти вже не хочеш допомагати? — дочка закрутила головою, ніби від цього все мало б змінитись. Її очі були повні сліз, але це були сльози образи, а не жалю.
— Мамо, ти нас зрадила! — крикнула вона, і це слово пролунало як вирок.
У мене всередині щось обірвалося. Я відчула, як холодна хвиля гніву підіймається в моїй душі.
— Я вас зрадила? — перепитала, мій голос тремтів, але був сповнений рішучості. — Двадцять років? Хата? Квартира? Те, що я себе в Італії не жила? Ви це називаєте зрадою? Це ви мене зрадили, використовуючи мою любов, мою доброту, мою жертовність!
Син насупився, його обличчя було спотворене злістю:
— Ну добре… Але хоч на Різдво прийдеш?
Я глянула на Андреа — він стискав мою руку, його очі були повні співчуття і підтримки.
А потім на дітей. Їхні обличчя були замкнені, холодні, чужі.
І сказала:
— Якщо вам потрібна мама — я прийду. Якщо вам потрібні гроші — ні.
Дочка стукнула дверима, її кроки гучно відлунювали в тиші зимового двору. Син тільки кинув:
— Тоді не чекай нас на Різдво.
І вони поїхали.
Я сіла на лаву, і серце стискалося так, що не могла дихати. Біль пронизував мене наскрізь, як гостра крижина. Андреа обійняв мене, посадив поруч, його тепла рука гладила моє волосся.
— Маріє, вони звикнуть. Ти дала їм занадто. Тепер вони мусять навчитися цінувати тебе.
Я мовчала. Сльози текли по моїх щоках, але це були сльози не жалю, а розчарування.
Бо я не могла збагнути: за що вони образилися?
За те, що я вперше за двадцять років зробила щось для себе? За те, що не побігла до них із валізою, наповненою грошима і подарунками? Чи за те, що я раптом стала щаслива без їхніх умов, без їхнього дозволу, без їхньої згоди?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
