fbpx

Мені 55 років і я живу в квартирі з своєю 25-річною донькою Веронікою. Я вважаю, що квартира моя, адже дісталася мені від мого батька. Але донька не хоче йти у самостійне життя, а навпаки, виходить заміж і збирається привести зятя до нас в квартиру. Мені це дуже не подобається, а що робити – я не знаю

Багато жінок мого віку потерпають від того, що не можуть порозумітися з своїми невістками. Це ще хоч якось можна зрозуміти, але у мене проблеми з рідною донькою.

Мені 55 років і я живу в квартирі з своєю 25-річною донькою Веронікою. Все частіше між нами виникають непорозуміння. Я їй завжди повторюю:

– Поки ти живеш у моїй квартирі – ти будеш жити за моїми правилами! Я тут командую, і моє слово – закон! Не хочеш – двері он там! Йди і тоді сама розпоряджайся своїм життям.

Ми з донькою – дві власниці нашої двокімнатної квартири в рівних частках. Живемо кожна у своїй кімнаті, обоє працюємо, платимо за квартиру навпіл, харчуємося окремо, вже так вийшло. При цьому, між нами регулярно виникають гучні непорозуміння, такі, що всі сусіди чують – аж соромно перед людьми.

Я розумію, що найкращий варіант для нас обох – це жити окремо, але розмінятися на дві повноцінні квартири без втрат неможливо, а на доплату ні у мене, ні в доньки грошей немає.

Взагалі, я вважаю, що ця квартира моя, адже дісталася вона мені від мого батька. Переїхали ми сюди, коли Вероніці було тринадцять років. У підлітковому віці донька, звичайно, слухалася мене і жила за моїми правилами. У суботу в обов’язковому порядку з ранку робила генеральне прибирання, в гості запрошувала тільки тих, хто мені подобався, і тільки тоді, коли я дозволяла, мирилася з килимом на стіні в своїй кімнаті і так далі.

Зараз Вероніці вже двадцять п’ять, і їй, звичайно, хочеться жити по-своєму. Повертатися додому тоді, коли захочеться, прибирати тоді, коли сама вважатиме за потрібне, приводити додому друзів…

– Хочеш самостійності – з’їжджай! Живи окремо! – не раз говорила я доньці.

– А чому це я повинна з’їжджати? – обурюється Вероніка. – Це мій дім! За квартиру я плачу сама! Грошей ні у кого не беру жодної копійки вже багато років! Харчуюся окремо! Я доросла людина! Та й зрештою, я такий же власник, як і ти!

От так і живем – спокоєм в нашій родині і не пахне. Я вважаю, що доньці давно пора йти в самостійне життя. Більшість з нас колись починали з нуля, жили по гуртожитках, заробляли і самі ставали на ноги.

У мене теж так було. Коли батько Вероніки кинув мене з дитиною, я жила по знімних квартира, давала собі раду, як могла. І навіть в думках не було повернутися до батьків і претендувати на їхнє житло. І тільки коли батька не стало, його квартира залишилася мені, і доньці, як виявилося…

Я переконана, що претендувати на квартиру, де живуть батьки – неправильно! Ну тобто можна, звичайно, але вважати себе при цьому дорослою, самостійною і незалежною – тоді не варто!

Але Вероніка постійно дає мені зрозуміти, що не я одна тут господиня. І не вважає за потрібне кудись іти, тулитися десь, щось вигадувати – вона вважає, що у неї є власне житло!

А нещодавно вона взагалі мене ошелешила і сказала, що чекає дитину. Найймовірніше, що і дитину, і зятя, який до речі мені дуже не подобається, вона приведе сюди, в мою квартиру. Навіть не уявляю, як ми будемо жити.

Фото ілюстративне – videohit.mobi.

You cannot copy content of this page