Я дуже довго думала перед тим, як сюди написати, якось зовсім не звикла скаржитися на своє життя і розповідати про свої турботи та проблеми, а потім подумала – ну що я втрачаю?
У мене просто зараз склалася така заплутана ситуація, що сама я знайти правильного виходу з неї не можу, можливо, чужі люди мені в цьому допоможуть, адже рідних у мене немає, не маю навіть порадитися з ким.
Я просто не хочу зробити найбільшої в житті помилки, тому прошу у вас поради.
Я не хочу називати міста і імена, зі зрозумілої ситуації, просто напишу свою життєву ситуацію та проблему, може у когось є життєвий досвід, дасть мудру пораду, що робити. А, можливо, і немає ніякої проблеми, просто я сама все перебільшую, не вірю ні в людей, ні в своє щастя та гарну долю.
Почну свою розповідь здалеку: зі своїх дитячих років. Була сім’я: мама, вітчим та молодша сестра, я вітчима татом називала, він був дуже хорошою людиною, добре ставився до мене, навіть незважаючи на те, що я йому зовсім чужа людина.
Коли мені було 19 років, а сестрі 14, мами моєї не стало. Мені було не до навчання, ні до заміжжя, стала сестру піднімати на ноги.
Жили ми спочатку в гуртожитку, а потім бабуся, мама мого вітчима, залишила татові в спадок квартиру, де ми і жили. Сестра виросла і в 21 рік вийшла заміж, поїхала за своїм чоловіком далеко від нас – за кілометрів 300.
Начебто Ірина, завжди гарна, добра була, а тут стала «типу столична пані», характер зіпсувався, така стала гонорова, ніби відвернулася від нас, занурилася у своє життя вже з зовсім іншими інтересами та турботами.
А мене заміж ніхто не кликав, хоч і були у мене якісь стосунки, але якось я залишилася сама, хоча молоді роки минали швидко. Можливо, ще й тому, що я не була красунею – така собі – звичайна сіра мишка. Але я з того типу жінок, які стають красивішими ближче до старості, після 40 років.
А ще до того всього у мене буквально був вітчим на руках, а він теж не добре почував себе, багато проблем мав, на жаль, зі здоров’ям ще з молодих років. Я до своїх 40 років з ним то по фахівцях, то по стаціонарах, то вдома по догляду.
Після 60-ти років вітчима не стало, ще й не старий чоловік був, але доля така, на жаль.
Ірина приїхала, ще й мене звинною зробила, що я його не додивилася. Але тут ще одна проблема виявилася: це квартира була її рідного батька (мого вітчима) і бабусі, і сестра сказала, що дасть мені трохи грошей за цю квартиру, ніби сплатить якусь частку, щоб я пішла з неї, ні на що не претендувала і забула про ню назавжди. Мовляв – я самотня, а їм з дітьми і чоловіком розширюватися треба, бо квартира для них їхня замала вже.
Я не стала претендувати ні на що, не моє це. Зняла квартиру, працювала, потім довелося орендувати житло, а потім житло подорожчало. Стала шукати кімнату, знайшла у чоловіка.
Валерій був на 13 років старший за мене, мені тоді було вже 43 років, а йому 56. Спочатку я на нього не звертала уваги. Але він став приділяти мені багато уваги, чому я була дуже рада.
Дружина Валерія вже давно на небі, дочка його живе далеко зі своєю сім’єю, вони навіть телефонують рідко. Він навіть розповів мені секрет, що навіть оголошення спеціально подав, що кімнату здає, розраховуючи, що знайдеться так його доля.
Стали жити ми разом, минуло ось уже як 5 років. Звичайно ж, мені хотілося заміж, та й до цих пір така мрія залишилася, але мій чоловік сказав, що у нього немає таких планів – на згадку про дружину свою.
Ну добре, живемо і живемо, всі витрати – складаємося разом, бюджет у нас загальний. Квартира старенька, ремонт знадобився, причому капітальний, грошей на матеріали пішло дуже багато, причому вкладалися обоє з зарплати ми з ним, але повністю довели квартиру до дуже гарного стану, на ремонт пішло багато, все робили своїми руками, він – бригадир, я – підсобницею.
До речі, мій чоловік Валерій дійсно будівельник. І одного дня у нього на роботі сталася непроста ситуація, після того він довго був в стаціонарі, а я доглядала за ним.
Рік я його доглядала, він лежав, бігала з роботи бігом додому, все для нього робила. Поставила Валерія на ноги я одна. У цей час дочка на два дні до нього приїжджала, і відтоді раз в рік тільки навідується. А до цього взагалі тільки дуже рідкісні дзвінки!
І ось, тепер через те, що дочка батька несподівано згадала і раптом почала говорити, що він дуже дорогий для неї, вона не хоче його втратити, мій Валерій розтанув і вирішив на неї писати дарчу на квартиру.
Мені раптом так стало прикро. Але я ж йому як дружина! Він каже, щоб я не хвилювалася, він якусь частину житла і на мене перепише, і всім нам буде добре. Але я вже на своєму життєвому досвіді набачився – доглядала за вітчимом, сестра квартиру відібрала, історія триває і далі? Ну чому мені так не щастить?
А якщо щось трапиться, донька усі права на мою частину може повернути собі, або знову легко вмовить батька всю квартиру залишити їй, бо вона єдина рідна людина йому, я знову на вулиці?
Не хочеться мені сперечатися зараз з ними і щось там просити для себе, мені якось не зручно, адже це лише його власне житло – ну хто я, по суті їм обом? Але жити ось так в якійсь невизначеності, не знаючи, що тебе чекає завтра і чи буде власний дах над головою на старості років теж не хочеться, та й я стільки вклалася – і на ремонт, і на догляд та фахівців для Валерія. Як мені його вмовити, щоб він не писав дарчу на свою доньку? Що варто в цій ситуації зробити?
Фото ілюстративне.
