Україна
Одне серце на двох! Не могла пробачити батькам, що в мене є сестра-близнючка… Віра була іншою…

Коли в дитинстві всі дітки мріяли про братика або сестричку, я сердилася на всіх і насамперед на своїх батьків. Не могла їм пробачити того, що в мене є сестра…

І не будь-яка, а сестра-близнючка… Уся батьківська любов, увага та тепло належали нам двом однаково. А хотілося навпаки – аби усе присвячували мені – і час, і турботу і навіть подарунки, які чомусь завжди у нас зі сестрою були однаковими. Віра була іншою.

Вона ще змалечку любила мене і ніколи не ревнувала до батьків. Її щиро дивувала моя поведінка, мої істерики і сльози через те, що в мене є вона. Ще змалечку Віра була уособленням доброти і привітності, що ще більше розпалювало мою неприязнь до неї.

Звісно, в глибині душі я любила свою сестру. Але любила і ненавиділа одночасно. І яким би жахливим не здавалося це слово і почуття – це було правдою. Любов і ненависть сплелися в моїй маленькій дитячій сутності й існували нероздільно одна від одної. Я ненавиділа Віру за те, що вона носить такі ж сукеночки, як у мене, що мама заплітає їй такі ж як у мене хвостики та косички, що часто батьки ставлять Віру мені у приклад, вихваляючи її чемну поведінку та доброзичливість.

Я ненавиділа Віру за те, що вона не давала мені бути особливою і єдиною. Ще з народження мені випала доля мати у житті свого двійника. Віра була не просто моїм відображенням у дзеркалі, вона була моєю тінню, моєю копією, моєю постійною супутницею. І ще я ненавиділа Віру за те, що все ж таки любила її. І якби, не дай Бог, хтось із чужих образив мою сестру, я б билася за неї до останньої краплиночки крові.

Якими б суперечливими не були мої міркування, але фактом залишалося одне – я ненавиділа Віру за те, що не могла її не любити. І картала себе за цю любов та свою безталанну нещасливу дитячу долю… Роки спливали швидко, і якось непомітно я змирилася з думкою, що маю сестру-близнючку. Ми пішли у перший клас, де нас не впізнавали і постійно плутали.

Нарешті, я зблизилася зі сестрою і почала сприймати її, як щось належне в своєму житті, як невід’ємну частинку себе. І що далі спливали роки, то більше я прив’язувалася до Віри.

Від колишньої ненависті, яка насправді була звичайнісінькою дитячою ревнивістю, не залишилося й сліду. Уже в старших класах я розуміла, як прекрасно мати сестру. З нею можна ділитися таємницями і скаржитися на несправедливість батьків, із нею можна ходити на прогулянки і зовсім не треба шукати собі інших подруг, адже все одно вона буде найближчою, їй можна розповісти про свої побачення з хлопцями і не соромитися подробиць…

У стосунках із Вірою не виникало жодних проблем. Подорослішавши, ми ніколи не сварилися і не сперечалися, нам ніколи не подобалися ті ж самі хлопці і ми завжди знаходили компроміс у критичних ситуаціях. Хоча критичних ситуацій практично не виникало. Ми змінювалися з роками і у кожної з нас формувався свій особливий характер.

Навіть проблем на рівні побуту ніколи не було – ми не билися за одяг, бо мали різні уподобання і смаки, і вже з сьомого класу одягалися по-різному, вдома у кожної був свій куточок і місце для речей, ми почергово прибирали і завжди допомагали одна одній. Мабуть, прикладу ідеальніших стосунків, які були у нас із з Вірою, я не знаю до сьогодні…

Хоча і в нашому житті був один момент – переломний чи, то пак, момент-урок, який навчив нас багато чого, і дозволив зробити певні життєві висновки… Коли нам виповнилося 14 років, наші батьки поїхали за кордон на заробітки. Адже роки спливали і треба було подбати про наше з Вірою успішне майбутнє, зокрема, про репетиторство та вступ у вищий навчальний заклад.

Наглядати за нами залишилася бабця Настя, татова мама. Ось так ми й зажили втрьох – дружньо і мирно. Щомісяця батьки висилали гроші і ми з Вірою практично ні в чому собі не відмовляли, нічого не потребували. Хіба що материнської ласки та міцного татового плеча… Але 14 років – це якраз той вік, коли починаєш дорослішати і сприймати життя зі всіма його позитивами та негативами. На жаль, нас із Вірою не оминула лиха доля дітей батьків-заробітчан.

Дуже скоро ми зуміли зіпсуватися і з ідеальних дівчаток перетворилися на впертих і неслухняних. Перестали економити і витрачали усе, що батьки надсилали нам на навчання. А ще збагнули, що нас не контролюють і можна робити усе, що заманеться, не боячись при цьому скандалів і нарікань. У вир цікавого юнацького життя спочатку з головою кинулася я. А тоді вже й Віра.

Бабця Настя вірила нам і ми користалися її довірою. Часто обманювали, почали прогулювати уроки і зв’язалися не з вельми пристойною компанією. Уже в дев’ятому класі скуштували гіркого смаку оковитої та почали курити. Не було людей, які могли б у той час сказати нам, що такий спосіб життя ганебний, і що нічого, окрім зла, він нам не принесе…

Навчання нас не цікавило. Адже вільний час можна було присвячувати набагато цікавішим речам – хлопцям і пригодам, святкуванням та дискотекам. Одного разу у вихідні ми з сестрою пішли на день народження до знайомої Ірини. Компанія молоді, яка зібралася на святкування, була нам не дуже близькою, але ми звикли вживатися і товаришувати з людьми, тому почувалися, як у своїй тарілці. До іменинниці прийшло більше хлопців, аніж дівчат, що, звісно, не могло не тішити.

Читайте також: БІЛЬ І СЛЬОЗИ! ДИТИНА ВИСЛИЗНУЛА З РУК ЛІКАРЯ, І…

Це означало, що вечір буде багатим на пригоди, залицяння та юнацькі інтриги. Так і сталося. Уже ближче до опівночі я сиділи в іншій кімнаті з Сергієм, своїм новим знайомим, і розмовляла про кохання. Коли Віра прийшла кликати мене, щоб йти додому, я безпечно сказала, що сьогодні залишуся ночувати в Ірини і прийду завтра. Сестра спробувала вмовити мене, мовляв, нароблю дурниць, а потім шкодуватиму, але я не послухалася. Того ж вечора я вперше не повернулася і не ночувала вдома.

Тієї ж ночі я вперше скуштувала недозволений нектар кохання. На ранок у ліжку прокинулася одна. В спорожнілій квартирі було тихо, лише Ірина поралася на кухні. Прибирала та мила посуд. Я вийшла до неї заплакана, сором’язливо, не підводячи очей, попросила чаю. Знайома не відмовила, пригостила сніданком, а тоді попросила піти, адже в обід мали повернутися її батьки.

Не хотіла, щоб вони побачили у квартирі мене. Я пішла. Але повертатися додому не хотілося. Гуляла містом і згадувала вчорашній вечір, п’яні обличчя та сестру, яка благала йти додому. А ще намагалася згадати Сергія, хлопця, який скористався моїм станом і зробив жінкою. Плакати уже не було сил, хотілося зникнути і ніколи не повертатися.

Віра зустріла мене доброзичливо, усе вислухала, поспівчувала, а потім сказала, що це вона винна у тому, що сталося. Адже не залишилася зі мною… А, навпаки, залишила мене … Із кожним днем вона нарікала на себе все більше, а через три місяці, коли я дізналася, що вагітна, взагалі почала картати себе… Ми спробували розшукати Сергія, який після дня народження Ірини не з’являвся в моєму житті.

Разом із Вірою розповіли про те, що він стане батьком. Хлопець відреагував на цю звістку іронічно і байдуже, мовляв, батьком він не буде і, взагалі, мене не знає і знати не хоче… Тоді я впала у крайнощі і, не порадившись зі сестрою, вирішила позбутись плоду. Народжувати боялася, боялася осуду людей, знайомих, однокласників та вчителів. А особливо батьків. Адже я була школяркою – одинадцятикласницею і в ролі матері аж ніяк себе не уявляла.

Лікар від прийнятого рішення довго мене не відмовляв, його цікавило тільки одне – чи в змозі я оплатити операцію. Переконавшись у моїй платоспроможності, виписав якусь цидулку і сказав прийти наступного дня в обід. Мовляв, уже завтра я буду вільною і від свого страху, і від ненародженої дитини. А вранці наступного дня Віра зчинила скандал.

Читайте також: МОЯ МАМА ПРАЦЮВАЛА НА ЗАВОДI, БАТЬКО БУВ IНЖЕНЕРОМ… ЗА ЩО ВИ ТАК ЗI МНОЮ?!

Вона знайшла довідку, яку видав лікар, і здогадалася, що я запланувала . Звісно, того дня вона не випустила мене з квартири. Я плакала і просилася, а вона спокійно і виважено пояснювала мені, що вбити дитя – найбільший гріх. Переконувала, що все буде гаразд, що вона допомагатиме мені і що батьки зрозуміють та пробачать, як тільки на світ з’явиться їхній онук чи онучка. Вагітність минала важко. Я занедбала навчання у школі, почувалася зле, постійно плакала…

Дізнавшись про те, що я вагітна, додому повернулася мама. І всі дев’ять місяців я страждала. Життя кардинально змінилося. Я втратила не тільки молодість, а й саму себе. А Віра завжди була поруч. Щодня… Продовжувала навчання у школі, а коли приходила з уроків, весь свій час присвячувала мені. І навіть під час пологів були присутніми не батько дитини, не моя мама чи тато, а сестра…

Вона повністю розділила зі мною усі муки… А тоді, коли народилася моя донечка, усі радосщі та щастя… Ми з Вірою різні. Вона любить спокій і фільми про кохання, а я дивлюся трилери та слухаю рок. Віра віддає перевагу скромному одягу, мені подобається яскравий стиль. Сестра мовчазна, а я – говірка і непосидюча. Ми різні, але настільки ж і однакові. Схожі зовнішньо…

Ми сестри-близнючки і, незважаючи на наш різний внутрішній світ, маємо одне серце на двох… Якби у моєму житті не було сестри, я б не мала прекрасної донечки Віри, яку й назвала на її честь… І ніколи б не схаменулася і не почала жити заново – справжнім життям…

Моя маленька Вірочка росте без батька, проте, Віра каже, що усе обов’язково налагодиться. І поки що в моєї маляти – найкраща тітка на землі… Десь глибоко в душі я навіть розумію, що Віра любить мою донечку більше, аніж я. Але цього разу я не ревную…

Джерело.

Related Post

facebook