«Діти – це гарно, але це не для мене», — не раз повторювала собі Оксана. Ця фраза стала її внутрішнім заклинанням, її захисною бронею від світу, який вона колись прагнула покинути.
Оксана завжди говорила про себе: «Я виросла серед шуму, крику й постійних черг — черг до ванни, черг до кухні, черг до маминої уваги». У великій родині, де було шестеро дітей, вона засвоїла головне правило виживання: не заважати, бути максимально непомітною, але й не загубитися у вирі братів та сестер. Вона йшла по життю ніби навшпиньках, тихо, як тінь, щоби не привертати до себе зайвої уваги, бо увага дорівнювала клопотам.
Єдине, чого вона насправді хотіла, це вирватися з тої рутини, де постійно не вистачало грошей, де простір був на вагу золота, а тиша була недосяжною мрією.
Вона вчилася. Вчилася, немов від того залежало її життя. І, по суті, так і було. Книги були її єдиним вікном у світ, де люди жили гідно, мали власні кімнати та мали можливість обирати свою долю.
Коли вона вступила до університету в місті — своїми силами, без жодних знайомств, без грошей, без будь-якої відчутної підтримки від батьків, які були зайняті виживанням — це було майже диво. Їй тоді було всього сімнадцять, і вона пам’ятає, як стояла з важкою, старою валізкою біля гуртожитку, дивилася на величезну сіру будівлю і думала з трепетом:
— Тут починається моє життя. Справжнє. Тихе. Моє.
Гуртожиток виявився галасливим, холодним, з вічними чергами до душу, де завжди був лише окроп або крижана вода, — але вона почувалася щасливою, як ніколи. Тут пахло молодістю, пахло свободою й можливостями. Вона підробляла вечорами, носила важкі стоси книг у бібліотеку, робила конспекти на замовлення для лінивих однокурсників. Кожна зароблена копійка була її маленькою перемогою.
Закінчивши навчання, поїхала по розподілу в далеке село. Вона викладала українську мову та літературу в школі, носила зошити у важкому дермантиновому портфелі, ходила снігом по коліна до школи, а потім назад. Вона була вимогливою, але справедливою, і діти її любили.
— Оксано Михайлівно, а звідки ви така розумна? — питали учні, дивлячись на неї з повагою.
— З маленької кімнати, де я мріяла про інше життя, — сміялася вона, згадуючи свою захаращену дитячу.
Але вчителювання приносило радості більше, ніж грошей. А вона хотіла не просто виживати — хотіла жити гідно, мати фінансову стабільність, мати, врешті-решт, ту омріяну тишу. Тому, відпрацювавши обов’язковий термін, вона повернулася в місто. Перевчилася, отримала нову, більш “грошову” спеціальність у сфері фінансів і почала підніматися вгору кар’єрними сходами.
Працювала багато, шалено, але вперто. Вона не вміла інакше. Її мозок, натренований на виживання, тепер був налаштований на досягнення. До сорока років вона вже мала і простору квартиру, і новеньку машину — обидві куплені власними мозолями, працею і безсонними ночами, які вона проводила над документами. Вона досягла своєї мети: тиша, простір, фінансова свобода. Але от тільки особисте життя чомусь минало її стороною, наче боязке звірятко.
Того зимового вечора перед Новим роком вона блукала торговим центром просто так — без мети, без списку. Навколо неї панував різдвяний гамір. Люди купували подарунки, сміялися, вибирали ялинкові іграшки, намагалися встигнути купити щось за акціями. А вона знала: її Новий рік буде таким, як і всі попередні — маленька, штучна ялинка в кутку, чай з лимоном, новий фільм і її улюблена, вистраждана тиша. Вона насолоджувалася цією тишею, але інколи в ній було забагато простору.
І тут хтось тихо, але впевнено покликав:
— Оксано? Це ти?
Вона обернулася — і ледь не впустила торбинку з єдиною покупкою: новою книгою. Перед нею стояв Микола, її колишній одногрупник. Той самий: трохи розпатланий, із добрими, трохи сумними, очима і поглядом, який колись сором’язливо ловив її під час нудних лекцій з економіки. Він зовсім не змінився, хіба що став трохи сивішим на скронях.
— Та невже це ти! — зрадів він. — Я б у житті не впізнав! Ти… ти так змінилася. На краще. Виглядаєш як з обкладинки журналу.
— А ти, Миколо, залишився таким самим, — відповіла вона, відчуваючи, як по щоках розливається тепло, чого не було вже давно. — Тільки більш… солідним.
Вони сіли в маленькій кав’ярні, де пахло глінтвейном. Розмова текла легко, ніби це був учорашній день, а не двадцять років тому. Вони згадували викладачів, смішні випадки в гуртожитку, його постійні проблеми зі складанням іспитів.
Микола розповів, що був одружений, але дружини не стало два роки тому після важкої хвороби. У нього була донечка, якій було вісім років.
— Мартусі важко, — зізнався він, перебираючи край серветки. — Вона дуже закрилася. Та й мені часом… Знаєш, бути татом на повну ставку — це не те саме, що бути просто татом. Особливо з цими косичками. Косички — то окрема історія, я їх весь час якось криво заплітаю.
Оксана посміхнулася співчутливо, в її серці щось тихенько ворухнулося. Вона, яка уникала будь-яких складнощів, раптом відчула несподіване тепло до цього чоловіка та його маленької біди.
— Бідні ви з Мартусею… Але ти тримаєшся молодцем. Це видно.
Вони поговорили ще трохи, обмінялися номерами й розійшлися. Оксана ще довго стояла на морозі, дивлячись на вітрину, і вперше за багато років не думала про роботу чи фінанси. Вона думала про криві косички та вісім років.
Через кілька днів доля, схоже, вирішила їм трохи допомогти. Цього разу вона звела їх на міському ринку, заставленому новорічними гірляндами. Оксана вибирала мандарини, оцінюючи сорт, стиглість і ціну.
А поруч хтось тягнув за рукав чоловіка:
— Тату, я хочу ті маленькі, знаєш, з листочками! Вони точно солодкі!
Вона підвела голову — Микола. А поруч маленька, худорлява дівчинка з двома невпевненими, трохи розпатланими хвостиками, які, здавалося, розваляться від першого пориву вітру. «Ось вони, Миколині косички», — подумала Оксана з усмішкою.
— Оксано, привіт! — усміхнувся він, його обличчя одразу засвітилося радістю. — Оце моя Мартуська. Мартусю, це тітка Оксана.
— Добрий день, — тихо сказала дівчинка, ховаючись за батька, як за деревом. Її очі були великі й дуже уважні.
— Привіт, Мартусю, — відповіла Оксана. — Я тут мандарини вибираю. Найсолодші — у того чоловіка, у синій куртці. Він ніколи не обманює.
— То ви, бачу, розумієтесь! — Микола засміявся, і цей сміх розігнав напругу. — Можна ми приєднаємось до вашої експертизи? Мені потрібні тільки найсолодші. Для моєї маленької принцеси.
— Звісно, — відповіла Оксана. І вони пішли разом — три абсолютно різні людини, які вибирали мандарини на ринку, ніби так і мало бути. Це було так просто і так несподівано.
Ще кілька випадкових зустрічей — на зупинці, у магазині, на площі, де ставили головну ялинку міста. Кожного разу Мартуся була трохи менш сором’язливою, а Микола — більш відкритим.
Одного вечора він зателефонував і, трохи знітившись, сказав:
— Знаєш, Оксано… я знаю, ти любиш тишу, а в нас буде гамірно, але… Приходь до нас на Новий рік. Нам буде… тепліше. Мартуся дуже просить.
Вона вагалася. Це означало, що доведеться попрощатися з її звичкою зустрічати свято наодинці. Але щось невидиме, щось, що зародилося ще на ринку біля лотка з мандаринами, сказало їй: «Йди».
І вона пішла.
Дім Миколи був невеличкий, але затишний. Не такий ідеальний, як її квартира, але сповнений життя. Скрізь були дитячі малюнки, трохи розкиданих іграшок, запах домашнього печива. Мартусі — сором’язливій, худорлявій — сподобалася Оксана з першої хвилини.
— Ви така гарна… — прошепотіла вона, коли Оксана допомогла їй прикріпити нову, блискучу сніжинку на вікно. — І ви знаєте, як їх рівно клеїти!
Той Новий рік був першим, коли Оксана сміялася не сама. Вони втрьох запускали бенгальські вогні, їли олів’є, розповідали анекдоти, і вона відчула себе частиною чогось більшого, ніж її власна, хоч і комфортна, тиша.
Почали бачитися частіше. Микола намагався не тиснути, але його очі говорили більше, ніж слова. Він завжди пропонував свою допомогу, але ніколи не нав’язувався. Він просто був поруч.
Мартусю вона полюбила обережно, якось тихо, непомітно навіть для себе. Це була любов без пристрасті, але з глибокою відповідальністю. Вона почала думати про неї, готувати для неї смачніші страви, купувати нові книжки.
Але страхи були. Вони були великі, як її минуле.
«Чи зможу я бути мамою для цієї дитини? Я ж не вмію! Я не мала нормальної мами, яка вчить. Я не знаю, як це!»
«Чи маю право втручатися в їхнє життя? Це чужа дитина, чужа сім’я. Якщо я зроблю щось не так?»
Одного вечора, коли вони з Мартусею ліпили вареники на кухні, і борошно було скрізь, дівчинка раптом обняла її за талію, притулившись своєю тендітною щокою до Оксаниного стегна.
— Оксано, — її голос був ледь чутний. — А можна я тебе буду називати не «тітка Оксана»… а… ну… інколи… «мамою»? Просто… коли тато не чує?
У жінки перехопило подих. Руки, які місили тісто, застигли. Вона опустилася на коліна, обняла дівчинку і відчула, як її очі наповнюються сльозами, але вже не від гірких спогадів, а від неочікуваного щастя.
— Можеш, сонечко… — її голос тремтів. — Можеш… якщо хочеш…
І в ту мить усе стало на свої місця. Всі її стіни, які вона будувала сорок років, впали від цього одного простого, але такого важливого слова.
Весілля було тихе, сімейне. Тільки найближчі люди. Мартусю теж вбрали в білу сукню, схожу на сукню Оксани, і вона гордо казала всім, тримаючи Оксану за руку:
— Це моя мама Оксана. Вона заплітає мені косички рівно!
Оксана вперше відчула повну, беззастережну радість. Вона думала, що щастя — це великий рахунок у банку і тиха квартира. Виявилося, що щастя — це криві косички, борошно на підлозі та гамірний сміх.
І хто би міг подумати, що в сорок два роки Оксана народить ще й спільну з Миколою дитину — хлопчика, який народився в теплі, в любові, а не в бідності й тисняві. Хлопчика з великими, як у тата, очима.
Коли вона тримала немовля на руках, у тиші своєї, вже не такої тихої, спальні, вона тихо прошепотіла:
— Життя… ти вмієш дивувати. Ти вмієш дарувати те, про що навіть не просиш.
Оксана ніколи не мріяла стати мачухою. Вона не мріяла про чужу дитину, не думала, що доля поверне саме так, змусивши її прийняти не лише чоловіка, а й цілий, сформований світ маленької дівчинки.
Але інколи життя знає краще. Іноді доля дає нам не те, чого ми хочемо, а те, що нам дійсно потрібно.
Вона стала доброю мамою. Не тому, що мусила. Не тому, що це був її обов’язок.
А тому, що вона вміла любити. І, можливо, саме цього їй так бракувало всі ті роки в її тихій квартирі —
тепла маленьких рук на своїх, простого, жаданого слова «мамо»
і відчуття, що вона більше не одна, а назавжди частина великого, гамірного, але такого теплого і рідного Миколиного світу.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
