fbpx
Breaking News
Якось, готуючи біля плити, Соня відчула, як памoрочиться в голові. «Чого б це?» – подумала. Згодом це повторилося. І лише тітчине запитання: «Ти – вaгiтна, Соню?», її настоpожило і вона пішла до лiкаря. «Навіщо тобі ця дuтина? Де її батько? Ти подумала про мене, Соню? Що люди скажуть? Що ж тепер буде?» – бiдкалася тітка. Соня і сама розуміла, що не має права думати про Володю. Хто вона? Проста сільська дівчина, сиpота. А він – міський багатий хлопець. Син нарoдився точною копією батька
Коли Вася збирав речі, Зоя Вікторівна влаштувала цілу виставу. Вона плaкала, xапалася за сеpце, xапалася за сина, виpивала у нього з рук речі і розкладала їх назад. Вона стала в дверях, впеpлася руками і кpичала: – Не пущу! Вона зовсім не гoріла бажанням, щоб її єдиний син обзавівся законною дружиною, і робила все для того, щоб шлюб не відбувся. Пів року тому, я побачила на тeсті 2 смужки. Я давно xочу дитину, мені вже 28 років. І я вирішила нарoджувати. А Зоя Вікторівна сказала: – Дитина – не причина, щоб одружуватися
Ми подали заяву в РАЦС. Свекруху це не втішило – вона не залишала надії що ми рoзійдемося і всі фінанси сина знову опиняться в її розпорядженні. Коли я знайшла ідеальну сукню – помчала додому за грошима, але в нашій занaчці було порожньо. Я, вся в сльoзах, зателефонувала чоловікові. Він сказав, що прийде додому і все пояснить. Те, що я від нього почула, позбaвило мене дару мови. Гроші з нашої занaчки взяла свекруха
Чолoвік взяв у руки календар і сказав, що дитина не йoго, він був у відрядженні. Мені зaбрaкло слів. І тyт в розмову втрyтилася свекруха
В кінці робочого дня шеф повідомив, що 30 грудня буде новорічний коpпоpaтив. Кожен має прийти зі своєю другою половинкою. Денис рiзко зблiд. Він усім бpeхав, що одружений. Тpeмтячuми руками він дістав телефон і зipвав у під’їзді оголошення. Швидко набрав номер тiєї жінки
Україна
Одне серце на двох! Не могла пробачити батькам, що в мене є сестра-близнючка… Віра була іншою…

Коли в дитинстві всі дітки мріяли про братика або сестричку, я сердилася на всіх і насамперед на своїх батьків. Не могла їм пробачити того, що в мене є сестра…

І не будь-яка, а сестра-близнючка… Уся батьківська любов, увага та тепло належали нам двом однаково. А хотілося навпаки – аби усе присвячували мені – і час, і турботу і навіть подарунки, які чомусь завжди у нас зі сестрою були однаковими. Віра була іншою.

Вона ще змалечку любила мене і ніколи не ревнувала до батьків. Її щиро дивувала моя поведінка, мої істерики і сльози через те, що в мене є вона. Ще змалечку Віра була уособленням доброти і привітності, що ще більше розпалювало мою неприязнь до неї.

Звісно, в глибині душі я любила свою сестру. Але любила і ненавиділа одночасно. І яким би жахливим не здавалося це слово і почуття – це було правдою. Любов і ненависть сплелися в моїй маленькій дитячій сутності й існували нероздільно одна від одної. Я ненавиділа Віру за те, що вона носить такі ж сукеночки, як у мене, що мама заплітає їй такі ж як у мене хвостики та косички, що часто батьки ставлять Віру мені у приклад, вихваляючи її чемну поведінку та доброзичливість.

Я ненавиділа Віру за те, що вона не давала мені бути особливою і єдиною. Ще з народження мені випала доля мати у житті свого двійника. Віра була не просто моїм відображенням у дзеркалі, вона була моєю тінню, моєю копією, моєю постійною супутницею. І ще я ненавиділа Віру за те, що все ж таки любила її. І якби, не дай Бог, хтось із чужих образив мою сестру, я б билася за неї до останньої краплиночки крові.

Якими б суперечливими не були мої міркування, але фактом залишалося одне – я ненавиділа Віру за те, що не могла її не любити. І картала себе за цю любов та свою безталанну нещасливу дитячу долю… Роки спливали швидко, і якось непомітно я змирилася з думкою, що маю сестру-близнючку. Ми пішли у перший клас, де нас не впізнавали і постійно плутали.

Нарешті, я зблизилася зі сестрою і почала сприймати її, як щось належне в своєму житті, як невід’ємну частинку себе. І що далі спливали роки, то більше я прив’язувалася до Віри.

Від колишньої ненависті, яка насправді була звичайнісінькою дитячою ревнивістю, не залишилося й сліду. Уже в старших класах я розуміла, як прекрасно мати сестру. З нею можна ділитися таємницями і скаржитися на несправедливість батьків, із нею можна ходити на прогулянки і зовсім не треба шукати собі інших подруг, адже все одно вона буде найближчою, їй можна розповісти про свої побачення з хлопцями і не соромитися подробиць…

У стосунках із Вірою не виникало жодних проблем. Подорослішавши, ми ніколи не сварилися і не сперечалися, нам ніколи не подобалися ті ж самі хлопці і ми завжди знаходили компроміс у критичних ситуаціях. Хоча критичних ситуацій практично не виникало. Ми змінювалися з роками і у кожної з нас формувався свій особливий характер.

Навіть проблем на рівні побуту ніколи не було – ми не билися за одяг, бо мали різні уподобання і смаки, і вже з сьомого класу одягалися по-різному, вдома у кожної був свій куточок і місце для речей, ми почергово прибирали і завжди допомагали одна одній. Мабуть, прикладу ідеальніших стосунків, які були у нас із з Вірою, я не знаю до сьогодні…

Хоча і в нашому житті був один момент – переломний чи, то пак, момент-урок, який навчив нас багато чого, і дозволив зробити певні життєві висновки… Коли нам виповнилося 14 років, наші батьки поїхали за кордон на заробітки. Адже роки спливали і треба було подбати про наше з Вірою успішне майбутнє, зокрема, про репетиторство та вступ у вищий навчальний заклад.

Наглядати за нами залишилася бабця Настя, татова мама. Ось так ми й зажили втрьох – дружньо і мирно. Щомісяця батьки висилали гроші і ми з Вірою практично ні в чому собі не відмовляли, нічого не потребували. Хіба що материнської ласки та міцного татового плеча… Але 14 років – це якраз той вік, коли починаєш дорослішати і сприймати життя зі всіма його позитивами та негативами. На жаль, нас із Вірою не оминула лиха доля дітей батьків-заробітчан.

Дуже скоро ми зуміли зіпсуватися і з ідеальних дівчаток перетворилися на впертих і неслухняних. Перестали економити і витрачали усе, що батьки надсилали нам на навчання. А ще збагнули, що нас не контролюють і можна робити усе, що заманеться, не боячись при цьому скандалів і нарікань. У вир цікавого юнацького життя спочатку з головою кинулася я. А тоді вже й Віра.

Бабця Настя вірила нам і ми користалися її довірою. Часто обманювали, почали прогулювати уроки і зв’язалися не з вельми пристойною компанією. Уже в дев’ятому класі скуштували гіркого смаку оковитої та почали курити. Не було людей, які могли б у той час сказати нам, що такий спосіб життя ганебний, і що нічого, окрім зла, він нам не принесе…

Навчання нас не цікавило. Адже вільний час можна було присвячувати набагато цікавішим речам – хлопцям і пригодам, святкуванням та дискотекам. Одного разу у вихідні ми з сестрою пішли на день народження до знайомої Ірини. Компанія молоді, яка зібралася на святкування, була нам не дуже близькою, але ми звикли вживатися і товаришувати з людьми, тому почувалися, як у своїй тарілці. До іменинниці прийшло більше хлопців, аніж дівчат, що, звісно, не могло не тішити.

Читайте також: БІЛЬ І СЛЬОЗИ! ДИТИНА ВИСЛИЗНУЛА З РУК ЛІКАРЯ, І…

Це означало, що вечір буде багатим на пригоди, залицяння та юнацькі інтриги. Так і сталося. Уже ближче до опівночі я сиділи в іншій кімнаті з Сергієм, своїм новим знайомим, і розмовляла про кохання. Коли Віра прийшла кликати мене, щоб йти додому, я безпечно сказала, що сьогодні залишуся ночувати в Ірини і прийду завтра. Сестра спробувала вмовити мене, мовляв, нароблю дурниць, а потім шкодуватиму, але я не послухалася. Того ж вечора я вперше не повернулася і не ночувала вдома.

Тієї ж ночі я вперше скуштувала недозволений нектар кохання. На ранок у ліжку прокинулася одна. В спорожнілій квартирі було тихо, лише Ірина поралася на кухні. Прибирала та мила посуд. Я вийшла до неї заплакана, сором’язливо, не підводячи очей, попросила чаю. Знайома не відмовила, пригостила сніданком, а тоді попросила піти, адже в обід мали повернутися її батьки.

Не хотіла, щоб вони побачили у квартирі мене. Я пішла. Але повертатися додому не хотілося. Гуляла містом і згадувала вчорашній вечір, п’яні обличчя та сестру, яка благала йти додому. А ще намагалася згадати Сергія, хлопця, який скористався моїм станом і зробив жінкою. Плакати уже не було сил, хотілося зникнути і ніколи не повертатися.

Віра зустріла мене доброзичливо, усе вислухала, поспівчувала, а потім сказала, що це вона винна у тому, що сталося. Адже не залишилася зі мною… А, навпаки, залишила мене … Із кожним днем вона нарікала на себе все більше, а через три місяці, коли я дізналася, що вагітна, взагалі почала картати себе… Ми спробували розшукати Сергія, який після дня народження Ірини не з’являвся в моєму житті.

Разом із Вірою розповіли про те, що він стане батьком. Хлопець відреагував на цю звістку іронічно і байдуже, мовляв, батьком він не буде і, взагалі, мене не знає і знати не хоче… Тоді я впала у крайнощі і, не порадившись зі сестрою, вирішила позбутись плоду. Народжувати боялася, боялася осуду людей, знайомих, однокласників та вчителів. А особливо батьків. Адже я була школяркою – одинадцятикласницею і в ролі матері аж ніяк себе не уявляла.

Лікар від прийнятого рішення довго мене не відмовляв, його цікавило тільки одне – чи в змозі я оплатити операцію. Переконавшись у моїй платоспроможності, виписав якусь цидулку і сказав прийти наступного дня в обід. Мовляв, уже завтра я буду вільною і від свого страху, і від ненародженої дитини. А вранці наступного дня Віра зчинила скандал.

Читайте також: МОЯ МАМА ПРАЦЮВАЛА НА ЗАВОДI, БАТЬКО БУВ IНЖЕНЕРОМ… ЗА ЩО ВИ ТАК ЗI МНОЮ?!

Вона знайшла довідку, яку видав лікар, і здогадалася, що я запланувала . Звісно, того дня вона не випустила мене з квартири. Я плакала і просилася, а вона спокійно і виважено пояснювала мені, що вбити дитя – найбільший гріх. Переконувала, що все буде гаразд, що вона допомагатиме мені і що батьки зрозуміють та пробачать, як тільки на світ з’явиться їхній онук чи онучка. Вагітність минала важко. Я занедбала навчання у школі, почувалася зле, постійно плакала…

Дізнавшись про те, що я вагітна, додому повернулася мама. І всі дев’ять місяців я страждала. Життя кардинально змінилося. Я втратила не тільки молодість, а й саму себе. А Віра завжди була поруч. Щодня… Продовжувала навчання у школі, а коли приходила з уроків, весь свій час присвячувала мені. І навіть під час пологів були присутніми не батько дитини, не моя мама чи тато, а сестра…

Вона повністю розділила зі мною усі муки… А тоді, коли народилася моя донечка, усі радосщі та щастя… Ми з Вірою різні. Вона любить спокій і фільми про кохання, а я дивлюся трилери та слухаю рок. Віра віддає перевагу скромному одягу, мені подобається яскравий стиль. Сестра мовчазна, а я – говірка і непосидюча. Ми різні, але настільки ж і однакові. Схожі зовнішньо…

Ми сестри-близнючки і, незважаючи на наш різний внутрішній світ, маємо одне серце на двох… Якби у моєму житті не було сестри, я б не мала прекрасної донечки Віри, яку й назвала на її честь… І ніколи б не схаменулася і не почала жити заново – справжнім життям…

Моя маленька Вірочка росте без батька, проте, Віра каже, що усе обов’язково налагодиться. І поки що в моєї маляти – найкраща тітка на землі… Десь глибоко в душі я навіть розумію, що Віра любить мою донечку більше, аніж я. Але цього разу я не ревную…

Джерело.

Related Post