fbpx

Кума моя сама мене до себе кликала в Польщу. Я спочатку не хотіла їхати за кордон, та вона мені квартиру свою запропонувала і сказала роботу знайде. Чоловік мій теж наполіг, щоб я їхала з дому. Я стала речі збирати, та тоді ще не знала, що чекає на мене на чужині

До своєї куми у Польщу я приїхала ще навесні 2022 року. Я сама родом з Херсону, у нас там тоді дуже важко було, найбільше, звісно, я за дітей своїх хвилювалася.

Ми з чоловіком, після того, як одружилися, чимало часу дуже багато працювали, адже хотіли стати на ноги міцно, а потім вже мати діточок. Заробили ми з Миколою, важкою працею, на хорошу квартиру трикімнатну. Дуже пишалися цим, адже розуміли, що попереду у нас легше буде життя, коли власний дах над головою буде.

Зізнаюся я, хоча хвалитися не дуже люблю, та ми все чудово спланували і я раділа, що у нас все вдалося саме так. Адже після купівлі квартири я дізналася, що чекаю дитину. Так ми стали батьками нашого старшого сина, а через 3 роки – й молодший з’явився.

Радощам нашим не було меж, це саме те життя, про яке ми чимало років мріяли. Микола дуже хороший батько та чоловік, він дуже старався для нашої сім’ї. Поки я сиділа вдома і виховувала дітей, у нас все добре було, адже чоловік і роботу мав і на підробітки ходив, щоб у нас ні в чому не було потреби, ми ще й відкласти копійку якусь могли.

Жили ми добре. Я вважала нас взірцевою сім’єю, але сама тихо раділа, що в нас все так гарно складається, щоб не гнівити долю.

Здавалося, нашому щастю не буде кінця, але прийшли найлютіші часи, про які мені й зараз згадувати важко.

Останні дні лютого, я ніколи в житті не забуду, важко мені згадувати в подробицях ті дні. Та у нас було дуже неспокійно. Тоді подруга з Польщі мені стала телефонувати, щоб я приїжджала до них. Вона з чоловіком вже багато років там живе, мають дві квартири. Одну для доньки купили на майбутнє, адже вони заробітчани за кордоном давно. Та поки донька з ними живе, то подруга, моя кума Валентина, сказала, щоб ми тимчасово пожили там.

Я дуже не хотіла їхати, адже без чоловіка ніде не була, а він сказав, що не покине дім. Він у нас був дуже надійним тилом, все робив, завжди підтримував мене і я просто не знала, як буду без нього сама з малими дітьми на чужині. Я ж звикла до його турботи, і ніколи не була в іншій країні. Та Микола вмовив мене, казав, що все це тимчасово і щоб я думала про дітей.

Так і зробили. Відразу Польща дуже гарно прийняла українців, подруга мене в свою квартиру пустила двокімнатну жити, багато волонтерів було, вони давали нам і їжу, і одяг. Наче все добре було, звісно, я зараз не говорю про те, що була велика туга і хвилювання за Україну і за рідними вдома.

Я сподівалася, що ось-ось все покращиться і ми зможемо додому повернутися, та, на жаль, не склалося так. Коли зрозуміли, що далі відтягувати нікуди, старшому синові школу знайшли, а меншому – садочок. Сама я вийшла на роботу, адже розуміли, що безкоштовно у подруги не буду сидіти в квартирі, адже маю щось платити їй.

Ми з Валентиною погодилися, що я поживу у неї за те, що буду оплачувати комунальні. Так і жили. Потім бачу, що вона незадоволена якась, кажу – давай більше тобі платитиму. Валентина сказала, що хоча б на 300 злотих більше давати, а то у неї справи також сумні і своїй родині з України гроші надсилає.

Потім Валя мені ще одну жінку з дитиною підселила в іншу кімнату, сказала, що то знайома її з села, шкода її, адже квартири не може знайти, а роботу вже тут близько знайшла.

Я нічого не маю проти тієї жінки, адже розумію, що важко зараз всім. Але прикро було те, що Валентина не запитала мене, не попередила ні про що, хоча ж мені з цією людиною жити. Хіба це нормально було з її сторони?

А тиждень тому мені каже, що комунальні з нового року подорожчали, тому вона вважає, що я маю їй більше платити, адже так справедливо буде. Вона ж теж має мати щось зі своєї квартири, адже в оренду її не здає.

Мені прикро так від того. Я й так їй 1000 злотих даю за кімнату, і та жінка також так само за свою. Хіба цього мало, якщо ти хочеш допомогти своїм близьким? Чи людина вже просто вигоди шукає і байдуже їй на нас?

У мене грошей багато немає, ледь вистачає на все. Останні копійки теж віддавати не хочу. Вже додому хочу повернутися, думаю там легше буде. Та чоловік каже, щоб ми сиділи ще тут, бо вдома неспокійно буде дітям, а тут школа і садочок.

Микола зараз мало заробляє, у нас роботи немає, але каже, що все робитиме, на підробітки піде, аби нам допомогти матеріально. А мені прикро так за це. Навіть не знаю, скільки ще кума запросить з нас, сказала, що подумає ще.

Можливо, дійсно, варто повернутися додому, вдома легше буде. Якось же люди живуть. Чи поки тут сидіти хоча б до літа з дітьми? Заплуталася дуже. Поради прошу.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page