Мар’яна відкрила додаток “Приват24” просто посеред ювілейного застілля і побачила суворий нуль. Сорок тисяч гривень – їхні спільні, кров’ю зароблені заощадження на омріяний автомобіль – зникли. Вона підвела очі на чоловіка. Святослав стояв біля столу, тримаючи в руках розкішний, обрамлений дубом, старовинний вишитий рушник, який щойно подарував своїй матері, пані Олені, на шістдесятиріччя, і дивився на Мар’яну з неприхованою, холодною урочистістю. Ось воно. Це була відплата. Помста за той, чортовий, антикварний комод.

Півтора року тому, коли Святослав ще не став чужим, усе було інакше. Вони спілкувалися, хоч і трохи. Він приходив із роботи – а працював він виконробом на приватному будівництві, робота важка, – і одразу сідав за свій ігровий комп’ютер. Віртуальні битви, перегони, «танки». І так до першої ночі, а то й пізніше. Мар’яна намагалася заговорити, поділитися новинами, запитати про день – він кивав, не знімаючи навушників, гучно сьорбав каву, не слухаючи й половини.

«Заслужений відпочинок після того, як цілий день тягаєш цеглу. Маю право», – раз у раз повторював він, коли вона дорікала йому за байдужість.

Вона ковтала образу, згадуючи настанови своєї бабусі: «Головне – аби працював і не пив. А в іншому – треба терпіти, дівко, сімейне життя – то не мед». І вона терпіла.

Коли наближався ювілей її мами, пані Галини, Мар’яна наважилася. Її матері виповнювалося 65 років, і Мар’яна вирішила зробити їй подарунок, про який та давно мріяла.

— Святославе, мені треба поговорити з тобою серйозно, – вона відключила монітор, коли він саме завантажував чергову гру.

Він вийшов із кімнати, навушники звисали на шиї, обличчя відсутнє, очі – застиглі. Звичайний стан після роботи.

— Мамі потрібен той старий комод. Ти ж бачив його на блошиному ринку у Львові, коли ми були? Той різьблений, австрійський, з дзеркалом. Вона про нього все життя мріяла, – Мар’яна стояла, схрестивши руки, намагаючись бути максимально чіткою. – Я хочу подарувати їй його на ювілей. Він дорогий. Треба взяти з наших заощаджень. З тих, що на машину.

— Угу, – він ліниво пошкріб підборіддя.

— Ти мене чуєш? Це важливо. Я візьму з нашого спільного рахунку, що ми відкладаємо на «Таврію». Нам доведеться відкласти покупку на пів року. Це десь шістдесят тисяч гривень.

Святослав дивився кудись поверх її голови, пальці машинально рухалися, наче він усе ще натискав на кнопки клавіатури, прицілюючись у ворога.

— Ну, бери, якщо вже так треба.

Він розвернувся і пішов назад, до монітора, який уже світився заставкою. Мар’яна видихнула. Отже, згоден. Світло на зелене.

За тиждень комод привезли. Він був не просто старий, а справді витончений, вишуканий. Пані Галина сиділа біля нього, гладила потемніле різьблення, очі її були вологі від щастя, як після щирої молитви. Це був чи не єдиний раз, коли Мар’яна бачила матір такою зворушеною. Мар’яна сфотографувала комод і надіслала Святославу, додавши емоджі-сердечко. Він прочитав повідомлення, але не відповів.

Увечері, коли Мар’яна мила на кухні гору тарілок після обіду, Святослав зайшов і кинув на стіл чек, який вона необачно залишила у своїй сумочці. Чек на $1500 (60 000 грн за тодішнім курсом).

— Шістдесят тисяч. Ти серйозно?! – у голосі його звучав гнів, якого вона не чула вже давно.

Мар’яна витерла руки, обернулася.

— Ти дозволив. Я тобі все пояснила. Ти погодився, сказав «бери, якщо треба».

— Я не слухав, що ти там мені торочиш! Ти думала, я в курсі, скільки коштують твої антикварні подарунки? Це були наші гроші на машину. Спільні гроші. Ти просто взяла й спустила їх, не спитавши НОРМАЛЬНО.

— Я питала. Ти сам сказав «бери». При мені.

— Я був зайнятий! Ти це чудово бачила! Я був у процесі!

Голос його ставав усе жорсткішим, усе голоснішим, наповнюючи кухню напругою, мов грозою. Мар’яна відчувала, як усередині все стискається, перетворюючись на важкий камінь, але продовжила мити тарілки, роблячи вигляд, що не чує. Сперечатися було марно, він уже прийняв своє рішення. Він уже призначив її винною. Святослав постояв, гмикнув із презирством і вийшов із кухні. А далі настало Справжнє Мовчання.

Сім місяців. Він із нею не розмовляв. Зовсім. Він міг кивнути, коли вона питала, чи візьме він із собою на роботу термос, міг написати у вайбері «купи хліб», але не більше. Він відвертався, коли вона намагалася пояснити, просила поговорити. Мар’яна звикла ковтати образи, не роздмухувати конфлікти, згадуючи материнські настанови. Вона терпіла, терпіла, терпіла. А всередині неї збиралося щось важке, холодне і болісне.

Якось увечері вона готувала вечерю: картопляне пюре і соковиті, з часником, домашні котлети. Святослав сидів за столом із телефоном, граючи у чергову головоломку. Мар’яна поставила перед ним тарілку.

— Дякую, – пробурмотів він, не зводячи очей з екрана.

Вона завмерла. Поклала лопатку на стіл.

— Ти… ти зараз зі мною поговорив?

Він знизав плечима, намагаючись знайти розгадку на екрані.

— Ну то й що? Їсти попросив.

— Святославе, тобі не здається, що це ненормально? Ми живемо в одному будинку, спимо в одному ліжку, а ти зі мною сім місяців мовчиш. Через комод!

Він нарешті підвів на неї очі. Холодні, як крига взимку на річці.

— Через те, що ти не порадилася зі мною. Через те, що ти вирішуєш за мене. За нас обох.

Мар’яна відступила на крок, відчуваючи, як гнів нарешті пробивається крізь шари образи.

— Я питала! Ти погодився! Ти сам сказав «бери»!

— Не слухав я тебе, – кинув він, знову зосередившись на телефоні. – Був зайнятий.

— Саме так, – її голос був тихим, але рішучим. – Ти завжди зайнятий. Іграми. Танками. Чим завгодно, тільки не мною. Ти від мене ховаєшся!

Святослав підвівся з-за столу, залишивши котлети незайманими, наче вони його образили.

— Я втомлююся на роботі. Фізично. Я маю право відпочивати як хочу. А не вислуховувати твої вічні претензії!

Він пішов у кімнату і демонстративно зачинив за собою двері. Мар’яна залишилася стояти на кухні, дивлячись на гарячу тарілку з котлетами, що вже почали холонути. Вона тоді зрозуміла: розмовляти безглуздо. Він не хоче почути. Він хоче, щоб вона відчула провину і змирилася.

Коли наближався ювілей його матері, пані Олени, Святослав раптом став дивно метушливим. Шептав по телефону, ховав екран, коли Мар’яна заходила в кімнату, наче щось приховував. Вона не надавала цьому значення, втома від мовчання притупила пильність. Можливо, готує щось, думала вона, якась дрібничка.

У день свята, у залі невеликого сільського ресторану, родичів набилося добрих двадцять осіб. Свекруха сиділа на чолі столу в ошатній оксамитовій сукні, приймала вітання, сяяла. Святослав поводився збуджено, постійно поглядав на годинник, наче чекав якогось сигналу. Після тостів за здоров’я і традиційних українських салатів він підвівся з келихом ігристого.

— Мамо, у мене для тебе особливий подарунок, – почав він пафосно. – Я довго шукав його. Ти все життя цінувала нашу історію, любила старовинні речі, що передавалися з покоління в покоління. Ось.

Він вийшов у коридор і разом зі своїм дядьком вкотив у залу щось велике, прикрите сірою тканиною. Гості загуділи від цікавості. Свекруха засміялася, прикриваючи рот долонею. Святослав стягнув драпірування.

То був рушник. Величезний, із розкішною, густою, старовинною вишивкою, вставлений у дорогу, різьблену дубову раму. Вишивка була стара, явно цінна.

— Антикваріат, мамо! Знайшов у колекціонера. Кінець дев’ятнадцятого століття. Справжній зразок подільського мистецтва.

Мар’яна дістала телефон. Відкрила додаток “Приват24”. Перевірила їхній спільний рахунок. Суворий, гнітючий нуль. Усі заощадження, ті Сорок тисяч гривень на машину, зникли. Вона підвела очі. Святослав дивився прямо на неї через стіл, крізь натовп родичів. У його погляді читалося: «Відчуй, як це. Це справедливо».

Гості ахали, розглядали рушник, обговорювали його ціну. Свекруха хитала головою – мовляв, синку, що ж ти накоїв, такі витрати. Мар’яна встала. Взяла сумку, одягла пальто прямо в залі, не допивши свій узвар. Святослав смикнувся до неї, його обличчя почало бліднути.

— Ти куди? Не влаштовуй тут сцени при людях!

Вона глянула на нього мовчки, не підвищуючи голосу, не грюкаючи дверима. Її обличчя було спокійним, як гладь води перед бурею. Просто вийшла. Зупинила таксі й поїхала до своєї мами, до того самого комода.

Свекруха, пані Олена, зателефонувала того ж вечора, щойно гості розійшлися. Мар’яна не брала слухавку, але мама потім переказала розмову. Старша жінка влаштувала синові справжній рознос. Сказала, що йому скоро сорок, а поводиться як ображений школяр. Що цей рушник їй не потрібен, бо для нього потрібні особливі умови зберігання, і взагалі, вона не колекціонер. Що він витратив сімейні гроші з помсти, а не з любові. І що Мар’яна має повне право піти, якщо він цінує якусь там помсту більше, ніж її.

Святослав дзвонив три дні поспіль. Мар’яна не відповідала. Їй не хотілося слухати стандартні виправдання. Вона була просто виснажена. Втомилася від мовчання, від ігор, від того, що в їхньому домі не можна було просто поговорити, не накопичуючи образи й гнів.

За тиждень надійшло повідомлення: «Зустрінемось? Я все виправив. Клянусь». Мар’яна не повірила, але погодилася. Вона мала закінчити цю розмову.

У кафе біля її роботи Святослав сидів біля вікна, крутив телефон у руках. Коли вона увійшла, він простягнув букет темно-червоних троянд – таких, як вона любила. Вона взяла, але сідати не поспішала.

— Гроші на рахунку, – сказав він, і голос його помітно тремтів, видаючи нервовість. – Усе до копійки. Я продав свій ігровий комп’ютер, консоль, усі фігурки колекційні, інше в кредит узяв. Рушник віддав назад колекціонеру, ледь він погодився. Перевір, будь ласка.

Мар’яна відкрила “Приват24”. Сума повернулася. Повільно, немов стомлена, вона сіла.

— І що далі? Я повернуся, а ти через півроку знову образишся і влаштуєш нову помсту? Мовчанка і ігри – це ж твій метод, Святославе.

Святослав стиснув пальці в кулаки на столі, намагаючись стримати емоції.

— Я записався до психолога, – він говорив це вперше в житті, і це звучало, як зізнання. – Розумію, звучить, як відмазка, але я правда… я хочу зрозуміти, чому так поводжуся. Чому мовчу замість розмови? Чому помста замість вирішення проблеми. Я не хочу так більше, Мар’яно.

Мар’яна дивилася на нього і вперше за довгий час бачила не жорстокого месника, а розгубленого, знесиленого чоловіка.

— Святославе, ти розумієш, що ти накоїв? Ти сім місяців мовчав через те, що не слухав мене. Потім спустив наші гроші на рушник на зло мені. На ювілеї своєї матері. Ти мене принизив перед своєю сім’єю.

— Розумію. Зараз я розумію. Я був сліпий, як кріт.

— А тоді не розумів?

Він опустив очі, наче йому було соромно дивитися на світло.

— Тоді я думав, що ти винна. Що ти маєш відчути те саме, що я. Що це справедливо. Око за око, знаєш?

— Чи справедливо принижувати мене перед твоєю сім’єю? Чи чесно це?

— Ні. Не справедливо. Я був… ідіотом.

Мар’яна відкинулася на спинку стільця.

— Я не повернуся зараз. Мені потрібен час, Святославе. Мені треба побачити, що ти змінюєшся, а не просто гарно говориш.

— Розумію. Чекатиму. Скільки треба.

Минуло сім місяців. Рівно стільки, скільки тривало його крижане мовчання. Мар’яна жила у батьків, зустрічалася зі Святославом раз на тиждень у тому самому кафе або в парку. І вона бачила, як він змінюється. Повільно, через зусилля, через боротьбу із самим собою, але змінюється. Ходив до психолога, працював, виплачував кредит. Але головне – він навчився говорити. Не відмовчуватися, не накопичувати, а одразу, чітко. Коли щось не подобалося, він говорив: «Мар’яно, мені це неприємно» або «Давай обговоримо це зараз, щоб потім не було як із комодом».

Якось вони гуляли у Стрийському парку у Львові. Святослав зупинився біля старої альтанки.

— Я зрозумів одну річ, – сказав він, дивлячись на старі дерева. – Я завжди думав, що якщо промовчу, проблема розсмокчеться сама. Що, якщо не помічати її, вона зникне, як поганий сон. А вона лише росла. І я вибухав. Рушник – це був не подарунок, а вибух. Я хотів тобі зробити боляче, як мені було боляче від того комода. Але насправді мені було боляче не від комода. А від того, що я не почував себе важливим. Що мене не чують. Хоча це я тебе сам не чув… і не хотів чути.

Мар’яна уважно подивилася на нього.

— Ти це справді розумієш, Святославе? Не для мене, а для себе?

— Так. Не одразу дійшло, але тепер – так.

Вона зітхнула.

— Добре. Я повернуся. Але якщо знову почнеться мовчання, образи, ігнор – я піду назавжди. Без попереджень.

— Домовилися.

Вони повернулися до квартири разом. Увечері сиділи на кухні. Розмовляли про роботу, про сусідів, про дрібниці, про те, що накопичилося за сім місяців. Святослав слухав. Слухав уважно, відповідав, не ховався за екраном. Ігрової консолі більше не було, він її продав і не збирався купувати нову.

Задзвонив телефон. Свекруха.

— Мар’яно, доню, – почулося у слухавці. – Хочу сказати дякую. Ти змусила мого сина подорослішати. Він усе життя був такий: усе в собі збирає, а потім як бабахне! А тепер дзвонить, пояснює, розмовляє по-людськи. Ти молодець, що не витерпіла тоді.

Мар’яна мовчки дивилася на Святослава. Він простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю.

— Дякую вам, пані Олено, – відповіла Мар’яна. – Але це він сам до всього дійшов.

Коли слухавка відключилася, вони ще довго сиділи мовчки. Але ця мовчанка була іншою – не крижаною, не злою. Це була просто тиша двох людей, які нарешті перестали боятися одне одного і навчилися бути чесними.

Святослав стиснув її руку трохи міцніше.

— Я більше не ховатимуся за екраном, – сказав він тихо. – Обіцяю.

— Не обіцяй, Святославе, – усміхнулася вона. – Просто роби.

Він кивнув головою.

— Роблю.

Мар’яна глянула на нього і зрозуміла, що вірить. Не тому, що він гарно говорить. А тому, що сім місяців він доводив справу. Ходив до психолога, платив кредит, змінювався. Повільно, але по-справжньому.

Вона підвелася, підійшла до вікна. За склом темніло, спалахували вогні вечірнього міста. Святослав підійшов ззаду, обійняв її за плечі. Вона не відсторонилася. Притулилася до нього і відчула, що втомилася від боротьби. Що хоче просто жити. Розмовляти, сваритися, миритися – але чесно. Без мовчання, без помсти, без накопичення образ.

— Більше ніяких антикварних рушників, – сказала вона тихо.

— Жодних, – усміхнувся він. – Обіцяю. Тобто, просто роблю.

Мар’яна посміхнулася. Вперше за багато місяців. І це був початок. Не щасливий фінал, не повна перемога. Просто початок життя, в якому можна було говорити правду, не боячись почути у відповідь тишу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.